Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 8)

— Так, є вихідна рана.

— Дякую, лікарю. Ми не будемо вам заважати. А тепер пройдімося, Бовуаре, і ви теж, агенте Ніколь. Розкажіть мені, що ви знаєте.

За всі роки, що Жан Ґі Бовуар працював із Ґамашем, в усіх справах про вбивства та замахи він ніколи не міг утамувати хвилювання, чуючи це просте речення. «Розкажіть мені все, що знаєте». Це означало початок полювання. Бовуар був ватажком у зграї мисливських собак. А старший інспектор Ґамаш був ловчим.

— Її звали Джейн Ніл. Сімдесят шість років. Ніколи не була заміжня. Ми отримали цю інформацію від містера Гедлі — він каже, що вона була того ж віку, що і його мати, яка померла місяць тому.

— Цікаво. Дві літні жінки помирають одна за одною з різницею в місяць у цьому крихітному селі. Цікаво.

— Я теж зацікавився, тому запитав. Його мати померла після тривалої боротьби з раком. Люди знали протягом року, що вона згасає.

— Продовжуй.

— Містер Гедлі гуляв у лісі близько восьмої сьогодні вранці, як завжди. Тіло міс Ніл лежало поперек стежки. Неможливо було не помітити.

— Що він зробив?

— Каже, що одразу впізнав її. Він опустився на коліна й потряс її. Він думав, що в неї стався інсульт або серцевий напад. Каже, що вже збирався робити їй штучне дихання, коли помітив рану.

— Хіба він не помітив, що вона дивилася невидющими очима й була холодною, як лід?

Ніколь почувалася більш упевнено.

— А ви б помітили?

— Звичайно. Таке неможливо не помітити.

— Хіба що…

Ґамаш пропонував Ніколь посперечатися із собою. Їй не хотілося. Їй хотілося мати рацію. Очевидно, він думав, що вона помиляється.

— Хіба що… Хіба що я була шокована, напевне.

Їй довелося визнати, що така малоймовірна можливість існувала.

— Погляньте на чоловіка. Минуло три години, як він знайшов її, а йому досі зле. Його щойно знудило. Ця жінка була важлива для нього, — сказав Ґамаш, поглядаючи на Бена Гедлі. — Якщо тільки він не прикидається.

— Перепрошую, сер?

— Ну, засунути палець собі в горло і виблювати досить легко. Справляє неабияке враження. — Ґамаш повернувся до Бовуар. — Хто-небудь ще знає про смерть міс Ніл?

— На дорозі була група селян, сер, — сказала Ніколь.

Ґамаш і Бовуар подивилися на неї. Вона зрозуміла, що знову схибила. Намагаючись справити враження і спокутувати свою провину, вона насправді зробила все навпаки: відповіла на запитання, адресоване не їй, перервавши старшого офіцера інформацією, очевидною навіть для трирічної дитини. Старший інспектор Ґамаш бачив тих людей так само, як і вона. Чорт забирай! Ніколь із холодком у серці зрозуміла, що, намагаючись вразити їх своєю кмітливістю, вона досягала протилежного ефекту й виставила себе дурепою.

— Вибачте, сер.

— Інспекторе Бовуар?

— Я намагався тримати це місце поза доступом. — Він повернувся до Ніколь. — Жодних сторонніх, і з наших людей ніхто не говорить про злочин за межами нашого периметру.

Ніколь стала червоною, мов буряк. Їй було страшенно неприємно, що він подумав, ніби має пояснювати їй, а надто що їй потрібні його пояснення.

— Але ж … — Бовуар знизав плечима.

— Час поговорити з містером Гедлі, — сказав Ґамаш і попрямував до нього розміреним кроком.

Бен Гедлі спостерігав за ними, добре зрозумівши, що прибув начальник.

— Містере Гедлі, я старший інспектор Арман Ґамаш із поліції Квебеку.

Бен очікував побачити франкомовного, можливо, навіть детектива-француза, тож він витратив кілька хвилин, практикуючись у французькій мові та тренуючись описувати свої дії. Тепер цей бездоганний чоловік з підстриженими вусами, з темно-карими очима, що дивилися на нього поверх оправи окулярів із напівкруглими лінзами, у костюмі-трійці (можливо, це пальто від «Берберрі»?), у твідовому кашкеті, що покривав сиве, доглянуте волосся, простягав свою велику руку — так, ніби це була напівофіційна ділова зустріч — і говорив англійською з британським акцентом. Проте він чув уривки його розмови зі своїми колегами, і то була, безумовно, швидка та вільна французька. У Квебеку не було нічого незвичайного в тому, що люди розмовляли обома мовами, навіть вільно. Але було незвично зустріти франкомовного чоловіка, який розмовляв би, як спадковий член Палати лордів.

