Лукаш Орбитовский – Культ (страница 29)
Ромека я застав з носом у метричних книгах. Мабуть, він намагався узгодити між собою години хрещень, весіль і похоронів. Він часто повторював, скільки клопоту завдає йому виконання сакраментальних обов'язків в Олаві. Я насів на нього не гірше, ніж на Вальдка. Сказав, що найпобожніший з парафіян гниє у нього в камері. І що з нашою угодою? Ми уклали її саме для того, щоб таких речей не траплялося. Ромек слухав це з таким виразом обличчя, ніби хотів кинути всі ті книги й втекти. Я уявляв собі, як він тікає, високо піднімаючи ноги, з закатаною сутаною.
— Ну, але що я можу? – запитував він. — Знаєш, що зараз відбувається зі священиками? Нас вбивають, а ти хочеш, щоб я переймався Хенєком.
— Бери трубку і дзвони своєму начальнику, нехай він припиняє цю авантюру! – гримнув я.
Вираз обличчя Ромка свідчив, що він охочіше пояснив би Люциферові, якою стороною тримати вила. Якимось чином я розумію страх перед кардиналом. Зрештою, Ромек був лише вікарієм[51]. Він мріяв про кар’єру, самостійність, про те, що мріє кожен, і неохоче ризикував. Ну, але ж йшлося про Хенєка.
— Потім зателефоную, – запевнив він. — Я знаю, що зараз кардинала не застану.
Що ж, я знав Ромка здавна і знав, коли він викручується. Я підбадьорив його:
— Зателефонуй зараз, що тобі заважає, якщо його все одно немає.
Кардинал відповів одразу. Ромек довго розповідав про Хеньо і дивовижну статую. Додав, що, хай там що ми думаємо про об’явлення на ділянках, треба заступитися за цього надзвичайно побожного чоловіка. Він говорив мудро, як справжній приятель, тільки ніби так здригався під час розмови, що голос у нього слабшав. Нарешті він замовк. Слухав і кивав головою. Подякував, поклав слухавку і сказав:
— На жаль, для Хенєка нічого зробити не можна.
Коли колеги підводять, залишаються колеги жіночої статі. Колись у мене була справа з нашою олавською міліціонеркою. Такою чорноволосою. Імені панові не скажу. Ми познайомилися, коли мундирні допомагали на конкурсі на найкрасивішу сходову клітину. Справа була чудова, гаряча, закінчилася сумно, тому я не хотів йти до тієї шмульки, але інших варіантів не було. Вона мешкала десь біля виїзду з вулиці Третього Травня, там, де якраз будували силоси. Я знаю, бо довго дивився на екскаватори, на частково зведену вентиляційну вежу, операторів і каркаси цих силосів. Будували їх з даху, не знаю чому. Тоді все було навпаки. Я боровся з думками, але врешті-решт постукав. Вона відчинила й запитала, як я смію до неї приходити.
Є щось дивне в зустрічі через роки, у тому, як ми уникаємо болісних спогадів, вдаючи, що вони не мають жодної цінності. Що ми вже не згадуємо одне одного. Розмовляємо переважно про знайомих, про те, як тече життя, про дітей, тільки в неї дітей не було, ні з ким не зв’язалася. Іноді я думаю, що посіяв у ній якийсь, знаєте, руйнівний спогад. Щось, що не дозволяє їй полюбити знову. Що ж, я ж не хотів цього робити. Врешті-решт вона впустила мене всередину, і коли ми лежали в ліжку, я не міг відірвати від неї погляду: де її тіло погладшало, де стало кращим. У неї був твердий живіт, стегна розрослися від вправ. Цицьки стирчали, наче штучні, тільки шкіра вже звисала на плечах, з’явилося друге підборіддя і гусячі лапки біля очей та губ. Час страшенно летить, і це жахливо. Я почував себе не найкраще, а вона відчула це і запитала, з чим я прийшов, адже ж не для сексу після стількох років.
Я сказав правду, бо а що я мав сказати? Все заради Хеня. Я сидів на краю ліжка і дивився, як у мене бовтається член. Ми були дорослими людьми і найгірше залишили позаду. А все ж було боляче.
— Я здогадувалася, що йдеться про нього. — Вона обійняла мене ззаду, як мені подобалося. — Не буду брехати. Допоможу, якщо зможу. Але ти мусиш сказати мені одну річ. Чому ти мене покинув?
Пане Лукаш, чому я залишив таку дівчину? З тим її сміхом, з чорним волоссям, з характером, з почуттям гумору. Дівчину, яка закінчувала за мене речення і знала про все, чого я хочу, ще до того, як я наважився про це розповісти. А чому одружений чоловік кидає коханку? Бо, бачите, ми могли втекти разом. Тоді, багато років тому, коли був конкурс на найкрасивішу сходову клітку. Я пішов би від Данусі. Я був до тієї, чорноволосої, справді засліплений коханням. Я залишив би квартиру. Я залишив би і роботу, бо як працювати поруч із покинутою родиною, коли покинуті діти ходять по Ринку? Вона, напевно, звільнилася б із міліції, бо соромно, бо зруйнований шлюб. Хто слухатиме таку міліціянтку? І ми б десь оселилися, і було б чудово, і ми були б щасливі. Я б працював у Вроцлаві перукарем, бо тільки це я люблю і вмію. Вона пішла б, не знаю, на фізкультуру чи щось таке. Ми б їли вечері в ліжку, вона б постійно докінчувала за мене речення, я б її смішив, бо, пане, зі мною вона постійно реготала. Тільки щось би згасало, випаровувалося, ми б трахалися дедалі рідше, радість вислизала б з рук, і раптом я б згадав про хлопців, про Данусю і про те, що вона теж була для мене хорошою. А вона, ця чорноволоса, теж про щось згадала б. І ця пам’ять нас пригнітила б, дала б нам прочухана, і ми б врешті-решт почали звинувачувати одне одного: через тебе це, а через мене те.
