18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Лукаш Орбитовский – Культ (страница 28)

18

Гаразд, гаразд, переходжу до справи. Так ось, Хенєк приймав вереміїв у вівторок, четвер і суботу. Відтоді, як стався підпал, матвії безперервно пильнували будку, мимовільну варту також несли старенькі, які цілу ніч проводили на "єрихоні". Хенєк приїжджав щодня, часто ще до світанку. Тільки він мав ключ і тільки він, ніхто інший, відчиняв сарай. Так було й цього разу. Хенєк, як завжди, став на коліна перед входом, відімкнув двері, заскочив усередину й знову став на коліна. Він завжди так робив, але цього разу не встав. Лише підняв руки. Ніхто не наважувався підійти. Хеньо простояв на колінах, мабуть, з годину, потім підвівся, такий згорблений, ніби хтось приставив йому пістолет до живота. Він запалив свічки й вичавив із себе, що Олаві випала велика ласка. Лише тоді він рачки виповз з сараю.

По щоках статуї, тієї самої, якій Дануся відбила голову, котилися дві криваві сльози. Кров зібралася також під очима і в куточках рота, і, якщо вірити Хенєкові, вона була ще теплою, тільки-но починала застигати. Веремії впали на коліна, дехто розпластався на мокрій землі, і лише пан Больо кружляв по ділянці, пояснюючи, що статуї не можна торкатися, навіть Хенєкові це заборонено. Це диво, оголосив він згодом, означає зміну розкладу сил в Олаві. Тепер Костьол мусить надіслати комісію, а комісія констатує, що фігура й справді плаче кров’ю. Визнання чуда принесе визнання самих об’явлень і статусу блаженного для Хеньо, від чого ми опинимося за крок від перетворення Олави на нову Ченстохову. Того вечора Больо з Хенєком знову сиділи у нас і їли вафлі. Вони складали якісь листи до курії, до кардинала, примаса і ще когось там, розглядали щойно проявлені фотографії статуї.

На щастя для Хеня, статуя не обмежилася одним лише разом і плакала червоними сльозами принаймні двічі на місяць. Польдек роздобув медичні рукавички і збирав ці сльози в пробірки, нібито на потреби тієї комісії, яка нібито мала приїхати, хоча я готовий побитися об заклад, що частину цього він продав нікому про це не кажучи. Крім того, пан Больо випустив у світ разовий випуск газетки, присвячений виключно чудовій фігурі. Працювало і сарафанне радіо. Не минуло й тижня, як в Олаві закипіло від вереміїв. Як і раніше, вони висипалися з вагонів на вокзалі, блокували потяги та всі виїзні шляхи з міста, блукали парком, збирали блискуче листя та повзли по узбіччю на колінах. У мене в закладі клієнти говорили тільки про них. Скаржилися, що знову почався цирк. Але в цих скаргах не було злості, частіше відчувалася нотка теплоти, бо, мабуть, усі вже звикли, що Олава — це виняткове місто в Польщі, що в Катовіце є шахтарі, у Кракові — скнари, а у нас — наші веремії.

+++

Комісія від Костьолу чомусь не хотіла з’являтися, зате в середу на світанку до сараю під’їхали міліцейська "ніса", великий "фіат" і "полонез" без розпізнавальних знаків. Капала мжичка і, як це буває восени, все здавалося сном. З "ніси" та "фіату" висипалися міліціонери, а з "полонезу" вийшов Лонгін, у формі та в кашкеті, натягнутому на свій квадратний кабак. Він став руки в боки й гримнув:

— Просимо до нас, пане Хауснер!

Зізнаюся, пане Лукаш, що Лонгін вибрав вдалий момент. У середу, як ми знаємо, Богородиця мала вихідний, і на ділянках перебувала лише групка найвідданіших вереміїв: старенькі з єрихону, двоє матвіїв, сонних після нічного чергування, кілька мародерів, якийсь чоловік від Больо і, власне, все. Що стосується Больо, то міліціонери витягли його з його нори у вроцлавському районі Кржики, побили кийками по литках і привезли до нас до комендатури. Така ж сама доля спіткала і пана Польдека, з тією лише різницею, що бадьорий Польдек боровся за свободу, наче це були окопи Святої Трійці[50]. Приборканий він також не хотів одягатися. Правоохоронці вели його в піжамі мокрою, ще темною вулицею Хороброго. Пан Польдек опирався ногами в капцях і кричав:

— Кіріє елєйсон! Кіріє елєйсон!

На ділянках було спокійніше. Хеньо висунув з сараю стурбовану голову, а Лонгін повідомив йому, що він є головним підозрюваним у справі про шахрайство і мусить з’явитися до комендатури. Хеньо сам відчинив хвіртку, попросив матвіїв зберігати спокій і втішав стареньких, які залилися сльозами. Лонгін одразу ж попрямував до будки. Він стояв там хвилину з ліхтариком, дивився на весь мотлох, що там складено. Зрештою він звернув увагу на фігуру. Звичайно ж, він бачив її з самого початку, зрештою, її важко було не помітити, раз вона була найбільшою, оточеною свічками.

— То це і є та ваша чудасія, так? – дурнувато запитав він, бо на щоках фігури ще засихала кров. Не чекаючи на відповідь, він кивнув своїм, і міліціонери понесли статую до "ниси". Старі жінки підняли галас, матвії почали метушитися, і лише Хеньо їх заспокоїв.