— Це інспектор Жан Ґі Бовуар і агент Іветт Ніколь.

Вони потиснули одне одному руки, хоча Ніколь була трохи насторожена, бо не була впевнена, чим він витер обличчя після того, як його знудило.

— Чим я можу допомогти?

— Прогуляймося, — Ґамаш показав на стежку, що вела через ліс, — просто трохи відійдемо звідси.

— Дякую, — зворушено сказав Бен.

— Співчуваю з приводу смерті міс Ніл. Вона була близьким другом?

— Дуже. Вона, власне, учила мене в тутешній школі.

Ґамаш уважно спостерігав за ним, не відриваючи темно-карих очей від обличчя Бена і вбираючи в себе сказане, без осуду чи звинувачення. Бен уперше за кілька годин розслабився. Ґамаш нічого не говорив, просто чекав, коли Бен продовжить.

— Вона була чудовою жінкою. Шкода, що мені бракує слів, я б описав вам її.

Бен відвернув обличчя, соромлячись сліз, що підступили знову. Він стиснув руки в кулаки й відчув жаданий біль від нігтів, що вгризалися в долоні. Цей біль він міг зрозуміти. Інший був за межами його розуміння. Дивно, але він був набагато сильнішим, ніж тоді, коли померла його мати. Він знову зібрався з думками.

— Я не розумію, що сталося. Смерть Джейн не була природною, чи не так?

— Ні, містере Гедлі, не була.

— Хтось її вбив?

— Розкажіть нам про цей ранок, будь ласка. — Вони вже сповільнили крок і зупинилися.

— Я знайшов Джейн просто на землі…

Ґамаш перебив:

— Відтоді як ви прокинулися, будь ласка.

Бен підняв брову, але зробив, як його попросили.

— Я прокинувся близько сьомої. Я завжди встаю зі сходом сонця. Світло потрапляє в мою спальню, і я ніколи не переймався тим, щоб купувати штори. Я встав, прийняв душ і таке інше, а потім погодував Дейзі.

Він уважно спостерігав за їхніми обличчями, намагаючись зрозуміти, чи не здавалася їм його розповідь занадто докладною чи, навпаки, занадто стислою. Жінка-агент мала такий самий спантеличений вигляд, як і він. Високий симпатичний інспектор (Бен уже забув їхні імена) усе записував. А старший здавався зацікавленим і підбадьорливим.

— Потім ми вийшли на вулицю погуляти, але в неї артрит і сьогодні вранці їй дуже боліло. До слова, Дейзі — це собака. Так чи інакше, я дозволив їй повернутися в будинок, а сам пішов на прогулянку. Було за чверть восьма.

Бен правильно припустив, що їх цікавитиме час.

— Щоб дійти сюди, угору по дорозі й повз стару школу далі до лісу, треба всього кілька хвилин.

— Ви когось бачили? — запитав Бовуар.

— Ні, не бачив. Можливо, хтось бачив мене, але я нікого не помітив. Я зазвичай ходжу з опущеною головою, занурений у роздуми. Я проходжу повз людей, не помічаючи їх. Мої друзі знають про це й не ображаються. Я йшов стежкою, і щось змусило мене підняти голову.

— Будь ласка, спробуйте згадати, містере Гедлі. Якщо ви зазвичай ходите з опущеною головою, чому ви її підвели?

— Дивно, правда? Я не пригадаю. Та, на жаль, як я вже казав, зазвичай я замислений. Нічого серйозного чи важливого. Моя мама, бувало, сміялася і казала, що деякі люди намагаються бути в двох місцях одночасно, а я, на відміну від них, — ніде.

Бен жартував, але Ніколь потай подумала, що говорити такі речі для матері жахливо.

— Звісно, вона мала рацію. Візьмімо сьогоднішній день. Гарний, сонячний. Я йду через прекрасний ліс. Краєвид, як на листівці. але я нічого не помічаю, не ціную. Хіба що, можливо, згадаю пізніше, коли опинюся десь в іншому місці й думатиму про цю прогулянку. Здається, що мій мозок постійно на крок відстає від мого тіла.

— Ви подивилися перед собою, сер, — підказав Бовуар.

— Я справді не можу збагнути, що змусило мене підвести голову, але добре, що я це зробив. Я міг би впасти прямо на неї. Дивно, але мені навіть не спало на думку, що вона мертва.

Я не хотів її турбувати. Я навшпиньках наблизився до Джейн і покликав її на ім’я. Потім я звернув увагу, що вона не рухається, і мій розум просто вибухнув. Я подумав, що в неї стався інсульт або серцевий напад.

Він похитав головою, досі не вірячи.