Лукаш Орбитовский – Культ (страница 26)

Дануся дістала білої гарячки. Я її не впізнавав.

— Це ми догралися, — сказала вона, коли всі вже спали. — Вони розмажуть того святошу по стіні. Лонгін влаштує різанину невинних немовлят. Тільки щоб його не замкнули, Збишеку. Він скаже одне зайве слово, і нещастя готове.

— Не замкнуть. Таких, як Хенєк, не замикають, — сказав я, і як же помилявся.

Ми пили джин і переглядали старі випуски щомісячника "Континенти". Ми з Данусею часто так сиділи, обіцяючи один одному, куди підемо, коли хлопці підростуть.

— Я ж казала йому сидіти тихенько. ​​Хіба не міг він поговорити з Дівою Марією тихо? Нормальний хлоп тримає такі речі в собі. Можливо, ти маєш рацію, можливо, вони відпустять... Але що, як вони прийдуть за тобою? Або за мною. Боже мій, а як же діти? Вони ж не можуть їх заарештувати, чи не так? Але вони можуть залишити їх у класі на другий рік або відправити до виправної школи. Ісусе, Збишеку, можливо, було б краще, якби вони його справді замкнули, звичайно ж, в такій ситуації.

Наступного дня Хенєк пішов до комендатури. Він одягнув сірий светр, синю сорочку та краватку, яку я йому дав. Чесно кажучи, він міг би і пропустити цей останній предмет одягу, бо на його грудях висіло те нещасне розп'яття. Лонгін запросив його пройти, запропонував каву та сигарету. Хенєк попросив лише рафінований цукор в шматочках і гриз його протягом усього допиту. Я точно знаю, про що вони говорили, бо Хенєк видавав події того ранку для всіх, хто міг слухати. Він переконувався, що відповідає правильно і не завдає зайвого клопоту доброму комендантові.

Лонгін спочатку запитав про пожежу. Він хотів знати, чи згоріло щось цінне, і нагадав, що молодий міліціонер отримав серйозні поранення під час рятувальної операції. Він зламав ногу, гасячи пожежу на даху. Його госпіталізували після того, як він намагався врятувати будку з інструментами. Це, додав Лонгін, віщує добру справу для співпраці між Хенєком, його людьми та міліціонерами.

— Звичайно, звичайно, саме на це я й розраховую, — променисто віщував Хеньо. — Зрештою, ми живемо в одному місті і повинні допомагати один одному. Було б дуже погано, якби ми через щось посварилися. Лонгін відповів:

— Про це ніхто і не сперечається. Сподіваюся, ви зараз ні до чого не відчуваєте себе зобов'язаним, що, прямо кажучи, вам не страшно. Ми просто хочемо поговорити. Спокійно та вільно. Як люди з одного міста.

— Я дуже боюся диявола, але зовсім не земних речей, — сказав Хеньо. — Мені чітко сказали: тебе переслідуватимуть.

— А вас не дивує, що Богоматір не запобігла згорянню сараю? — Це було підступне запитання, яке підготував Лонгін. — Якби вона хотіла допомогти, нам би не довелося викликати пожежників.

— Я вважав, що пожежники саме для цього і існують, вони гасять різні пожежі, зокрема й на городніх ділянках, — добродушно відповів Хеньо. — Крім того, вони прибули вже після того, як пожежа вже згасла, будка все ще стоїть, і всередині насправді нічого не згоріло, тому я думаю, що Богоматір втрутилася.

Шкодую, що я не міг побачити їх у той момент, розділених столом, на якому були розкладені папки справ, викладених на показ, попільничкою та друкарською машинкою, точно такою, на якій Хеньо друкував свої одкровення. Лонгін, мабуть, широко посміхався, ніби крокодил, у якого над водою виблискують очка. Він чекав, неситий звірюка. А Хеньо, спокійний і щасливий, з хрестом на грудях, сидів, махав руками й базікав про те, що в нього на ділянках, хто приходить і навіщо, як там Матір Божа і так далі. Лонгін, мабуть, зрозумів, що таким чином багато не досягне, і спробував з іншого боку. Запитав, чому Богородиця обрала саме Олаву і Хенєка, простого пенсіонера. Адже якби вона прийшла до Костянтина Чернєнка чи Рональда Рейгана, то домоглася б набагато більше, наприклад, миру між народами.

— Матір Божа набагато мудріша за мене і, безперечно, знає, що робить, – відповів Хеньо. — Але ви трохи маєте рацію, тобто я багато про це думав. Бо я проста людина. Богородиця говорить до мене, я це записую і дивуюся, що такі мудрі речі пройшли через мої уста. Може, вона не хотіла турбувати тих постійно зайнятих великих людей?

Готовий побитися об заклад, що Лонгін примружував очі, що, на його думку, додавало його варварській пиці м’якших рис. Він виголосив промову про те, чим весь час переймався Вальдек: про заблоковану дорогу на Стшелін, натовпи у поїздах і автобусах, про вереміїв, які йдуть через колії, і про кілька смертельних випадків, нарешті про те, що ділянки захаращені й забиті, ними не можна користуватися як слід.

— Ви людина глибоко віруюча, – говорив він. — Це добре. Я сам дуже поважаю віру, вона, ця побожність, захищає світ від звірства. І тут я вас не розумію, бо як ви можете приймати Богородицю в якійсь будці, де навколо все засране, засцяне, ну хіба це годиться? Чи не краще в костьолі?

