Лукаш Орбитовский – Культ (страница 35)
Її записували з самого початку. Хенєка, іноді, теж, а от її регулярно. Пан Больо починав, інші теж намагалися, але він їх ганяв. Він за власним бізнесом слідкував, треба віддати йому належне. Так, він продовжував записувати одкровення Хенєка, копіювати їх та поширювати, але тепер у нього була сенсація: справжній голос Богоматері, записаний на магнітну стрічку. Хенєк не був для цього створений. Він же був чоловіком.
Пан Больо розбив власну свинку-скарбничку та поїхав на вулицю Смолюховського, на ярмарок електроніки, організований Вроцлавською Політехнікою. Жахливе місце. Якщо так мало виглядати майбутнє, то життя справді не варте того, щоб жити. Він привіз звідти апарат для копіювання магнітофонних касет, скриньку найдешевших аудіо-касет і засукав рукави. Він надрукував чорно-білі обкладинки на крейдованому папері, і в його кіоску з'явився хіт літа з радіо[59]: "ГОЛОС НАШОЇ ПАНІ З ОЛАВИ" за моторошну ціну в дві тисячі злотих. З цього була маса веселощів, особливо коли Богоматір просила перегорнути касету.
Спочатку Больо записував ці стрічки на ділянках, де боровся з нерозбірливим записом звуку та подібними проблемами. Він переконав Жанетку записувати в її будинку в Новому Отоку. Зрештою, це було недалеко від ділянок. Можливо, Добрій Пані було б краще у своїй халупі? Тож вони сиділи на кухні, вона пророкувала, він записував, жував еклери та пив чай , насипаючи п'ять чайних ложечок цукру у склянку.
Виявилося, що веремії не такі вже й дурні. Вони зрозуміли, що з касетами щось не так. Бо якщо їх нібито записували на городніх ділянках, тоді чому не чути людей? Шелесту дерев? А як щодо гулу поїздів, що проїжджають повз? У житті пана Больо з'явилося нове слово – рекламація. Він швидко зробив висновки і наступний запис здійснив під будкою. Він був невиразним, але більш автентичним. Гадаю, саме цього веремії і хотіли: щоб диво було поруч, кинуте у світ, який вони знали, між плачем дитини та клаксоном.
Плівки було поправлено, але бідному пану Больо все ще довелося боротися. Він продавав газети та самвидав за копійки; найближчий ксерокс був у Вроцлаві, і нікому не було вигоди робити копії. За дві тисячі злотих можна було купити хліба на цілий тиждень, річну передплату на "Континенти", пляшку горілки та кілограм ковбаси на закуску або чотири комікси для хлопців. Стільки ж Кубусь мав у шкільній ощадній касі. Правда, там його надурили, як і всіх інших дітей, які там збиралися накопичити заощадження. Я хочу сказати, що про такі гроші ви раз десять подумаєте, перш ніж витратити. Тож веремії почали самі копіювати касети. П'ять чи десять з них скидалися, і хтось з них біг до свого онука, у якого був двохкасетний магнітофон, і так воно й було. У них все йшло добре, навіть якщо доводилося щось відстібнути ще й онукові.
Пан Больо рвав на собі волосся, але нічого не міг вдіяти. Але шалю він дістав лише тоді, коли касети з голосом Жанетки з'явилися на ринку біля стадіону та в деяких кіосках. Пан Больо задіяв Польдека та вимагав, щоб його матвії ганяли торговців. Польдек, хоча й жадібний до грошей, мав достатньо розуму, щоб не вплутуватися в таку авантюру. Хенєк умив руки, тому Больо побіг до Жанетки. Він запитав, чи не можна Діву Марію попросити сказати, що касети можна купувати лише у нього, маючи на увазі Больо, і що їх копіювання заборонено. Жанетка погодилася, але під час її екстазу щось пішло не так. Вона сказала тим нестерпним, скиглячим голосом:
Це поставило пана Больо у скрутне становище, бо у Вроцлаві копіювальний апарат у нього працював без продиху. Він деякий час бідкався з цим. Зрештою, вирішив проблему по-своєму. Він розповів вереміям, що був у Жанетки на приватній аудієнції, і Пресвята Діва Марія пояснила, що заборона копіювання його не стосується.
Сама Жанетка підросла завдяки своєму успіху. Раніше її мало хто помічав. Тепер вона гордо прогулювалася Олавою і із задоволенням сідала з морозивом у Кравчинського. Іноді вона навіть замовляла келишок. Було зрозуміло, що жіночка почуває себе дедалі більш незручно у своїх темних сорочках і потворному пальто. Люди посміхалися їй і підходили до неї за порадою. Тільки діти сміялися і показували на неї пальцем. Я насправді був дуже злий на неї, бо одного разу Адась повернувся додому в сльозах. Він і його друзі насміхалися над Жанеткою, а та кричала, що Бог їх не любить і руки у них скоро відсохнуть.
+++
Навіть і не знаю, коли Хенєк став найголоснішим членом нашої родини. Щоразу, коли він був удома, він молився, стукав по друкарській машинці та співав побожні гімни перед тим, як заснути. Якось через це прилетів розлючений сусід. Він вважав, що ми тут когось мордуємо. А до цього прибавилися нові звуки: скрипіння та страшенний гуркіт. Хенєк розкладав диван і не мів закрити його тихенько. І він завжди робив це ввечері, коли ми вже лежали по ліжках.
