Лукаш Орбитовский – Культ (страница 27)

Біля бараковоза зібрався майже такий самий натовп, як і біля сараю, бо штрафи сипалися густо. Першими пішли матвії. Міліціонери по черзі вели їх до воронків або ж до того барака на колесах. Цих великих, сумних хлопів тягнули, наче биків, яких ведуть на забій. Польдек зрозумів, у чому справа, і наказав своїм матвіям зняти пов’язки. Бідолаха сподівався, що хлопці зіллються з натовпом вереміїв. Тож міліціонери витягали з черги кожного другого хлопа, який був більш-менш кремезним.

Хапали за те, що огризалися, за паркування в недозволеному місці, за сміття, за торгівлю релігійними предметами, за блокування доступу до ділянок, за створення загрози дорожньому руху, і навіть за аморальні дії, тобто за те, що хтось сцяв в кущі. За це блокування вони могли б, якби захотіли, заарештувати всіх вереміїв, так там було тісно, тільки скажу вам, з арештом тридцяти тисяч людей могли б виникнути певні проблеми. У обґрунтуваннях на колегіях стояло, що слід надати власникам городніх ділянок можливість нормально користуватися своєю землею. Міліціонер з будки ревів у мегафон, щоб звільнити прохід, бо в черзі до Хеня стоять старі й хворі люди, а в разі нещастя швидка аж ніяк не доїде. Відразу якийсь чоловік вигукнув:

— Пане владо, ми тут усі старі й хворі!

Веремії вибухнули сміхом. Скутого чоловіка потягли до воронка.

Найбільше штрафів виписали за неправильну парковку та створення небезпеки. Автобуси, приватні автомобілі, навіть трактори та звичайні вози тіснилися на узбіччі, так що іноді проїзд ставав просто неможливим. До речі, міліцейські "ниси" та "полонези" теж не допомагали ситуації. Міліціонери вирушали на обхід, сували бланки штрафів за склоочисники, а їхні колеги, вже в цивільному, слідували за ними і знімали дзеркальця. У свою чергу, загрозу дорожньому руху створював кожен, хто виходив на проїжджу частину, але найбільше діставалося тим вереміям, які повзли по узбіччю на колінах. На думку Лонгіна, повзання на колінах дезорієнтувало водіїв, а вже точно такий заглиблений у молитву "пішохід" менше кидався в очі.

Я навіть співчував їм, знаєте? Сам дивуюся, бо ж я не любив цих вереміїв, тим більше, що як міліція почала добряче давати по дупі, вони одразу злетілися на Спортивну. Уявіть собі таке… Ні, мене аж трясе, коли я про це розповідаю. Ну добре, пан слухає. Отже, ці бабусі повзуть узбіччям на колінах, моляться "Радій, Маріє", ні на що не дивляться. Збігаються мундирні, беруть таку бабу під пахви вдвох і тягнуть до вагончика. Баба одуріла, вони її несуть, вона молиться і підгинає ноги, ніби все ще стоїть на колінах, а за нею сиплються святі картинки, медальйони та фотографії мого братика. Іноді вони лише шарпали цих жінок, іноді знову пинали і били, тягнули за носи. Все для того, щоб змусити їх якось реагувати, щоб був арешт замість адміністративного штрафу.

Були й інші, серйозніші справи. До комісаріату потрапила жінка, у якої на присадибних ділянках вкрали сорок тисяч злотих. Це була купа грошей. Баба, схожа на болотну німфу, у пальто три чверті довжини та з сумочкою, оздобленою позолотою, звинувачувала вереміїв у тому, що вони відібрали її заощадження всього життя. Ніхто не питав, чому вона притягла таку купу бабла на ділянки. Лонгін носом винюхав можливість, і в комісаріаті аж зароїлося від випадкових вереміїв, звинувачених у цій крадіжці. Професійні злодії, які з’їхалися до Олави з усієї Польщі, продовжували робити своє, а жінка врешті зізналася, що приїхала сюди з проблемами меніску. Хеньо зробив експрес-чудо, і вона в сердечному пориві сунула йому ці сорок кусків до кишені. Потім їй стало шкода грошей, вона усвідомила, що нога була б здоровою і без цих грошей. Лонгін, який ненавидів, коли з нього робили дурня, затримав її на сорок вісім годин виключно для профілактики. Там вона, нібито, дерла на все горло, хто вона така і що нам зробить. Так їй хльоснули відро холодної води в камеру, і після того від неї було чутно лише молитви.

На вулиці Собєського вбили десятирічного хлопчика. Хтось задушив його рушником, забрав в квартирі гроші та одяг і накалякав на якомусь папірці, що нарешті здійснив омріяну помсту. І тільки його і бачили. Ви розумієте, раніше у нас такі жахливі речі просто не траплялися. Хлоп забив бабу за гаманець, бомжі порізалися після пляшки яблучно-вигідного — такі приємності я розумію. Але хто вбиває дитину? Хто мститься на дитині? Для мене, для всіх у місті це було немислимо. Таке могло статися в Америці, в якійсь Бидгощі, але не тут. І одразу хтось придумав, що вбивцею має бути чужинець, якийсь надзвичайно поганий веремія. Звісно, адже в Олаві живуть самі добрі люди. Мати хлопчика кидалася на труну, а люди Лонгіна витягали з ділянок кожного, хто здавався їм вбивцею дітей.