І ми сиділи б у норі, як розлючена землерийка, як ображений вомбат. Аж поки врешті-решт уся любов пішла б до біса. Ось так і буває, коли людина йде за серцем і покидає сім'ю. Ніколи не можна так чинити. Бо це нещастя, бо це кривда для дітей. Так я вважаю, а оскільки не міг сказати їй правду, то сказав ось що:
— Я не кохав тебе. Думав, що кохаю, але помилився.
А вона відпустила мене, сіла поруч на краєчку ліжка, запалила цигарку. Ми разом дивилися на підлогу.
— Навіть зараз, старий дурню, ти намагаєшся мене захистити, – почув я. — Ну добре. Я тобі допоможу.
+++
Вони не насмілилися його побити.
Хенєк залишив собі чотки і хрест. У відділку йому пояснили, що його звинувачують у порушенні громадського порядку та шахрайстві. Йшлося про ту статую. Лонгін згадав попередню зустріч, яка ж минула в дружній атмосфері. Шкода, що вона вже минула.
— І що, і чому ви не зробили жодних висновків?! – гримнув він. — Ви мали перебратися з ділянок до костьолу, а ви начхали на все, що ми разом вирішили. Зараз я вам скажу, що буде: ти мені зараз усе розкажеш. Ти зізнаєшся, що брехав про одкровення, що нікого не зцілюєш і вся ця галас був лише для показухи. Ти прибереш хрести, свічки, усе це лайно, ділянка має виглядати як усі інші ділянки. Ця забава закінчується, і негайно!
Хенєк, я впевнений, дивився йому в очі й навіть не моргав. Вуха в нього, мабуть, почервоніли від хвилювання, тільки Лонгін не знав, що у брата вуха так червоніють від нервів.
— Ну, так я зовсім не можу вчинити, – відповів Хенєк. — Я знаю, що пан офіцер мене покарає, але переслідування з боку пана офіцера – ніщо в порівнянні з покаранням від Доброї Пані, якщо я її не послухаю. А Добра Пані бажає мати святилище на ділянках. Тож там буде так, як є.
Хенка затягли в підвал і там довго поливали струменем крижаної води зі шланга. Кажуть, гуркіт води та сміх міліціонерів заглушили ридання. Я один іноді чую це ридання. Потім двох коновалів оглянули його, голесенького. Світили йому в горло й в очі, вставили трубки в дупу й у шлунок, порпалися між пальцями ніг, під яйцями, у пахвах і паху, відгортали кожну складку шкіри, дивилися під живіт, надутий від солодощів, і, як я знаю життя, засунули б його ще й під рентХен, якби такий мали. Все це для того, щоб знайти поріз, надріз, рану, звідки Хенєк взяв кров, щоб забруднити нею фігуру. З цього нічого не вийшло, бо Хеньо був гладенький, як свіжоспечений хлібець. Він стояв під лампою, очі в нього світилися, а ті двоє лікарів його обмацували. Так само добре, пане Лукаш, ви могли б шукати діаманти у власному носі.
Подібна доля спіткала панів Польдека і Больо: допит, камера і до коновалів. Хенєк вдихнув у цих двох ослів трохи бойового духу. Коли всі знову опинилися у своїх камерах, вони завели хором ті славнозвісні олавські пісні. Коли вони збагнули, що міліціонери від цього зляться, кожен кричав так голосно, як тільки міг. Співали, наприклад, щось таке:
Бачите, я досі вмію, і я впевнений, що ті міліціонери теж вміють. Вночі Больо з Польдеком зривали собі горлянки, їхня побожність скінчилася, і вони пішли спати. Хенєк став на коліна в камері й почав молитися, тихо, щоб інші ув’язнені спали, і саме цей його спокій, ця тиша й шепіт найбільше дратували мусорів. Я їх навіть трохи розумію. Що їм було робити? Чоловік не кидається, не ковтає скріпок, а просто стоїть на колінах. Зрештою хтось із тих, хто саме був на варті, запитав мого Хенєка:
— Ти, Хауснер, за кого так молишся?
— За вас, щоб ви мене добре пильнували, – відповів Хенєк.
Як ви пам’ятаєте, брата заарештували в середу, а в четвер був день, коли Богородиця приймала на городніх ділянках. Зібралися люди, як це у них зазвичай буває, незважаючи на те, що міліція повертала машини на дорогах з Вроцлава, Стшеліна, Бжега та Олесьниці, а потяги пролітали повз нашу станцію, хоча мали там зупинитися. Ті, хто все-таки дістався, застав порожню будку і пані Чесю, яка розповіла їм, що сталося. Натовп розділився. Частина залишилася на ділянках, бо, мабуть, сподівалася, що в такій винятковій ситуації Богородиця явиться комусь іншому, а найкраще — всім. Інші побігли до костьолу, ще інші — до міліцейської комендатури, а частина, найкмітливіші, побігли до нас, на Спортивну.