Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 12)
Ґамаш дивувався, наскільки низько була встановлена планка, коли для того щоб привабити жінку, чоловікові було достатньо не пахнути ведмедем, що розкладається.
— На першому танці окружного ярмарку Енді вибрав Джейн. — Рут затихла, пригадуючи. — Досі не розумію того, — мовила Рут. — Тобто Джейн була милою й усім подобалася. Але, чесно кажучи, вона була потворна, як гріх. Схожа на козу.
Рут голосно розсміялася від порівняння, яке вона викликала у своїй уяві. Це була правда. Здавалося, обличчя молодої Джейн витягнулося вперед, ніби намагаючись чогось дістатися, ніс видовжився, а підборіддя подалося назад. До того ж вона була короткозорою; проте її батьки нізащо не визнавали, що народили неідеальну дитину, тож не звертали уваги на її слабкий зір. Через це вона ще сильніше вдивлялася, висовувала голову за межі шиї, намагаючись сфокусуватися та розгледіти світ. Вона завжди мала такий вираз обличчя, наче запитувала: «А це можна їсти?». А ще юна Джейн була пухкенькою. Вона залишиться пухкенькою на все життя.
— З якоїсь незбагненної причини Андреас Селінські обрав її. Вони танцювали всю ніч. Це було неймовірне видовище.
Голос Рут пожорсткішав.
Ґамаш спробував уявити юну Джейн: невисока, манірна й повненька, вона танцювала з тим гірським чоловіком із величезними м’язами.
— Вони закохалися, але її батьки дізналися й поклали цьому край. Зчинили неабиякий переполох. Джейн була дочкою головного бухгалтера «Гедлі Міллз». Було неможливо навіть уявити, щоб вона вийшла заміж за лісоруба.
— Що ж сталося? — не міг не запитати він.
Рут подивилася на нього, ніби здивована тим, що він все ще тут.
— Енді помер.
Ґамаш повів бровами від здивування.
— Не варто турбуватися, інспекторе Клюзо[34], — пояснила Рут. Нещасний випадок у лісі. На нього впало дерево. Купа свідків. Таке постійно трапляється. Хоча тоді ходила романтична версія, що його серце було геть розбите й він навмисно став необережним. Дурниці. Я теж його знала. Вона йому подобалася, можливо, він навіть кохав її, але він не був божевільним. Нас усіх колись кидають, і ми не вбиваємо себе. Ні, то був просто нещасний випадок.
— Що зробила Джейн?
— Вона поїхала вчитися. Повернулася кілька років по тому з дипломом учителя й почала працювати тут у школі. Шкільний будинок номер 6.
Ґамаш помітив легку тінь біля своєї руки й підняв голову. Поряд стояв чоловік років тридцяти. Світловолосий, підтягнутий, добре вдягнений у повсякденне зручне вбрання, наче зійшов зі сторінок каталогу «Лендз Енд»[35]. Він здавався втомленим, але готовим допомогти.
— Вибачте, що змусив вас чекати. Я Олів’є Брюле.
— Арман Ґамаш, я старший інспектор відділку вбивств поліції Квебеку.
Непомітно для Ґамаша брови Рут підвелися. Вона недооцінила цього чоловіка. Він був великим босом. Вона назвала його інспектором Клюзо, і це була єдина образа, яку вона могла пригадати. Після того як Ґамаш домовився про ланч, Олів’є звернувся до Рут:
— Як справи?
Він злегка торкнувся плеча Рут. Вона здригнулася, ніби обпеклася.
— Непогано. Як Ґабрі?
— Не дуже. Ти ж знаєш Ґабрі, він не вміє приховувати своїх почуттів.
Насправді були часи, коли Олів’є питав себе, чи не народився Ґабрі з душею навиворіт.
Перш ніж Рут пішла, Ґамаш отримав уявлення про життя Джейн. А ще дізнався, хто її найближча родичка. Племінниця на ім’я Йоланда Фонтейн, агент із нерухомості, працює в передмісті Сен-Ремі. Ґамаш подивився на годинник: 12.30. До Сен-Ремі було близько п’ятнадцяти хвилин їзди. Він міг устигнути. Намацавши в кишені гаманець, він побачив Олів’є, який саме виходив, і подумав, що можна спробувати зробити дві справи одночасно.
Схопивши капелюх і пальто з вішака, Ґамаш помітив крихітну білу бирку, що звисала з одного з гачків. Ось воно що! Та сама недоречна, незвична для цього місця річ.
Одягаючи пальто, він повернувся й подивився на столи, стільці, дзеркала та інші антикварні речі в бістро. На кожному з них була бирка. Це була крамниця. Усе продавалося. Ти міг з’їсти круасан і купити тарілку, на якій його подали. На Ґамаша накотила хвиля задоволення, щойно він відгадав цей маленький ребус. За кілька хвилин він сидів у машині Олів’є, що прямувала до Сен-Ремі. Було неважко переконати Олів’є підвезти його. Олів’є дуже хотілося допомогти.
— Заходиться на дощ, — обізвався Олів’є, трясучись гравійною дорогою.
— І завтра похолодає, — додав Ґамаш.
Обидва чоловіки мовчки кивнули. За кілька кілометрів Ґамаш запитав:
— Якою була міс Ніл?
