Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 58)
— У нього був доступ до луків, він має навички та знає місцевість, міс Ніл довірилася б йому, і він уміє малювати. Він підходить за всіма критеріями. І він є членом правління мистецької галереї Вільямсбурга, тож у нього був ключ від приміщення. Він міг увійти коли завгодно, щоб подивитися «Ярмарковий день».
— Мотив? — запитав Бовуар.
— У цьому й проблема. Немає чіткого мотиву. Навіщо йому було вбивати Джейн Ніл? Точно не заради грошей. Тоді навіщо?
Ґамаш утупився в напівзгасле полум’я й ледве голову не зламав, коли питав себе: а чи не занадто сильно він намагається не дійти іншого висновку?
— Годі! Це зробив Пітер Морров. Хто ще?
Ґамашу не треба було піднімати голову, щоб зрозуміти, хто це сказав. У гарбуза на обкладинці популярного журналу про сільське життя
Клара не відривала очей від свого відображення у вікні на кухні Джейн. На неї дивилася примарна, налякана жінка. Її теорія мала сенс.
«Не звертай уваги, — казав внутрішній голос, — це не твоя справа. Нехай поліція робить свою роботу. Заради бога, нічого не кажи». Голос був спокусливий, він обіцяв мир, спокій і продовження її прекрасного життя в Трьох Соснах. Дати хід тому, що вона знала, означало зруйнувати це життя. «А якщо ти помиляєшся? — воркував голос. — Ти нашкодиш багатьом людям».
Але Клара була впевнена, що не помиляється. Вона боялася втратити життя, яке любила, чоловіка, якого кохала.
«Він буде розлючений. Він буде все заперечувати, — прокричав у паніці голос у її голові. — Він заплутає тебе. Змусить почуватися жахливо через таке припущення. Краще нічого не говорити. Ти можеш усе втратити й нічого не виграти. І нікому не треба знати. Ніхто ніколи не дізнається, що ти промовчала». Але Клара знала, що голос бреше. Завжди брехав їй. Клара знатиме, і це зрештою однаково зруйнує її життя.
Ґамаш лежав у ліжку й дивився на «Ярмарковий день». Він дивився на стилізованих людей і тварин і згадував, що кожен із них говорив у той чи інший час за останні два тижні. У його пам’яті виринали окремі розмови та якісь їх уривки.
Іветт Ніколь мала рацію. Пітер Морров був найвірогіднішим підозрюваним, але вони не мали жодних доказів. Ґамаш розумів, що їхній найкращий шанс — зловити його на цій картині та завтрашнім аналізі. «Ярмарковий день» був їхнім беззаперечним доказом. Але коли він вдивлявся в кожне обличчя на полотні, щось напрошувалося саме собою, щось настільки неймовірне, що він не міг у це повірити. Він сів у ліжку. Хто вбив Джейн Ніл доведе не те, що було на «Ярмарковому дні», а те, чого не було на картині. Ґамаш схопився з ліжка й одягнувся.
Через дощ Клара майже нічого не бачила, але найстрашнішим був вітер. Кайла перетворила осіннє листя, таке гарне на деревах, на маленькі крилаті ракети. Вони кружляли навколо неї, прилипаючи до обличчя. Вона підняла руку, щоб захистити очі, і нахилилася назустріч вітру, спотикаючись на нерівній місцевості. Листя та гілки били її по плащу, намагаючись дістатися шкіри. Там, де не вдалося листю, вдалося холодній воді. Вона затікала в рукави, лилася по спині, до носа, заливала Кларі очі, коли вона розплющувала їх. Та вона була майже на місці.
— Я вже почав турбуватися. Я чекав на тебе раніше, — сказав він, підходячи, щоб обійняти її. Клара відступила назад, уникаючи його обіймів. Він подивився на неї здивовано й ображено. Потім опустив погляд на її черевики, калюжі води й багнюку на підлозі. Вона простежила за його поглядом і автоматично зняла черевики, майже усміхаючись буденності цієї дії. Можливо, вона помилялася. Можливо, просто зняти чоботи, сісти й нічого не говорити? Занадто пізно. Її губи вже рухалися.
— Я тут думала… — вона зробила паузу, не знаючи, що сказати, чи як це сказати.
— Я знаю. Я побачив це по твоєму обличчю. Коли ти все зрозуміла?
«Отже, — подумала вона, — він не збирається заперечувати». Вона не знала, що відчувати — полегшення чи жах.
— На вечірці, але не все. Мені потрібен був час, щоб подумати, розібратися.
— Тому ти сказали «вона», коли описувала підроблювача?
— Так. Я хотіла виграти трохи часу, можливо, навіть збити поліцію з пантелику.
— Це збило з пантелику мене. Я сподівався, що ти говорила це серйозно. Але тоді в готелі я бачив, що думки не полишають тебе й мозок працює. Я занадто добре тебе знаю. Що будемо робити?
— Я мала переконатися, що це справді ти зробив. Я відчувала свій обов’язок перед тобою, бо я люблю тебе. — Клара заніміла, наче її душа вийшла з тіла.
— І я тебе люблю, — сказав він голосом, який несподівано здався їй манірним. Чи він завжди було таким? — І ти мені потрібна. Ти не мусиш розповідати поліції, немає жодних доказів. Навіть завтрашні аналізи нічого не покажуть. Я був обережним. Щойно я щось замислюю, я дію напевне, утім, ти це знаєш.