— Збисю, я давно знаю, що життя — це мука, — сказала Дануся, прокидаючись зі неглибого сну. — Діти ледь вчаться. Куба приніс живу качку. Нам мало платять. Вчора якийсь ідіот запитав мене на роботі, чи правда, що Ісус прийде на Різдво і забере нас живими до раю. Треба знаходити розраду в дрібницях, я теж це зрозуміла. Наприклад, нещодавно я була рада, що у нас тут тихо.
Вона мала рацію, але мене спантеличувало щось інше. Якого чорта Хеньо возиться з цим диваном? Ну придивлюся до зарази, подумав я, і попав в десятку. Я ввірвався в кімнату саме тоді, коли він піднімав диван. Він тримав його над головою і нишпорив у кишенях у пошуках грошей. Витаскував, здебільшого, з королями, але були ще й Шопен, а Виспянського, десять тисяч, я вперше побачив саме тоді його у Хеня[60]. Стільки бабла!
— Зачекай, я тобі допоможу, — сказав я і кинувся підтримати диван. Я відразу ж сунув туди голову і, скажу вам, мало не звалив тягар собі на кабак. Усередині, де мала бути постільна білизна, лежала гора грошей. Марки, фунти, бельгійські франки, чехословацькі крони, складені в пачки, кожна скріплена гумкою. Зовсім як у якогось мафіозі. Хеньо давив масу ніби дракон на скарбах.
— Хеню, і що це має бути?
— Ну, гроші.
— Бачу, що не священицька риза. Звідки ти їх взяв?
— Люди дають, я і беру. Вони образяться, якщо я не візьму.
— Як вони їх дають?
— Зазвичай, кладуть їх до кишені. Я навіть не знаю коли. Просто коли я повертаюся з ділянки, я сповнений цих грошей.
— Це вони тобі стільки дали?
— Так, але це ще не все. Мені довелося заплатити ті штрафи. Іноді пан Болеслав приходить і просить пожертву на якусь гідну справу. Нещодавно він привіз ксерокс з Франції. Він порядна людина, і такій людині завжди варто допомогти.
Так я розмовляв з Хенєком. Я міг би підстригти всю Польщу і то не нажив би такого статку.
Я показав Хенєкові, як тихо складати диван. Він пообіцяв, що буде вже тихо, і попросив мене вже іти. Він хотів помолитися за Больо та інших порядних людей, які набивали йому кишені грошами.
Данусь збожеволіла, коли дізналася, що Хенєк ховає у дивані.
— Вони нас усіх повбивають. Хтось прийде вночі і задушить нас. Повір мені, Збишеку, у мене на такі речі нюх. Великі гроші означають не менші клопоти.
Вона мала рацію, хоча це хтось інший, а не Хенєк, втягнув нас у халепу. Це сталося в неділю. Знаю, бо ми як раз їли сімейний обід. Це важливо, прошу пана. У кожного було багато справ; я навіть працював по суботах. І я подбав про те, щоб ми хоча б неділю проводили разом, і тому так розлютився, почувши дзвінок у двері.
У двері дзвонив чоловік, схожий на вампіра, витягнутий такий, у сірому костюмі, з папкою в руках. Він хотів знати, чи живе тут Хенрік Хауснер, той лиходій, який його обдурив. Саме це слово він і використав: "лиходій". Я одразу ж запитав його, коли він востаннє отримав в зуби, і поки він обмірковував відповідь, Хенєк вибіг у коридор із залишками супу на підборідді. Він слушно припустив, що це хтось прийшов до нього. Інший хлоп одразу ж понизив голос, пробурмотівши лише:
— Мені дуже шкода, але мені справді потрібно побачити Хенріка Хауснера.
Вся штука полягала на тому, що коли він говорив це, то дивився на Хеня. Я йому так і сказав. Він відмовився вірити і заявив, що розмовляв з Хенріком Хауснером два місяці тому у себе в будинку у Валбжихові. Він ще впевнився, чи це той самий провидець з Олави. Все стало дивно, і ми нарешті запросили хлопа до дому. Данусь пригостила його обідом. Я слухав, що він говорить, і мені навіть стало ніяково, що я махав йому кулаком перед обличчям. Цей хлоп був інженером і виховував своїх п'ятьох дітей у великій побожності. Він чув про об'явлення на ділянках, але ніколи раніше не був у нас. До Валбжиха приїхав тип, представившись Хенріком Хауснером, і обдурив цього ідіота на тридцять кусків на будівництво святилища, яке нібито вже було на повному ходу. Нібито, вже монтували дах. Він також пообіцяв поставити табличку з іменем жертводавця в церкві. Хлоп нарешті приїхав до нас і пішов на ділянки, але таблички там не було. Ніхто також і святилища не будував.
Я трохи покопав. Пан Больо, стурбований тим, що хтось намагається влізти в його бізнес, запропонував допомогу. Він поширив інформацію серед вереміїв. Виявилося, що той самий шахрай був у Стшегомі, Швидниці та кількох інших містах. Він носив великий хрест на грудях і вимагав гроші у людей, видаючи себе за Хеня.