— Можливо, й краще, – ласкаво погодився Хенєк. Як я його знаю, він взяв кубик цукру й зробив паузу, чекаючи, поки той кубик почне розчинятися на язику. — Я більше переймаюся людьми, бо вони стоять цілий день на холоді й під дощем. Ну, сморід теж є, тільки я сумніваюся, що саме він заважає Пресвятій Діві, адже вона ж народила нашого Спасителя в стайні. Пане офіцер, уявляєте, як там смерділо?

Лонгін навіть не думав здаватися.

— А якби ви сказали Богородиці, щоб вона перейшла до костьолу? Тоді люди не мерзли б. Парох запевнив, що в бічній каплиці можна було б організувати дещо лише для вас. Я впевнений, що, якщо ви поясните Богородиці, у чому справа, вона погодиться без проблем.

Хеньо слухав і наминав цукор, як кінь після Великої Пардубіцької[49].

— Звичайно ж, я скажу і попрошу. Тільки боюся, що нічого з цього не вийде. Швидше за все, буває так: Богородиця каже, а я лише виконую накази. І вона, мабуть, до жодного костьолу не піде, бо вже наказала мені збудувати такий костьол на ділянках. Якби вона хотіла піти кудись інде, то не так би квапилася з будівництвом.

Ошелешений Лонгін запитав, що це має бути за костьол. Хеньо пояснив:

— Власне, не костьол, а святилище. Точніше кажучи, два святилища, чотири монастирі, друкарня, будинок паломника і якісь господарські будівлі, щоб нічого не бракувало, ну, пральня, їдальня чи щось таке.

Мабуть, тоді Лонгін не витримав. Він встав і почав ревіти, що це, блядь, взагалі має бути, що ділянки не для такого будівництва, нахер чотири монастирі і що цей Хеньо взагалі собі думає. Брвт сидів на стільці, рівно, як завжди, і розмазував цукор по піднебінню.

— Хто вам на це дозволить?! Монастирі на ділянках будуватимеш, сучий сину? Місто не погодиться. Костьол не погодиться. Кардинал від вас вже гикавку має. Ніхріна не побудуєш! – так ревів він.

А Хеньо поклав долоні на стіл, рівно й пласко, так, що між ними могла б поміститися лінійка з шкільного ранця. Я знаю, пане Лукаш, що так і було, бо він завжди так робив, коли мав щось важливе сказати. І він відповів Лонгіну:

— Знаю, що мені буде важко і люди хотітимуть мені завадити. Пан офіцер буде мені заважати, на що я не злюся, бо ж ці завади теж є частиною Божого плану. Тільки з одним я не можу погодитися. З цією згодою Костьолу, бо я її саме маю.

— А хто, курва, тобі її дав?! – продовжував ревіти Лонгін.

Він міг би так само кричати на скелі, на ялину, на гіпсову статую.

— Іоанн Павло II – відповів Хеньо. — Я був у нього у Ватикані, а потім він відвідав мене, і то двічі.

— Де він тебе відвідав? Папа? Той самий польський папа?

— Той самий. Один раз він був на ділянках на світанку, коли я молився, другий раз у нас на Спортивній, теж під час молитви. Іоанн Павло II має дар білокації, тобто може бути в кількох місцях одночасно. На мою думку, це дуже корисно, коли маєш стільки справ на голові, – додав Хенєк і, цілком задоволений, замовк.

Лонгін, з того, що мені розповідав брат, ще хвилину стояв над ним із стиснутим кулаком, напевно, хотів йому лупонути, але знав, що це нічого не дасть, і врешті-решт безсилля кинуло його на крісло.

— Пан насміхається з мене, так? То я вас відучу жартувати.

Я цього не бачив, але можу присягнутися, що в очах Хенєка промайнув той самий веселий блиск, який я бачив, коли він погоджувався на операцію у вроцлавській лікарні. Ця хлопчача, пустотлива радість доповнювала його серйозність, ту набожну пихатість. Мабуть, саме цього найбільше бракує мені. А Хенєк сказав Лонгіну прямо в очі, присягаюся, щось на кшталт:

— Я на вас не серджуся, любий пане офіцере. Коли я розмовляю з віруючими, вони не мають жодних проблем із білокацією. Людям, таким як ви, трохи складніше. Я це розумію, інакше й бути не може.

Вдома Хеньо з’їв подвійну порцію млинців і ще питав, чи залишилися якісь вареники з неділі. Він сказав нам, що даремно хвилювався. Комендант Лонгін виявився дуже приємною людиною. За всю розмову він розлютився щонайбільше тричі, і це швидко минуло.

+++

Незабаром виявилося, що Лонгін все ще знервований, і цей гнів якось не проходить. До міліцейського вагончика приєдналися "ниси", "полонези", неозначені "волги" та один бронетранспортер. З Вроцлава приїхав загін підтримання правопорядку в шоломах і з пластиковими щитами. Іноді з’являлися веремії. Більшість із них, щоправда, пробігали покірно, пам’ятаючи недавнє пиздюлини наприкінці карнавалу "Солідарності". Деякі старенькі жінки підходили до цих людей у формі, питали, чому вони віддаються такому безбожному заняттю, закликали до молитви і намагалися повісити чотки на кийки, щити та особисту зброю. Інші казали якісь матюки. Для них це закінчувалося погано.