Лукаш Орбитовский – Культ (страница 34)
Наприклад, приблизно у вісімдесят п'ятому році, саме на свято Христа Короля[56], з неба пролилася злива з облаток. Абсолютно благословенний град. Облатки, звичайно, зникли, не доторкнувшись землі, але, звичайно ж, їх сфотографували. Пан Больо продавав знімки. На цих фотографіях здебільшого були хмари, контур кола та якісь крапки, ніби з рентХенівського знімка. Принаймні так казали. Я сам цього не бачив, пане Лукаш. Просто мені цей цирк тоді набрид, і я не хотів бачити його. У Енгельса є багато таких фотографій.
Веремії, які приїхали до нас з півдня, згадували, що десь поблизу Немодліна, Гродкова і аж до Бжега від сонця біг широкий, дуже чіткий промінь, щось на кшталт золотої магістралі. Цим шляхом небо вказувало шлях до Олави. Захоплений Енгельс розповідав, що одного разу на городніх ділянках сонце почало крутитися, як прядка, і воно також змінювало кольори: від білого до рожевого, від рожевого до зеленого. Зелене сонце, чи може пан собі таке уявити? Щоб ще краще було, хмари також стали барвистими, тремтіли та струшували різнокольорові крапельки, і захоплені веремії ловили їх у руки та роти.
Ці кольори захоплювали розум вереміїв. Можливо, тому, що вдома все було сірим? Вони бачили кольори на сараї, чудодійній статуї та на Хенєкові. Або уявіть собі щось подібне: стоїть жінка, а інша жінка, вся усміхнена, підлітає до цієї жінки, вказує пальцем і кричить: "Пані, ви вся кольорова!".
Інша жінка, звичайно, дивиться вниз і починає радіти. Вона гукає: "Пані теж! У пані теж все обличчя синє, як риза Непорочної Діви! А на грудях у пані золоті смуги".
Але найкращий трюк зіграв психіатр з Єльча. Він працював на автомобільному заводі та мав репутацію неймовірно похмурого. Лікував переважно алкоголіків та типів, які не могли впоратися з агресією. Від такого важко розвеселитися. Він пішов на городні ділянки, Хеньо доторкнувся до нього, і хлопа почало трусити. Троє матвіїв тримали його, він так сильно смикався, і кричав, здавалося, п'ятьма мовами одночасно. Хенєк поклав руки йому на лоб і довго щось бурмотів, поки чоловік не заспокоївся.
На жаль, мій дурний брат сказав тому психіатру, коли той йшов, що вигнав десять демонів. Він бачив, як демони шурували з його рота, стрибали по гілках навколишніх дерев і, нарешті, ображені, втекли до пекла. Чоловіка це жахливо вразило. Він жив у страху, що ці демони повернуться. І він дійшов висновку, що такий диявол може ховатися в будь-кому. Він перестав тиснути руки п'яницям і кропив святою водою кожного пацієнта перед тим, як привітатися. Так він втратив роботу і решту колег. Все, що йому залишилося, це мучити свою родину.
Чудеса існували, але не для всіх. Пам'ятаю, це було приблизно через півтора тижні після візиту типів від Лонгіна. Я одужав, але салон не працював. Я замовив крісла у Вроцлаві, їздив до Ополя за дзеркалами, але здебільшого сидів вдома. А я, пане, не звик бути один. Зараз все інакше, але тоді я знав лише будинок, повний людей, більше нікого. Данусь на роботі, діти в школі, Хеньо на ділянці. Я не знав, що з собою робити. Не звик прибирати. По телевізору лунали програми для аграріїв і
Ця дівчина прийшла зовсім сама, одягнена, як канарка, у білій куртці з пожертвувань, вузьких штанях та тапках. Її волосся, як пам'ятаю, було світлим і зав'язаним назад, вона була у великих окулярах і в червоній хустці. У неї був ніс як у Янди[57], а в цілому бібліотекарка до глибини душі. Вона запитала про Хеня, чи живе тут той чудотворець. Я відповів:
— Можливо, він тут і живе, але працює десь в іншому місці.
Вона засміялася, і це було приємно. Це якось відрізняло її від вічно похмурих веремій. Приїхала вона аж зі Скаржиська, чотири рази пересідала на інший поїзд і рано-вранці приземлилася в Олаві. У неї була лише наша адреса. Доки гуляла містом, щоб нікого не розбудити. Ось що вона сказала. Дівчина стояла на килимку біля дверей, тремтячи від холоду. І постійно протирала окуляри.
Як я міг не запросити її до себе? Ми сиділи на кухні. Вона зняла куртку. Під нею був жакет, який виглядав так, ніби зірвали шкіру з далматинця, і ремінь, обтяжений великою золотистою пряжкою. Вона також була граціозна, типу танцівниці. Дівчина постійно тремтіла. Я заварив чай, долив рому, собі взяв лише ром, а пляшка стала між нами. Гостя розбазікалася, як більшість дезорієнтованих і втомлених людей, які опинилися в незнайомому місці, з незнайомцем на додачу. У таких ситуаціях ми чіпляємося за слова.
— Я і справді не знаю, що сказати, пан до мене такий милий, – пробурмотіла вона. — У Польщі багато говорять про вашого брата, брата Хенрика. Добрий та чесний. Я прийшла, бо вже не знаю, що робити. Тільки не смійся, будь ласка. В мене голова тріщить. Я знаю, що люди приходять з раком та сліпотою, несуть такі нещастя, а я тягнуся до вас з дурною, зболілою головою.
