Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 10)

Вийшовши з церкви, вони, з дозволу Ґамаша, пішли по золотистого ретривера Джейн, її Люсі, яка тепер згорнулася калачиком біля ніг Клари, ніби обіймаючи власну неймовірну втрату.

Пітеру хотілося, щоб вода закипіла, він заварив чаю, і тоді все це зникло б. «Можливо, — підказував йому розум і його виховання, — якщо заварити достатньо чаю і поговорити, то час повернеться назад і все погане залишиться в минулому». Але він прожив із Кларою надто довго, щоб ховатися в запереченні. Джейн була мертва. Вбита. І йому потрібно було заспокоїти Клару та якось усе виправити. Але він не знав як. Він рився в буфеті, наче військовий хірург, що відчайдушно шукає потрібний бинт. Відкинув убік чай «Йога» й трав’яну суміш «Гармонія», однак на секунду завагався над ромашкою. Та ні. «Зосередься!» — напучував він себе. Він знав, що цей опіат англійців там є. Його рука затиснула коробку саме тоді, коли свиснув чайник. Насильницька смерть вимагала «Ерл Ґрей». Визирнувши у вікно, він хлюпнув окропу в чайник і відчув біль від опіку бризками кип’ятку, що відскочили й потрапили йому на руку. Пітер побачив старшого інспектора Ґамаша, який сидів на лавці на сільській луці. Старший інспектор, здавалося, годував птахів, але в цьому було щось неправильне. Пітер знову зосередився на важливій справі — приготуванні чаю.

Арман Ґамаш сидів на лавці, споглядаючи птахів, але здебільшого — село. На його очах село Три Сосни, здавалося, пригальмувало в русі. Не було помітно життєвого запалу, метушні та активної діяльності. Голоси стихли, хода сповільнилася. Ґамаш відкинувся на спинку лави й займався тим, що вмів робити найкраще. Він спостерігав. Вдивлявся в людей, їхні обличчя, їхні дії та за можливості прислуховувався до їхніх розмов, хоча люди залишалися досить далеко від його дерев’яної лави на сільській луці, тож чув він небагато. Він стежив за тим, хто тримався стримано, а хто ні. Хто обіймався, а хто тиснув руку. Він зауважував, у кого червоні очі, а хто, як і зазвичай, має заклопотаний вигляд.

Попереду, у дальньому кінці луки, стояли три величезні сосни. Між деревами та ним був ставок, навколо якого кружляла купка дітей у светрах і, як він припускав, полювала на жаб. Сільська лука, розташована в центрі села, що було не дивно. Вулиця під назвою «Коммонс» оточувала луку будинками, за винятком ділянки позаду нього, де, здавалося, був комерційний район. Дуже коротка ділянка. Наскільки Ґамаш міг бачити, у районі розміщувалися depanneur[28], де поверх вивіски «Пепсі» було написано «Белаво». Поруч були boulangerie[29], бістро та книгарня. Від вулиці Коммонс, наче спиці колеса чи сторони світу на компасі, розходилися чотири дороги.

Сидячи тихо й дозволяючи селу спокійно жити своїм життям, він дивувався, наскільки воно було гарне — ці старі будинки, що виходили фасадом на луку, з їхніми ретельно спланованими багаторічними садами й деревами. Наскільки все здавалося природним, нештучним. І пелена скорботи, що опустилася на цю маленьку громаду, сприймалася з гідністю, смутком і певним досвідом. Село було старим, а постаріти неможливо, не зазнавши горя. І втрат.

— Кажуть, що завтра буде дощ.

Ґамаш підвів очі й побачив Бена, який тримав на повідку старого собаку, що, судячи із запаху, вже міг розкладатися.

— Це правда?

Ґамаш указав на місце поруч із собою. Бен сів, а Дейзі вдячно впала біля його ніг.

— Починаючи з ранку. І похолоднішає.

Двоє чоловіків хвилину-дві сиділи мовчки.

— Це дім Джейн. — Бен указав на невеликий кам’яний будинок ліворуч. — А той маєток поруч належить Пітеру і Кларі.

Ґамаш перевів погляд. Їхній дім був трохи більшим за дім Джейн; її був побудований із польового каменю, а їхній — із червоної цегли, у стилі, відомому як «лояліст». Проста дерев’яна веранда тягнулася вздовж фасаду будинку, на ній стояли два плетені крісла-гойдалки. Обабіч від вхідних дверей було по вікну, а нагорі ще два вікна з віконницями, пофарбованими в теплий і глибокий синій колір. Гарний сад перед будинком був засаджений трояндами, багаторічними рослинами та фруктовими деревами. «Напевне, декоративні яблуні», — подумав Ґамаш. Ряд дерев, переважно кленів, відокремлював подвір’я Джейн Ніл і Морров. Хоча тепер їх розділяло більше, ніж дерева.

— Мій дім там. — Бен кивнув на чарівний старий будинок, оббитий білою вагонкою, з верандою внизу і трьома мансардними вікнами нагорі. — Але я гадаю, що те місце там, зверху, теж моє. Бен невиразно махнув рукою в небо (Ґамашу здалося, що, Бен говорив метафорично, або навіть метеорологічно). Потім його погляд опустився з пухких хмар і приземлився на даху будинку на схилі пагорба, на виході з Трьох Сосен.

