Лукаш Орбитовский – Культ (страница 25)

Спочатку вони були просто зловтішними. Блокували вхід, щоб черга не вміщалася, і веремії висипалися на дорогу. Потім вони виписували їм штрафи за перешкоджання руху та наказували повертатися додому. Вони також не дозволяли паркуватися, і понад усе, вони постійно пояснювали, що в Новому Отоці ніякої Діви Марії немає, що тут нічого не відбувається.

Ми з ними, з тими міліцейськими, скандалили. На добре і на зле. Одні баби благословляли їх і молилися за їхнє навернення, інші плювали їм під ноги. Плювали, і що? Чи пан зробив би щось погане старій жінці? Але часто траплялися помилки. У Хенєка була один сарай, тому міліція збудувала інший. Пан Больо глибоко сягнув у тайники власної думки і заявив, що Сатана завжди наслідує Творця. Якщо на ділянках було зведено небесну альтанку, то диявол поставив поруч свою власну, той вагончик. Я ж, навпаки, думаю, що більшість міліціонерів взагалі не хотіла там бути і тому не могла впоратися із завданням, яке їм було доручено.

Про що я думав? Власне, про помилки. Багато вереміїв плутало цей вагончик з сараєм Хенєка. Вони ставали перед ним на колінах, запалювали свічки, несли пожертви, свічки, квіти та ці ідіотські таблички з назвами місцевостей. Міліціонери поясняли їм, що це польовий пост, а Матір Божа з ділянок пішла і не збирається повертатися. Але веремії знали краще. Вони лягали хрестом, співали. Не давали себе відтягнути, зрештою, міліціонери якось і не могли ще братися за відтягування. Від ділянок доносився рик стурбованого Польдека, а його матвії невтомно керували вереміїв до властивого напряму.

Була ще й та авантюра з росіянами. Бо росіянам було заборонено ходити на ділянки, вони взагалі не могли багато тинятися містом. Однак вони вже вросли в Олаву та почувалися тут цілком як удома. Можливо, й слушно, хто знає? Справа у тому, що пара з них вибралася до Хеня. Вони хотіли знати, а чим є та Діва Марія. І це були не звичайні росіяни з Москви чи Петербурга, а косоокі язичники з Іркутська чи звідкись ще, кремезні, з плоскими обличчями. Ніколи не відомо, кому вони молилися чи перед чим опускаються на коліна. Ну, взяли собі горілочки і прийшли.

Міліція їх пустила – а що вони мали зробити – але веремії були обурені тим, що їхні гнобителі прийшли за Господньою благодаттю, а можливо, навіть і шпигувати. Хенєкові, звісно, ​​було байдуже. Він благословив росіян, осінив кожного з них хресним знаменням та благав їх нікого не кривдили і жити в тверезості. Важко сказати, як пішло з тим кривдженням, але після зустрічі з Хенєком у росіян горілка в пляшці перетворилася на воду. Так вони стверджували; принаймні, в неї був хороший смак, у цієї горілки, як вода, і від неї не можна було сп'яніти. Вона втратила свою ціль і призначення. Що пан каже, якесь диво? Не знаю. Дивом точно було те, що жоден з росіян не спіймав Польдека на тому, що він підмінив пляшку.

Повернімося до цих покидьків, це я про міліціонерів. Вагончика, звісно, ​​було недостатньо. В натовп вереміїв вплутувалися тихотемні[48], тільки тих було легко впізнати, цих клятих садистів. Можна зняти форму з людини, але форму з неї не виженеш. Міліціонер під прикриттям завжди тримав свічку, мов молоток, а чотки, мов нагайку. Вони не знали жодних гімнів чи молитов, не вміли ставати на коліна і постійно дивилися на людей. Дехто навіть фотографував. Я б не витримав, але веремії підходили до цих функціонерів під прикриттям, розповідали про чудеса та зцілення, вчили їх хреститися та вручали їм самвидав з піснями про Хенєка та Олаву. Спецпризначенці нібито скаржилися Лонгіну, що так працювати не можна, і, мабуть, мали рацію. Важко бути міліціонером під прикриттям, коли всі про тебе знають.

Міліціонери сиділи і в неозначених автомобілях. Вони зайняли кілька сараїв та розташувалися в кущах вздовж дороги на Стшелін. Спостерігали за тим, хто приходить, і фотографували. Їх особливо цікавили священики, черниці, а також міські чиновники, вчителі, пожежники, навіть бібліотекарі. В основному, кожен, хто хоч трохи був пов'язаний до партійного посвідчення, міг розраховувати на чорно-білі фотографії з червоною стрілкою, намальованою над головою. Я знаю, бо бачив свою. Мало хто злякався, але дружина Вальдека перестала приходити на ділянки, мабуть, також тому, що старий Готфрід якимось чином відкинув копита під час того, як ставили бараковоз. Він, нібито, смикався і плакав, незважаючи на брак сил. Так сильно не хотів помирати. Ми з Вальдеком чували біля тіла, Ромек влаштував тихий католицький похорон, Хеньо підготував триденний єрихон, і так, у мовчазному союзі, ми попрощалися зі старим Готфрідом.

