Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 9)

— Ви тоді не торкалися рани? — запитала Бовуар.

— Думаю, міг торкнутися. Я просто пам’ятаю, як підскочив і витер руки об штани. Я запанікував і — не знаю — як істерична дитина, забігав по колу. Ідіот! Так чи інакше, я нарешті опанував себе й набрав на телефоні 911.

— Мені цікаво, — сказав Ґамаш. — Навіщо ви взяли стільниковий телефон на прогулянку в ліс?

— Цей ліс належать моїй родині, і щоосені мисливці порушують наші володіння. Боюся, я не хоробра людина, але я не терплю вбивств. Будь-яких убивств. У мене вдома павуки мають імена. Уранці, коли я виходжу на прогулянку, я беру із собою стільниковий. Частково через страх, що мене підстрелить якийсь п’яний мисливець і потрібно буде викликати допомогу, а частково, щоб подзвонити в управління природних ресурсів і викликати сюди інспектора, якщо раптом я когось помічу.

— І який би це був номер? — ввічливо запитав старший інспектор Ґамаш.

— Мені невідомо. Він у мене на швидкому наборі. Я знаю, що у мене тремтять руки, коли я нервуюся, тому я просто налаштував швидкий набір номера.

Бен уперше мав стурбований вигляд, тож старший інспектор Ґамаш узяв його за руку й повів стежкою далі.

— Вибачте за ці запитання. Ви — важливий свідок. Проте, чесно кажучи, людина, яка знаходить тіло, зазвичай серед перших у нашому списку підозрюваних.

Бен зупинився на місці й недовірливо подивився на старшого інспектора.

— Підозрюваних у чому? Що ви маєте на увазі? — Бен розвернувся й подивився назад у напрямку, звідки вони прийшли, до тіла Джейн. — Там Джейн Ніл. Шкільна вчителька на пенсії, яка доглядала за трояндами й керувала Спілкою вірянок англіканської церкви. Це не може бути нічим іншим, окрім нещасного випадку. Ви не розумієте. Ніхто не став би вбивати її навмисно.

Ніколь спостерігала за цією розмовою і тепер чекала з певним задоволенням, що старший інспектор Ґамаш поставить цього дурня на місце.

— Ваша думка абсолютно правильна, містере Гедлі. Це, безумовно, найвірогідніша можливість.

Іветт Ніколь не могла повірити своїм вухам. Чому він просто не сказав Гедлі, щоб той припинив просторікувати й дав їм виконувати свою роботу? Зрештою, він був ідіотом, який потривожив тіло, а потім бігав і все навколо затоптував. Він був не в тому становищі, щоб читати лекції вищій за станом і такій шанованій людині, як Ґамаш.

— За ті кілька годин, що ви тут стоїте, чи не здалося вам, ніби на місці злочину або в міс Ніл чогось бракує?

Ґамаш був вражений тим, що Бен вирішив промовчати про очевидне. Натомість він на хвилину замислився.

— Так. Люсі, її собаки. Я не пам’ятаю, щоб Джейн коли-небудь ходила на прогулянку без Люсі, особливо на ранкову прогулянку.

— Ви телефонували ще комусь зі свого стільникового?

Бен мав такий вигляд, ніби йому представили абсолютно нову й геніальну ідею.

— Це ж треба! Який ідіот! Не можу в це повірити. Мені навіть не спало на думку зателефонувати Пітеру, чи Кларі, чи комусь іншому. Я був тут зовсім сам, не хотів залишати Джейн, мусив дочекатися поліцію. І я так і не здогадався покликати на допомогу когось іще, окрім 911. Боже мій, це, мабуть, через шок.

«А може, — подумала Ніколь, — ти справді ідіот». Досі вона не зустрічала людини, менш корисної, ніж Бен Гедлі.

— Хто такі Пітер і Клара? — запитав Бовуар.

— Пітер і Клара Морров. Мої найкращі друзі. Вони живуть по сусідству з Джейн. Джейн і Клара були як мати й дочка. Бідолашна Клара. Гадаєте, їм відомо?

— Що ж, дізнаймося, — раптом сказав Ґамаш, з дивовижною швидкістю повертаючись стежкою назад до тіла. Опинившись на місці злочину, він обернувся до Бовуара.

— Інспекторе, візьміть це на себе. Ви знаєте, що шукати. Агенте, залишайтеся з інспектором і допомагайте. Котра година?

— Одинадцята тридцять, сер, — відповіла Ніколь.

— Гаразд. Містере Гедлі, чи є в селі ресторан або кафе?

— Так, є бістро «В Олів’є».

Ґамаш повернувся до Бовуар.

— Збери команду в Олів’є о першій тридцять. Ми пропустимо приплив людей на ланч, тож це місце майже повністю буде в нашому розпорядженні. Чи не так, містере Гедлі?

— Важко сказати. Можливо, коли люди про це дізнаються, туди зійдеться все село. «В Олів’є» — це осередок Трьох Сосен. Але в господаря є задня кімната, яку він відчиняє лише ввечері. З неї відкривається краєвид на річку. Він, напевне, відчинить її для вас і вашої команди.

Ґамаш із цікавістю подивився на Бена.

