Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 56)
Давно зниклі пуми та рисі, хлопці, що йдуть на Велику війну[118], і прямо до скромного вітража собору Святого Томаса, що вшановує пам’ять загиблих. Біля поліцейської дільниці Вільмсбурга буяла марихуана, а на вікні сидів щасливий кіт і дивився вниз на квітучі зарості.
Насамперед Клара, звісно, знайшла на стіні себе. Її обличчя визирало з куща старих садових троянд, а Пітер тим часом присів у шортах позаду благородної статуї Бена, що стояла на газоні перед будинком його матері. Пітер був у костюмі Робіна Гуда, з луком і стрілами; а Бен, відважний і рішучий, не зводив очей із будинку. Клара підійшла якнайближче, щоб побачити, чи не намалювала Джейн змій, що виповзають зі старого будинку Гедлі, але змій не було.
Дім Джейн швидко наповнився сміхом, криками та ревом — гості впізнавали односельців, події, місця. А іноді дехто був зворушений до сліз, не в змозі пояснити чому.
Ґамаш і Бовуар рухалися кімнатою, спостерігаючи і слухаючи.
— …але що мене найбільше приваблює, так це її захоплення всім зображеним, — говорила Мирна до Клари, — навіть у смертях, у нещасних випадках, похоронах, неврожаях — навіть у них відчувається своєрідне життя. Вона зробила їх природними.
— Агов! — гукнула Клара до Бена, який охоче приєднався до неї. — Поглянь на себе. — Вона махнула рукою на зображення на стіні.
— Дуже сміливий, — він усміхнувся, — навіть рішучий.
Ґамаш поглянув на зображення Бена на розпису Джейн: сильний чоловік, але дивиться на батьківський дім. Уже не вперше він подумав, що смерть Тіммер Гедлі могла виявитися досить вчасною для її сина. Він нарешті вийшов би з її тіні. Цікаво, однак, що в тіні стояв саме Пітер. Тінь Бена. Ґамаш замислився, що б це могло означати. Він починав розуміти, що будинок Джейн був своєрідним ключем до громади. Джейн Ніл була дуже спостережливою жінкою.
У цей момент з’явилася Еліз Жакоб, яка, заходячи, кивнула Ґамашу.
— Фух, що за ніч! — Її погляд швидко перемістився на стіну позаду. Потім вона обернулася, щоб оглянути стіну за собою.
— Господи Ісусе! — промовила мила, вишукана жінка, махаючи рукою Ґамашу й усім присутнім, ніби вона була першою, хто помітив малюнки. Ґамаш просто всміхнувся й зачекав, поки вона оговтається.
— Ви принесли? — запитав він, не зовсім упевнений, що її вуха готові щось почути.
—
Ґамаш був терплячою людиною і дав їй кілька хвилин, щоб вона осягла побачене. Крім того, він зрозумів, що в нього з’явилося щось на кшталт гордості за цей будинок, наче він був причетний до його створення.
— Звісно, це геніально, — сказала Еліз. — Я працювала куратором у Музеї витончених мистецтв в Оттаві до того, як переїхала сюди на пенсію.
Ґамаш укотре дивувався людям, які вирішили жити в цій місцевості. Можливо, Марґарет Етвуд[120] стала прибиральницею? А прем’єр-міністр Малруні[121] обрав собі другу професію — листоноші? Ніхто не був тим, ким здавався. Кожен мав щось приховане від загалу. А надто одна людина в цій кімнаті.
— Хто б міг подумати, що все це зробила та сама жінка, яка намалювала той жахливий «Ярмарковий день»? — продовжила Еліз. — Я гадаю, у всіх нас бувають погані дні. Але все ж таки, думається, вона мала б обрати кращу роботу конкурсу.
— Це була її єдина робота, — сказав Ґамаш, — принаймні єдина картина.
— Це дивно.
— Щонайменше, — погодився Ґамаш. — Ви принесли її? — перепитав він.
— Вибачте, так, вона в передпокої.
Хвилиною пізніше Ґамаш установлював «Ярмарковий день» на мольберті в центрі кімнати. Тепер усе мистецтво Джейн було зібрано докупи.
Він тихенько стояв і дивився. Гомін наростав, оскільки гості пили більше вина й упізнавали більше людей і подій на стінах. Єдиною, хто поводився геть чудернацько, була Клара. Ґамаш спостерігав, як вона підійшла до «Ярмаркового дня», а потім повернулася до стіни. Потім до «Ярмаркового дня» і знову до того самого місця на стіні. І знову до мольберта. Але цього разу більш цілеспрямовано. Потім вона практично побігла до стіни.
І стояла там дуже довго. І дуже повільно повернулася до «Ярмаркового дня», наче в роздумах.
— Що таке? — запитав Ґамаш, підійшовши до неї.
— Це не Йоланда, — Клара вказала на білявку поруч із Пітером.
— Звідки ви знаєте?
— Отам, — Клара вказала на стіну, яку розглядала. — То Йоланда, яку намалювала Джейн. Є схожість, але незначна.
Ґамаш мусив переконатися в цьому сам, хоча й знав, що Клара матиме рацію. Насправді, говорячи, що є певна схожість, вона помилялася лише в одному. Наскільки він міг судити, її не було взагалі. Йоланда на стіні, хоча й зображена ще дитиною, була явно Йоландою. Фізично, але також і емоційно. Вона випромінювала презирство й жадібність, і ще щось. Хитрість. Жінка на стіні втілювала всі ці риси. А ще здавалася жалюгідною. На картині, що стояла на мольберті, жінка на трибунах була просто блондинкою.