Вона знала. І вона підозрювала, що він мав рацію. Поліції буде важко його звинуватити.
— Навіщо, — запитала вона, — навіщо ти вбив Джейн? І навіщо ти вбив свою матір?
— А ти б не вбила? — Бен посміхнувся і зробив крок уперед.
Ґамаш розбудив Бовуара, і тепер вони вдвох стукали у двері Морров.
— Ти забула свій ключ? — запитав Пітер, відмикаючи двері.
Нічого не розуміючи, він дивився на Ґамаша і Бовуара.
— Де Клара?
— Це те, що ми хотіли запитати у вас. Нам потрібно поговорити з нею, негайно.
— Я залишив її у Джейн, але це було, — Пітер поглянув на годинник, — годину тому.
— Занадто довго для пошуків сумочки, — зауважив Бовуар.
— У неї не було сумочки, це була лише відмовка, щоб піти до будинку Джейн, — пояснив Пітер. — Я знав це, але подумав, що вона хоче побути на самоті, поміркувати.
— Але вона ще не повернулася? — запитав Ґамаш. — Хіба ви не турбувалися?
— Я завжди непокоюся через Клару. Щойно вона виходить з дому, я починаю турбуватися.
Ґамаш розвернувся й поспішив через ліс до будинку Джейн.
Клара прокинулася з відчуттям пульсації в голові. Принаймні їй здалося, що вона не спить. Усе навколо було чорним. Сліпучо-чорним. Її обличчя лежало на підлозі й вона вдихала бруд. Він прилипав до її мокрої від дощу шкіри. А одяг під дощовиком прилипнув до тіла там, куди просочилася вода. Їй було холодно й погано. Вона не могла припинити тремтіти. Де вона була? І де був Бен? Вона зрозуміла, що її руки зв’язані ззаду. Вона перебувала в будинку Бена, тож це має бути його підвал. Тут вона згадала, як її несли, а вона то непритомніла, то знову приходила до тями. І згадала про Пітера. Вона чула Пітера. Ні. Відчувала запах Пітера. Пітер був поруч. Пітер ніс її.
— Я бачу, ти прокинулася, — над нею стояв Бен, тримаючи ліхтарик.
— Пітер? — покликала Клара пронизливим голосом.
Бену, схоже, це здалося смішним.
— Гаразд. Це те, на що я сподівався, але новини погані, Кларо. Пітера тут немає. Насправді, це така собі ніч поганих новин для тебе. Здогадайся, де ми.
Коли Клара промовчала, Бен почав повільно рухати ліхтариком так, щоб світло заграло на стінах, стелі, підлозі. Не треба було багато часу, щоб Клара здогадалася. Можливо, вона зрозуміла й раніше, але її мозок ніяк не хотів цього визнавати.
— Ти чуєш їх, Кларо? — Бен знову замовк, і, звичайно ж, Клара почула. Як повзуть. Як прослизають. І вона відчувала їхній запах. Мускусний, болотний запах. Змії. Вони були в будинку Тіммер. У підвалі Тіммер.
— Але добра новина в тому, що тобі недовго доведеться через них турбуватися.
Бен підніс ліхтарик так, щоб вона могла бачити його обличчя. Вона також помітила, що на ньому була одна з курток Пітера.
— Ти прийшла сюди й упала зі сходів, — сказав він розважливим голосом, ніби очікуючи, що вона погодиться з ним. — Ґамаш може запідозрити, але більше ніхто не запідозрить. Пітер ніколи не запідозрить мене, я буду тим, хто втішатиме його у втраті. Усі знають, що я добра людина. І я справді добрий. Це не враховується.
Він відвернувся від неї і пішов до дерев’яних сходів; ліхтарик кидав на брудну підлогу фантастичні тіні.
— Електрику вимкнули, ти спіткнулася й упала. Зараз я просто лагоджу сходинки. Старі хиткі сходинки. Багато років просив маму відремонтувати їх, але вона була надто скупою, щоб розлучитися з грошима. Тепер ти розплачуєшся за це дорогою ціною. На щастя, якщо Ґамаш не повірить, я залишив досить доказів, щоб Пітеру висунули звинувачення. Не сумніваюсь, що зараз на тобі багато волокон із його піджака. Ти, напевне, теж трохи навіть вдихнула. Вони знайдуть їх під час розтину. Ти допоможеш засудити власного чоловіка.
Клара розгойдалася, щоб сісти. Вона бачила Бена, який працював на сходах. Вона знала, що у неї є лічені хвилини, можливо, миті. Вона щосили розтягнула мотузку, що зв’язувала її зап’ястя. На щастя, Бен зв’язав руки неміцно. Він, мабуть, не хотів залишити синці, але це означало, що вона могла хоча б рухати зап’ястями.
— Що ти там робиш?
Бен спрямував світло на Клару, яка відкинулася назад, щоб заховати свої рухи.
Її спина прихилилася до стіни, і щось тернулося об її волосся і шию. А потім зникло. О, Господи. Свята Матір Божа. Щойно світло повернулося до сходинок, Клара несамовито запрацювала, відчайдушно прагнучи швидше втекти від змій, ніж від Бена. Вона чула, як вони ковзають, рухаючись уздовж балок і вентиляційних шахт. Нарешті її руки вивільнилися, і вона поповзла в темряву.