— В будь-якому випадку, ти не можеш так говорити. — Я, пане Лукаш вже знав, що буде далі. — Кожен з чимось бореться. Один страждає таким чином, інший — інакше. Ми всі рівні. Немає сенсу додавати почуття провини.
Вона так гарно аж засвітилася від цих слів. Я підлив ще рому і дозволив їй говорити. Жінки почуваються самотніми, бо їх ніхто ніколи не слухає. Зі мною кожен міг базікати скільки завгодно. Я ж вдавав, що пильно дивлюся, і думав про блакитний мигдаль[58].
— Іноді я буквально зісковзую по стіні, — сказала вона. — Це якби мою голову затисли в лещата. Очі важкі та пульсують. Кожен звук чуєш утричі інтенсивніше. Світло сліпить. Іноді здається, ніби в мене в голові колючий клубочок, тільки я не можу його витягнути. Найгірше те, що мій чоловік не вірить у головний біль. Бо в нього ніколи такого болю не було. Якби ж він знав, який він щасливий! Тільки в таких випадках я і справді ні на що не здатна, і я йому ні до чого. Боюся, що він знайде когось іншого. Коли не болить, все зовсім інакше. «Я постійно хочеться.
Ми випили рому, добре так випили, з наших склянок. Я запитав:
— А зараз голова в тебе болить?
Вона заперечливо покачала головою, ну і почалося. Мабуть, вона приїхала не лише заради благословення. Можливо пан цього не знає, але між двома людьми, які мають справу раз у житті і більше ніколи не побачаться, все загострюється так сильно, що аж голова паморочиться. Особливо вона була розпалена. Просто лізла на мене; доводилося її охолоджувати.
Я просив:
— Зачекай, давай кудись підемо.
А вона у відповідь, що хоче зараз, прямо тут.
Я спробував переконати її піти до мого закладу, до задньої кімнати. Куди завгодно, тільки не тут. Я б навіть на готельчик виклався б. Я ж не міг мати з нею справу у нашому ліжку, в якому я брав свою Данусь. Ні, пане Лукаш, такі речі є неприйнятними, і горе тому, хто робить інакше. Нехай жінка клеїться та підлещується, бо це жіноча справа, але чоловік до власного будинку вносити бруд не має права.
Вона не розуміла. Спочатку подвоїла свої зусилля. Вона навіть запропонувала мені взяти її прямо на столі. На тому самому столі, що діти їдять, а Данусь ставить бульйон і галушки? Можливо, це не перебільшення. Від таких слів дівчина спочатку розплакалася, потім почала кричати:
— Ти хам, Збишек, хам і вульгарний чоловік! Ви з братом на людях жируєте!
Зрештою, я виштовхнула її за двері. Вона продовжувала кричати на сходах, поки нарешті не пішла. Гадаю, вона махнула рукою на Хенєка і повернулася до Скаржиська з тим своїм головним болем. Бачите, жінка пробачить чоловікові зради, побиття, пияцтво та нечутливість, вона знесе бідність і сморід, але жодна жінка ніколи не пробачить відмови. Такі вже жінки є, і такий ми маємо обов'язок любити їх.
Дозвольте мені розповісти панові ще дещо. Щойно вона пішла, я відчув себе чудово. Не знаю чому, але знаю, що якби ми пішли до мого салону, я б не чув себе краще. Я пив собі ром і посміхався сам собі до обіду, поки не повернулася Дануся. Вона кинула сітки і одразу ж запитала, чи не впав я на голову.
— Через оце сидіння вдома, ти алкоголіком зробишся. Міг би зайнятися закладом. Прання міг би розвісити. Міг би прибрати зі столу, замість того, щоб сидіти і дудлити. Я тебе не впізнаю, Збисю. Ти міг би зробити щось поважне.
І я схопився зі стільця, щасливий і веселий.
— Зараз я покажу тобі поважні речі, — заревів я і потяг її прямо до спальні.
+++
Жанета мала об’явлення регулярно, завжди в інший день, ніж Хенєк. Коли вона пророкувала, мій брат був у спокої, і це єдине хороше, що я можу про неї сказати. Я запитав Хенєка, що він про неї думає. Зрештою, мені здалося дивним, що Матір Божа знайшла другі уста, ніби Хенєка їй більше не вистачало. Хіба він не почувається використаним і покинутим?
— Ні в якому разі, — відповів він. Його пальці були чорними від соняшникового насіння. — Не мені судити про наміри Матері Божої, але для мене, чим нас більше, тим краще.
Як вважаю, він трохи не мав рацію, бо Жанета іноді говорила абсолютно з поля вітер. Якось вона сказала, що диявол навіть проникає в будинок через дірку від ключа. Цей принц пекла такий хитрюган. Радикальніші веремії одразу ж почали затикати ці дірки воском. Це спричиняло багато проблем, особливо в сім'ях, в яких живуть кілька поколінь. Уявіть собі: ви повертаєтеся з роботи і не можете потрапити всередину, бо ваш тесть замазав замок. Ті, хто міг, протискалися через вікна. Раптом зріс інтерес до будинків спокійної старості, і слюсарі були нарозхват. Дехто навіть стверджував, що Жанета має відсоток від їхнього доходу.