— Гарна ідея. Інспекторе Бовуар, я зайду й поговорю з мсьє Олів’є…

— Олів’є Брюле, — перебив Бен. Він і його партнер Ґабріель Дюбо управляють бістро і єдиним у селі готелем.

— Я поговорю з ними й домовлюся про окрему кімнату для ланчу. Чи можу я пройтися з вами, містере Гедлі, до села? Я там ще не був.

— Так, авжеж.

Бен мало не сказав: «Із задоволенням», — але зупинився. Якимось чином цей офіцер поліції випромінював ввічливість і певну офіційність і схиляв співрозмовника до такої ж манери спілкування. Попри те що вони, мабуть, були приблизно одного віку, Бену здавалося, ніби він перебуває поруч зі своїм дідусем.

— Онде Пітер Морров.

Бен указав на юрбу, що повернулася, наче в хореографічній композиції, у їхній бік, ледве двоє чоловіків вийшли з лісу. Бен показував на високого стурбованого чоловіка, який розмовляв із Ґамашем раніше.

— Зараз я розповім вам усе, що зможу, — сказав Ґамаш, звертаючись до натовпу близько з тридцяти селян. Він помітив, як Бен підійшов і став поруч із Пітером Морров.

— Мертву звали Джейн Ніл, — сказав Ґамаш, знаючи, що зайва люб’язність з метою пом’якшити такий удар прозвучить фальшиво й недоречно. Кілька людей почали плакати, деякі затулили руками рота, ніби прикриваючи рану. Більшість опустила голови, ніби така інформація була для них надважкою. Пітер Морров витріщився на Ґамаша. Потім на Бена.

Ґамаш усе це помітив. Містер Морров не виявив здивування. І не засмутився. Тривога була, так. Занепокоєння, без сумніву. Але смуток?

— Як? — запитав хтось.

— Ми ще не знаємо. Але це не була природна смерть.

З натовпу вирвався стогін, мимовільний і щирий.

Мовчав лише Пітер Морров.

— Де Клара?

Бен озирнувся. Було незвично бачити одного без іншого. Пітер нахилив голову в бік села:

— У церкві Святого Томаса.

Троє чоловіків знайшли Клару в каплиці саму, із заплющеними очима та схиленою головою. Пітер став біля відчинених дверей, дивлячись на її згорблену спину, напружену перед ударом, який мав на неї впасти. Він тихенько пішов коротким проходом між лавами. Він почувався так, ніби пливе над власним тілом, спостерігаючи за його рухами.

Саме священник приніс новину про те, що поліція метушиться в лісі за старим шкільним будинком. Потім, під час богослужіння до Дня подяки, занепокоєння людей зростало. Незабаром крихітну церкву заполонили чутки про нещасний випадок на полюванні. Жінка. Поранена? Ні, вбита. Невідомо хто. Жахливо. Жахливо. І в глибині душі Клара знала, наскільки це було жахливо. З кожним разом, як відчинялися двері, з кожним променем сонячного світла, що падав у приміщення, вона благала Джейн з’явитися — запізнілу, схвильовану, з вибаченнями: «Я просто проспала. Яка ж я дурна! Люсі, бідолашна, розбудила мене скавчанням — просилася на вулицю. Мені так шкода!». Священник, чи то не помічаючи драматизму ситуації, чи то занурившись у свої думки, продовжував бубоніти.

Сонце лилося крізь вітражі із зображеннями хлопців у формі часів Першої світової війни й розкидало блакитні, темно-червоні та жовті плями на сосновій підлозі й дубових лавах. У каплиці пахло, як у будь-якій відомій Кларі маленькій церкві. Дарами, сосною і запиленими старими книгами. Коли хор піднявся, щоб заспівати наступний гімн, Клара звернулася до Пітера.

— Можеш піти подивитися?

Пітер узяв Клару за руку і з подивом відчув, що вона льодяна. Із хвилину він розтирав її своїми долонями.

— Я піду. Усе буде добре. Подивись на мене, — сказав він, намагаючись змусити її шалений розум припинити себе накручувати.

— Прославляй, душе моя, Царя Небесного, — співав хор.

Клара кліпнула очима:

— Усе буде добре?

— Так.

— Алілуя! Алілуя! Славте передвічного Царя!

Це було годину тому, а тепер усі пішли, зокрема й священник, який запізнювався на службу до Дня подяки у Клеґгорн-Голті. Клара почула, як відчинилися двері, побачила квадрат сонячного світла, що розростався в проході, і побачила, як з’явилася тінь, чиї обриси були їй добре знайомі, хай навіть і спотворені.

Пітер завагався, а потім повільно попрямував до її лави.

Тоді вона все зрозуміла.

Розділ третій

Клара сиділа на кухні, виснажена та приголомшена нездоланною потребою зателефонувати Джейн і розповісти їй, що сталося. Те, що сталося, було незбагненним.

У несподіваний і жорстокий спосіб світ залишився без Джейн. Без її дотику, без її затишку, без її доброти. Кларі здавалося, що хтось витягнув не тільки її серце, а й мозок прямо з її тіла. «Як таке можливо, — дивувалася Клара, дивлячись на руки, акуратно складені на колінах, — що моє серце досі б’ється? Я повинна зателефонувати Джейн».