— Тоді хто вона? — запитав він, коли повернувся.
— Я не знаю. Але знаю одне. Ви помітили, що Джейн ніколи не вигадувала персонажів? Усі на цих стінах — це люди, яких вона знала, люди із села.
— Або заїжджі, — сказав Ґамаш.
— Узагалі-то, — зауважила Рут, приєднавшись до їхньої розмови, — заїжджих тут немає. Є люди, які переїхали і приїздять додому на відвідини, — це так, але їх вважають селянами. Вона знала всіх, хто на розпису.
— І всіх на «Ярмарковому дні» вона теж знала, окрім неї. — Клара тицьнула горішком у білявку. — Вона чужинка. Та це ще не все. Мені було цікаво, що не так із «Ярмарковим днем». Він явно належить Джейн, але не її. Якби це була її перша робота, я б сказала, що вона просто не знайшла свого стилю. Але це була остання. — Клара нахилилася до роботи. — Кожна окрема деталь тут переконлива, упевнена, змістовна. Але загалом картина не працює.
— Вона має рацію, — мовила Еліза. — Не працює.
Коло навкруги «Ярмаркового дня» росло — гостей приваблювала таємничість.
— Але ж вона справила на нас враження, коли ми її оцінювали, так? — Клара повернулася до Пітера. — Це через неї. Джейн її не малювала. — Її прямий, наче шомпол, указівний палець націлився на блондинку на трибуні поруч із Пітером і виголошував: «
Усі голови, немов засмоктані вихором, нахилилися до центра кола, щоби вдивитися в обличчя.
— Ось чому ця картина не працює, — продовжувала Клара. — Вона була єдиним цілим, доки це обличчя не змінили. І хай би хто його змінив, він змінив усю картину, сам того не усвідомлюючи.
— Звідки ви знаєте, що це обличчя намалювала не Джейн? — запитав Ґамаш, і його голос почав набувати офіційного тону. Бовуар почув це з іншого краю кімнати і, щойно підійшов, дістав блокнот і ручку.
— По-перше, це єдине обличчя тут, яке має неживий вигляд. — Ґамаш мусив із цим погодитися. — Але це суб’єктивно. Якщо хочете, я можу надати докази.
— Це було б гарною заміною вашій суб’єктивній думці.
— Погляньте. — Клара знову вказала на жінку. — Боже, тепер, коли я придивилася уважніше… я, напевне, була сліпою, якщо не бачила цього раніше. Це схоже на величезний карбункул.
Як не намагалися, ніхто з присутніх не міг зрозуміти, що вона має на увазі.
— Заради бога, просто скажи нам, поки я тобі не всипала, — сказала Рут.
— Там. — Клара провела пальцем навколо обличчя жінки, і, звісно ж, придивившись уважніше, усі побачили крихітну пляму.
— Воно як бородавка, величезна пляма на цій роботі, — вона вказала на майже невидимі нечіткі сліди. — Це зроблено ганчіркою та розчинником, чи не так, Бене?
Але Бен, скособочивши очі, усе ще вдивлявся в «Ярмарковий день».
— І подивіться на ці мазки. Усе не так. Подивіться на обличчя Пітера поруч із нею. Зовсім інші штрихи.
Клара помахала рукою вперед-назад, потім угору й униз.
— Угору-вниз. Джейн не робить мазків угору-вниз, угору-вниз. Багато мазків навскоси, але не прямо вгору й униз. Погляньте на волосся цієї жінки. Уздовж і впоперек. Видає з головою. Помічаєш фарбу? — вона повернулася до Пітера, який, здавалося, почувався незручно.
— Ні. Нічого дивного у фарбах.
— Та годі тобі. Поглянь. Білий колір відрізняється. Джейн використовувала титановий білий тут, тут і тут. А ось тут, — вона вказала на очі жінки, — це цинковий білий. А це охристо-жовтий, — Клара вказувала на жилет жінки. — Джейн ніколи не використовувала охру, тільки кадмій. Це ж очевидно. Знаєте, ми так багато займалися мистецтвом, викладали його й навіть іноді підробляли, реставруючи експонати для музею МакКорда[123], що я можу сказати, хто що намалював, просто за мазками пензля, не кажучи вже про вибір пензлів і фарб.
— Навіщо комусь домальовувати обличчя? — запитала Мирна.
— Слушне запитання, — погодився Ґамаш.
— І не єдине. Навіщо домальовувати обличчя, так, чудове запитання, але той, хто це зробив, також прибрав обличчя. Це видно по патьоках. Тут не просто намальовано поверх наявного обличчя, того, що було у Джейн. Тут фактично стерте все обличчя. Я не розумію. Якби Джейн або хтось інший хотів прибрати обличчя, найпростіше було б просто намалювати нове поверх наявного. Це можна зробити акриловими фарбами; власне, усі так і роблять. Тоді ти майже ніколи нічого не стираєш. Просто зафарбовуєш свої помилки.
— Але якщо вони це зробили, чи не могли б ви прибрати це обличчя й відновити оригінал? — запитав Ґамаш.