— Це просто неймовірно, що хтось міг її вбити. Вона була дивовижною людиною. Доброю і лагідною.
Несвідомо Олів’є ототожнював спосіб життя людини з тим, як вона помирала. Ґамаш завжди був вражений цим. Майже всі очікували, що хороша людина не повинна зустріти поганий кінець, що гинуть лише ті, хто на це заслуговує. Звісно, і вбивають лише тих, хто цього заслуговує. Хай це було ретельно приховано й майже непомітно, з’являлася підозра, що вбита людина якимось чином напросилася на смерть. Звідки й шок, коли жертвою ставав той, кого знали як добру й хорошу людину. Виникало відчуття, що це, безумовно, була помилка.
— Я ніколи не зустрічав людей, які були б завжди милими й порядними. Хіба в неї не було жодних вад? Вона нікого не дратувала?
Настала довга пауза, і Ґамаш подумав, що Олів’є, можливо, забув про запитання. Але він чекав. Арман Ґамаш був терплячою людиною.
— Ми з Ґабрі живемо тут лише дванадцять років, я не знав її до цього. Але мушу сказати, я ніколи не чув поганого слова про Джейн, чесно.
Вони приїхали в Сен-Ремі — місто, яке Ґамаш трохи знав, бо, коли його діти були маленькими, катався на лижах з гори, що височіла позаду.
— Перш ніж ви зайдете, хочете, я розповім вам про її племінницю Йоланду?
Ґамаш помітив нетерпіння в голосі Олів’є. Очевидно, що йому було що розповісти. Але на це задоволення доведеться почекати.
— Не зараз, на зворотному шляху.
— Чудово.
Олів’є припаркував машину й показав на офіс компанії з продажу нерухомості в невеличкому торговельному центрі. У той час як Вільямсбург, що розташувався неподалік, сором’язливо вабив своєю старовиною, Сен-Ремі був просто старим містечком. Забудоване без належного плану, без проєкту, воно було робітничим і якимось чином реальнішим за набагато гарніший Вільямсбург, районний центр. Вони домовилися зустрітися біля машини о чверть по першій. Ґамаш помітив, що, хоча на задньому сидінні залишилися речі, Олів’є машину не замкнув. Просто пішов.
Білява жінка з широкою усмішкою зустріла старшого інспектора Ґамаша на порозі.
— Пане Ґамаше, я Йоланда Фонтейн. — Вона простягнула руку і, ледь він устиг простягнути свою, жінка вже тиснула її.
Він відчув на собі досвідчений, оцінювальний погляд. Перед від’їздом із Трьох Сосен Ґамаш зателефонував, щоб переконатися, чи вона в офісі, і, очевидно, він, або його «Берберрі», задовольнили її вимоги.
— Сідайте, будь ласка. Яка саме нерухомість вас цікавить? Вона провела його до крісла з помаранчевою оббивкою. Діставши посвідчення, він передав його через стіл і помітив, як усмішка зникає з її обличчя.
— Що цей клятий малий накоїв цього разу?
Її бездоганна французька також зникла, на зміну їй прийшла вулична французька, кострубата і брутальна, з лайкою.
— Ні, мадам. Ваша тітка Джейн Ніл? Із Трьох Сосен?
— Так. А що?
— Мені шкода, але маю погані новини. Вашу тітку знайшли сьогодні мертвою.
— О ні, — відповіла вона з усім набором емоцій, якими зазвичай реагують на пляму на старій футболці. — Серце?
— Ні. То була неприродна смерть.
Йоланда Фонтейн витріщилася, ніби намагаючись увібрати в себе почуте. Вона чітко знала, що означає кожне окреме слово, але разом вони не мали для неї жодного сенсу.
— Неприродна? Що це означає?
Ґамаш подивився на жінку, що сиділа перед ним. Лаковані нігті, світле волосся, накручене й укладене, обличчя нафарбоване, наче для балу, і це опівдні. На його думку, їй було трохи за тридцять, але товстий шар гриму оманливо змушував її мати вигляд на п’ятдесят. Не схоже було, що вона жила нормальним життям.
— Її знайшли в лісі. Убитою.
— То було навмисне вбивство? — прошепотіла вона.
— Ми не знаємо. Я так розумію, ви її найближча родичка. Це так?
— Так. Моя мати була її молодшою сестрою. Вона померла від раку грудей чотири роки тому. Вони були дуже близькі. Ось так.
Тут Йоланда спробувала схрестити пальці, але нігті продовжували чіплялися один об одного, і це нагадувало версію театру пальчикових ляльок «Рестлінгу всіх зірок»[37].
Вона поступилась і серйозно подивилася на Ґамаша.
— Коли я зможу потрапити в будинок? — запитала вона.
— Перепрошую?
— У Трьох Соснах. Тітка Джейн завжди казала, що він буде моїм.
Ґамаш побачив достатньо горя на своєму віку й знав, що люди реагують на нього по-різному. Його власна мати, прокинувшись у ліжку поруч зі своїм п’ятдесятирічним мертвим чоловіком, спершу зателефонувала до перукарні, щоб скасувати зустріч. Ґамаш знав, що не варто судити про людей, зважаючи на те, що вони роблять, отримавши погані новини. І все ж це було дивне запитання.