Невдовзі так вже весело бути перестало, бо Лонгін викликав підкріплення з Вроцлава. Міліціонери розташувалася на автобусному та залізничному вокзалах, виписуючи штрафи за ходіння по коліях, і оточила парк так, що туди неможливо було ходити. У нас на сходовій клітці вони стирчали безперервно. Я розповім вам про все це пізніше. Важливо знати, що міліціонери теж люди, як і ми з вами. Дехто ходив на месу по неділях, звичайно, до іншої парафії, а по понеділках, з важким серцем, ганявся за вереміями. Інші, навпаки, були раді їм нашкодити. Але найгірші речі траплялися від нудьги. Я із задоволенням повторю: нудьга – це двері, і через ці двері дурість входить у наш прекрасний світ.

Був собі один міліціонер, молодий, такий собі синок з Бистриці. Він зрікся своїх бабусі й дідуся, посварився з батьками і, мабуть, думав, що зможе підкорити світ в міліцейському мундирі. Люди стукали пальцями у лоба, питаючи, чому ти, молодий, вступаєш до міліції? Далеко зайдеш, стріляючи у своїх Але ж гівнюк знав своє. На перше завдання його відправили до вагончику, на нічну зміну. ​​Я дивлюся на пана і чітко його бачу; пан теж прагне бігти, хоча ледве ходить. Заспокойтеся, будь ласка. Що, вже й пожартувати не можна? Ну, молодий міліціонер так довго думав, що надумав самому зірвати хрест з даху сараю.

Пішов він посеред ночі. Будка невисока, але цей мусорок був, як би це сказати, навіть нижчий за мене. Нібито, намагався використати жердину з однієї з табличок, що лежали в купі поруч. Хрест тримався добре. Наш міліціянт підставив собі відро, виліз на дах, взявся за хрест і, мабуть, впорався б, якби не його колеги з іншої дільниці. Невідомі злочинці, назвемо їх так. Вони прокралися з коктейлями Молотова та підпалили сарай. Власне такий був у них наказ: кинути пляшку з бензином і пиздувати. Будка згорить, і Переможна Пані з Олави не зможе повернутися, бо їй нікуди буде йти. Вона перетвориться на Програну Пані, Вигнану Пані, на щось таке. Але ні.

Сарай спалахнув, а молодий мусорок смикався на даху. Він почав жахливо кричати, і я зовсім йому не дивуюсь. Ті, що з коктейлем Молотова, подуріли повністю. Їх найняли для підпалу, гасити в них не було чим; вони напевно і не знали, що тут грається. От дивися сам, пане: вони стоять, той верещить, бо яйця в нього пригоряють. В кінці вони зірвали з себе куртки і почали ними збивати вогонь, але той, зверху, вже не міг зтерпіти і скочив. Звичайно ж, прямо на свій дурний кабак. Шию собі не звернув, а от кістка стирчала у бідолаги з ноги, наче зламана штахета. Наші тихотемні, замість того, щоб гасити пожежу, занесли нещасного до автомобіля. В лікарні на Бачинського його склали до купи. З того, що мені відомо, він весь час верещав, що повернеться на ділянки і приб'є Хеня.

Нам також було нелегко, бо посеред ночі на Спортивну вулицю прилетів якийсь матвій. Він кричав, будка горить і ось-ось настане кінець світу. Налякав мені хлопців. Вони питали, чи прийде Ісус і відірве нам голови, а стурбований, але спокійний Хенєк вже тягнув мене до "малюка".

— Почалося, Збишеку. Переслідування почалося, саме так, як мені і було відкрито.

А на місці виявилося, що все не так вже і погано. Вогонь обсмалив стіни, зруйнував частину даху, і всередині неможливо було дихати. Звідти піднімалися хмари диму, і люди бігли до колодязя з відрами. Пожежники прибули майже одразу. Найбільше з того ранку я пам'ятаю стурбовані обличчя, мокру траву, шепіт молитов та Хенєка, який намагався потрапити до сараю, а потім відступав. Нарешті йому це вдалося. Серйозний і зосереджений, він оцінив збитки. Згоріла риза та кілька прапорів. Свічки розплавилися, і віск довелося зішкребти з підлоги, але вогонь не завдав жодної шкоди статуї Діви Марії. Він лише обсипав її попелом.

+++

Винуватців підпалу так ніколи і не було викрито, але Хенєк одержав виклик на вулицю Коперніка. Він був дуже цим стурбований. Він докучав мені щодо одягу, в якому слід було туди прийти. Хвилювався, чи добре він виступить, чи задовільно відповість на всі запитання. Хотів якнайкраще розповісти про себе, нашу родину та святих, яких він, певним чином, уособлював у цій юдолі сліз. Питав, чи може він приміряти мій піджак. Змінював краватки і навіть був готовий порадитися з моїми хлопцями. А на Коперніка, пане Лукаш, була поліцейська комендатура, де командував Лонгін.

— Мені дуже цікаво побачити, як там буде, і чи зможу я ретельно представити свою справу, – говорив він мені. — Думка пана офіцера, безумовно, має певну вагу у справі святилища. Тільки я ніколи там не був, мене ніколи не заарештовували. Але ж можна очікувати, що мене врешті-решт викличуть. Зрештою, для цього ж існує міліція, чи не так?