Оскільки ми вже зачепили цю тему, то Лонгін гримнув на Вальдека, той підібгав хвоста, і в міській раді влаштували колегію з питань правопорушень. Кажуть, вони працювали в прискореному режимі, хоча, як на мене, це був турбо-режим. Вони могли засудити три десятки людей на день. Я бачив тих типів, як вони палили сигарети перед ратушею. Усі мали сірі костюми, бліді пальці й поводилися так, ніби під ними тріскався лід. Невдовзі перед колегією постав і мій Хеньо. Йому накинули загалом тридцять сім штрафів, усі за участь у незаконних зібраннях. Під час слухання він сплітав руки й увесь час посміхався.

— Я цього зовсім не розумію, Збишеку, — сказав він мені, коли я проводжав його на Спортивну. — Чому саме тридцять сім? Адже ми зустрічалися на ділянках частіше. Чи означає це, що частина зібрань була легальною, а частина — нелегальною? А якщо так, то як я маю відрізнити легальне від нелегального, бо для мене вони проходили абсолютно однаково. Не сердься на мене, я просто хочу знати, щоб у майбутньому уникнути неприємностей.

Я відповів, щоб він не говорив дурниць. Нехай краще подумає, звідки візьме бабки на ці штрафи, цілих сто п’ятдесят тисяч злотих, бо ж, мабуть, не з пенсії.

— Треба заплатити, бо можуть по-різному вчинити. Адже я маю гроші.

Хеньо і справді заплатив до копійки, зате у пана Больо краник з грошима заткнувся. Міліціонери увірвалися на ділянки, а веремії розступилися перед ними, як надзвичайно норовливе море. Тут мушу додати, що бізнес пана Больо сильно розвинувся. Перед ділянками у нього вже був не столик, а будка, а в ній — двоє працівників і обігрівач, яким він грівся в холодні дні. Він не мав цього робити, бо в будці під саму стелю лежали листівки, самвидав, газети, фотографії та інші ефемерні друковані матеріали. Завдяки цьому його заарештували не лише за незаконну торгівлю, а й за порушення протипожежних правил. Потім виявилося, що вилучений товар має вартість двісті тисяч злотих, тобто більше, ніж усі штрафи, накладені на Хенєка.

Сам пан Больо виявився досить норовливим, і лише удар дубинкою по голові повернув йому класову свідомість. У куртці, з розвіяним волоссям і мокрими вусами, але вже спокійний, він дозволив відвести себе до камери. На мить стало дуже гаряче, бо це арешт, винесення святих папірців, а також води, якою торгував Больо, вереміям не сподобалося. Вони оточили міліціонерів. Ніби нічого не робили, але в будь-яку мить могли зробити. Міліціонерів було, може, п’ятнадцять, а вереміїв — кілька сотень лише перед самою будкою, і, можливо, сталося б лихо, якби хтось, невідомо хто, не закричав, що ангельський загін кружляє над сараєм. Веремії повернули обличчя до сонця, деяким навіть здалося, ніби вони побачили Гавриїла чи Михаїла. Хтось весь час кричав, як гарно махають крилами ці ангели. Один голос, потім інший. У цей час міліціонери вивели пана Больо і винесли все його барахло. Я ж казав, пане Лукаш, — серед вереміїв точно були аХенти, провокатори.

+++

Лонгін знав, що робить, і вереміїв стало менше. Ви б хотіли замість Богородиці дивитися на світ крізь ґрати? Ну, а я про що. Додамо до цього патрулі в парку та біля колій, розворот цілих груп паломників і злісні дорожні перевірки на маршруті між Олавою та Бжегом. З поїздкою до Ліхені чи, скажімо, Ченстохови таких клопотів не було. Заява єпископату теж зробила свою справу. Але було ще щось, щось більш важливе. Бачите, пане, чудо — воно як яблуко. Воно раптово падає вам на голову і має короткий термін придатності. Чудеса швидко набридають, а Хеньо, скажемо собі чесно, ніяких нових принад не підготував. Як і раніше, він благословляв, зцілював і раз на місяць, завжди восьмого, отримував послання згори. До гостей на ділянці, крім Матері Божої, приєдналися Ісус, святий Йосип, сестра Фаустина та Єжи Попелушко. Я запитав брата, чи з’явився останній мокрим. Адже нещодавно його витягли з річки.

— Смійся, Збисю, – відповів Хенєк. – Мені вже відкрили план відносно тебе.

У нього йшло все гірше. З тридцяти тисяч вереміїв залишилося, можливо, кілька тисяч. До того ж, пан вважає, що мій Хенєк був єдиним? Біля Пшчини була баба зі стигматами, мов коров’ячі кізяки. Богородиця також відвідала одного селянина з Руди поблизу Серадзя та якусь стареньку в Сєкєрках. До них теж можна було їздити. Інтерес до Хенєка слабшав, чого він, мабуть, не помічав. Брат відповідав на листи. Благословляв зріджену юрбу і вів довгі розмови з паном Больо про те, як буде чудово, коли настане кінець світу. Я думав, що саме так і станеться, що мій брат закінчить як городній божевільний з групою найвідданіших послідовників. Я не знав, чи радіти з цього, чи все-таки співчувати хлопцю. Я боявся, що це його зламає або ж, що повернеться той колишній Хенєк, який розвантажував за друзів піддони з вантажівки, а вони в цей час плювали йому в молоко.