— Мабуть, так має бути, – сказав він. — Як хочуть забрати, нехай забирають.

Кажуть, ті двоє в уніформі несли статую обережно, ніби вона ось-ось мала відкусити їм руки. За нею до "ниси" пішов і Хеньо. З того, що мені відомо, йому навіть наручники не одягли. Він сів на вказане місце і почав молитися. Загалом, затримали тільки його. Міліціонери наказали решті розійтися і закрили порожню ділянку. Але ці люди, ті старенькі жінки, матвії та випадкові, загублені веремії, зовсім не пішли. Вони стояли перед ділянкою і дивилися. Ви навіть не уявляєте, як деякі люди вміють нестерпно дивитися. Погляд скривдженого веремія на раз впивається в голову, забирає спокій і сон, хіба що ви такий негідник, як Лонгін. Той махнув рукою і дав знак своїм, щоб рушати. Але вони не рушили.

Люди часто питали мене, що я про все це думаю. Про статую, її сльози, про чудеса на небі. Про те, що насправді бачив Хеньо. Я розповідаю вам лише про те, що насправді сталося. Я знаю про них, хоч мене там не було, і про чудеса теж маю свою думку. Чудо, пане Лукаш, це коли трапляється щось добре, чого не мало б статися, а роль вищих сил у цій метушні залишається незбагненною. Чудо було, коли я купив телевізор "Рубін" в магазині електроніки на Короткій. Люди записувалися, чекали й півроку, а я зайшов до магазину, а він просто був. Як хлопці зраділи! Дивом була моя Дануся і те, що вона побажала вийти за мене заміж, а те, що "ниска" не зрушила з ділянки, я вважаю дивом на сто два відсотка.

Двигун звичайно не завівся. Водій марно смикав ключиком у замку запалювання. Лонгін вигнав його з кабіни і сам спробував рушити, з таким самим мізерним результатом. Ззаду за цим спостерігав щасливий Хеньо. Його перевели до "фіату", звичайно ж, разом із статуєю. "Фіатик" закашляв, і на тому поїздка закінчилася. Залишився немаркований "полонез", але й у цьому випадку все повторилося. З міліціонерів бухала пара, а веремії під сіткою молилися з чотками, задихаючись від сміху. Хенєк висунув голову з "полонеза". Він весело спитав:

— І що тепер, богохульники?

Першу пиздюлину завжди посилає життя, наступні ми накликаємо на себе самі внаслідок дурного вибору. Лонгін викликав машину з вулиці Коперника. Приїхав ще один "полонез". До речі, люди потім повторювали нісенітниці про танк, нібито Хеньо перехрестився, і гусениці тріснули. Неправда. То був "полонез". У цього як раз зламався шарнір на приводному валу, і це сталося так швидко, що Хеньо навіть не встиг сісти. Він чемно стояв, стискав в долонях чотки, і в нього світилися очі. Дощ припинився. Сонце зійшло, і Лонгін капітулював.

Того ранку мешканці Олави побачили неабияке видовище. Від Нового Отока до центру, на вулицю Коперника, рухалася процесія блакитних. Її очолював Лонгін, а за ним йшов Хеньо в оточенні чотирьох збитих з пантелику міліціонерів. Ще двоє несли фігуру Марії. Тримали її, наче заснулого хижака. Кров застигла на щоках. Богоматір потрапила до камери з речовими доказами, звідки вже машиною, потихеньку, її перевезли її до Вроцлава, до Інституту судової медицини. Біля камери на Хеньо вже чекали пани Больо і Польдек. До Отока вирушив автомобіль евакуатор за тими машинами, і пан, мабуть, не здивується, коли я скажу, що в майстерні вони завелися на раз, не рахуючи "полонеза" з тим приводним валом. Мабуть, тому, що хтось залишив чотки за склоочисником.

+++

Про арешт я дізнався трохи після десятої. Ратуша, ви, мабуть, пам’ятаєте, була навпроти мого закладу. Я вибачився перед клієнтами і побіг дати пизди Вальдекові, бо я, пане Лукаш, людина добра, доки ніхто не чіпає мою родину. За родину я міг би і вбити. Я б пішов до пекла і назад, як мій бідний, коханий Хеньо. А поки що я потрудився піднятися на другий поверх, минув пискляву секретарку і увірвався до кабінету з питанням, що, курва, коїться. Вальдек аж прикусив собі палець, коли мене побачив.

— Отакий ти такий приятель? – кинув я. — Ти знав? Ти, довбаний хуй з вухами, дозволив це!

Вальдек хотів знати, чому я не кричу в міліції, якщо я такий козак. Він розправляв свої слиняві пальчики і питав, чим він це заслужив.

— Ти мій приятель, – відповів я. — На кого ж мені кричати, на ворога? Ворогів я пиздю. На кого маю виступити, що з'єбався, що брата треба рятувати, як не на тебе, пиздюк.

— Я цю справу не залишаю, просто в мене трохи зв’язані руки, – сказав Вальдек. — По-перше, Ярузельський наговорив тих дурниць, і Лонгін відчув, що йому послаблюють повідець. Священики теж підкинули дров до вогню, ті з Вроцлава, кардинал і так далі. Якби хтось там прошепотів ласкаве слово про Хеня, ми б розібралися з цією неприємною справою. Але не бійся, я не дозволю, щоб Хенєкові заподіяли кривду. Це я можу зробити.