— Він належав багатьом поколінням моєї родини. Там жила моя мати.

Ґамаш не знав, що відповісти. Він бачив такі будинки раніше. Багато разів. Про них він чув під час навчання в коледжі Христа в Кембриджі, їх називали вікторіанськими маєтками. Доволі характерні, як він завжди думав. І Квебек, зокрема Монреаль, міг похвалитися своєю часткою садиб, збудованих шотландськими баронами-розбійниками на гроші із залізниці, випивки та банків. Вони трималися разом із гордістю, що сполучала їх у кращому разі на короткий час, бо багато з них вже давно були знесені або подаровані Університету Мак-Ґілла, якому ще одна вікторіанська потвора була потрібна так само, як вірус Ебола. Бен дивився на будинок із великою симпатією.

— Ви переїдете у великий будинок?

— О, так. Але його треба трохи відремонтувати. Дещо там точно, як у фільмі жахів. Страшне видовище.

Бен згадав, як розповідав Кларі про те, як у дитинстві вони з Пітером грали у війну в підвалі й натрапили на зміїне гніздо. Він ніколи до того не бачив, щоб людина зеленіла, але Клара позеленіла.

— Село назване на честь тих дерев? — Ґамаш поглянув на скупчення дерев на луці.

— А ви не знаєте цієї історії? Це, звісно, не ті сосни, які дали назву селу. Їм лише шістдесят років. Моя мама допомагала садити їх, коли була дитиною. Але сосни тут ростуть, відколи заснували село, уже понад двісті років. І завжди групою, по три. Три Сосни.

— Але чому? — Ґамаш, зацікавлений, аж подався вперед.

— Це код. Для лоялістів Об’єднаної Імперії[30]. Вони заселили всі землі навколо; ну й абенаки[31], звісно.

Ґамаш зауважив, що одним реченням Бен викреслив тисячу років з історії корінних поселень.

— Але ми лише за кілька кілометрів від кордону зі Сполученими Штатами. Коли під час і після Війни за незалежність люди, вірні короні, тікали звідти, вони не могли зрозуміти, коли саме опинялися в безпечному місці. Тому був розроблений код. Три сосни разом означали, що лоялістам будуть раді.

— Mon Dieu, c’est incroyable![32] Так елегантно й так просто, — промовив Ґамаш, щиро вражений. — Однак чому я ніколи про це не чув? Я сам вивчаю історію Квебеку, але ж таке мені зовсім невідомо.

— Можливо, англійці хочуть тримати це в таємниці, на випадок, якщо нам це знову знадобиться.

Бену принаймні вистачило такту почервоніти за свої слова. Ґамаш розвернувся і поглянув на високого чоловіка, незграбного, як і його натура, на його довгі чутливі пальці, що вільно тримали повідець собаки, який і так навряд утік би від нього.

— Ви серйозно?

— За результатами останнього референдуму ми були в небезпечній близькості до суверенітету, ви знаєте. І кампанія іноді проходила мерзенно. Не завжди комфортно бути меншиною у власній країні, — сказав Бен.

— Я розумію це, але навіть якщо Квебек відокремиться від Канади, хіба вам щось загрожувало б? Ви ж знаєте, що ваші права були б захищені.

— Хіба? Чи маю я право розмістити вивіску рідною мовою? Або працювати тільки англійською? Ні. Мовна поліція мене зловить. Квебецький офіс французької мови. Мене дискримінують. Навіть Верховний Суд із цим погоджується. Я хочу говорити англійською, старший інспекторе.

— Ви говорите англійською. І я теж. І всі мої офіцери. Подобається вам це чи ні, пане Гедлі, але англійців поважають у Квебеку.

— Не завжди й не всі.

— Ваша правда. Поліцейських теж не всі поважають. Таке життя.

— Вас не поважають через ваші дії, через те, що зробила поліція Квебеку в минулому. Нас не поважають лише за те, що ми англійці. Це не одне й те саме. Ви хоч уявляєте, як змінилося наше життя за останні двадцять років? Скільки прав ми втратили? Скільки наших сусідів, друзів і членів сім’ї виїхали через драконівські закони? Моя мати ледве говорила французькою, але я володію двома мовами. Ми стараємося, але все одно англійці — посміховисько. Нас звинувачують у всьому. Називають tête carrée[33]. Ні, — Бен Гедлі кивнув у бік трьох міцних сосен, що злегка погойдувалися на вітру, — я вірю в окремих людей, а не в колектив.

Це було, розмірковував Ґамаш, однією з фундаментальних відмінностей між англомовними і франкомовними квебекцями; англійці вірили в права особистості, а французи вважали, що повинні захищати колективні права. Захищати свою мову та культуру.

Дискусія була знайома й часом запекла, але вона рідко зачіпала особисті стосунки. Ґамаш пригадав, як кілька років тому прочитав у «Монреаль Газетт» редакторську колонку, у якій автор зауважив, що Квебек працює в реальності, а не на папері.

— Усе змінюється, знаєте, мсьє Гедлі, — м’яко промовив Ґамаш, сподіваючись зняти напругу, яка виникла на їхній маленькій парковій лавці.