Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 55)
На минулих вернісажах були присутні лише художники й кілька їхніх неохайних друзів, які підкріплювали свої сили вином у тетрапаках і козячим сиром — сир привіз один із членів правління, у якого була коза. Цього вечора навколо накритої тканиною роботи Джейн, що стояла на мольберті в центрі кімнати, зібралася прискіплива юрба. Уздовж білих стін були розставлені роботи інших художників, там стояли й самі художники. Вони мали нещастя бути обраними для виставки, на якій інтерес до їхніх робіт явно поступався інтересові до роботи вбитої жінки. Дехто, можливо, і погодився, що їхню біду не порівняти з бідою людини, яка реально померла, але навіть так вона їх перевершила, навіть у нещасті. Життя художника було справді несправедливим.
Ґамаш чекав на урочисте відкриття «Ярмаркового дня». Мистецька рада галереї Вільямсбурга вирішила зробити це «подією», запросила пресу, тобто «Вільямсбург каунті ньюс». Тепер голова журі чекав на «
— Як ви знаєте, через трагічну подію ми втратили прекрасну жінку і, як виявилося, талановиту художницю, — почала голова журі Еліз Жакоб.
Клара просунулася між Беном і Пітером. Еліз усе говорила й говорила про чесноти Джейн. Вона практично канонізувала її. Нарешті, коли очі Клари почали вже вирячуватися, вона сказала:
— Тож без зайвих церемоній, — тут Клара, яка знала і любила Джейн, відзначила, що всілякого лайна вже прозвучало забагато, — «Ярмарковий день» Джейн Ніл.
Завісу було знято, і світові нарешті явили «Ярмарковий день». Усі затамували подих. Потім запала тиша, яка була ще красномовнішою. Обличчя, що з відвислими щелепами витріщилися на картину, різною мірою виражали здивування, неприйняття та приголомшеність. Ґамаш не дивився на мольберт, він дивився на натовп, на його реакцію. Але єдиною, доволі неочікуваною реакцією була реакція Пітера. Коли відкрився «Ярмарковий день», його тривожна усмішка зникла, а після хвилини роздумів він схилив голову набік і насупив брови. Ґамаш, який спостерігав за мешканцями села майже два тижні, знав, що для Пітера Морров це дорівнювало крику.
— Що таке?
— Нічого.
Пітер повернувся спиною до Ґамаша й пішов геть. Ґамаш попрямував слідом.
— Містере Морров, моє запитання стосувалося не естетики, а вбивства. Будь ласка, дайте відповідь.
Ці слова змусили зупинитися Пітера, як і більшість людей, що вважали Ґамаша нездатним до рішучих промов.
— Мене тривожить картина. Я не можу сказати чому, бо сам не знаю чому. Здається, це не та робота, яку ми оцінювали два тижні тому, а втім, я знаю, що це вона.
Ґамаш пильно вдивлявся в «Ярмарковий день». Робота йому й раніше не була до вподоби, тому він не вважав себе добрим суддею, але, на відміну від розпису на стінах Джейн Ніл, ця картина його зовсім не зачепила.
— То що змінилося?
— Нічого. Або я змінився. Можливо? Як у тому картковому трюку Джейн із чирвовою кралею. Чи змінюється так само мистецтво? Я знаю, що наприкінці дня я дивлюся на свою роботу й думаю, що вона чудова, а наступного ранку дивлюся й думаю, що то лайно. Робота не змінилася, але я змінився. Можливо, смерть Джейн так сильно змінила мене, що нічого з того, що я бачив на картині, більше не існує.
— Ви в це вірите?
«Чорт забирай цього чоловіка», — подумав Пітер.
— Ні.
Вони удвох дивилися на «Ярмарковий день», коли поступово, дуже повільно, до них докотився шум, не схожий на той, який вони чули раніше. Він наростав і посилювався, поки не віддав луною від кола глядачів. Клара відчула, як кров відливає від її обличчя та рук. То це ураган? Чи так звучать відголоски стихійного лиха? Невже Кайла все ж таки дістався до них? Але здавалося, гуркіт ішов із середини будівлі. Навіть із середини кімнати.
А насправді — прямо з місця поруч із Кларою. Вона повернулася і знайшла джерело. Рут.
— Це я! — Рут ткнула пальцем у козу-танцюристку на «Ярмарковому дні». Потім гуркіт вибухнув гейзером сміху. Рут реготала на все горло. Вона сміялася доти, доки їй не довелося спертися на Ґабрі, аби не впасти. Її сміх заразив усіх присутніх, почали сміятися навіть забуті всіма художники, що стояли до того з кислими обличчями. Більшу частину вечора люди впізнавали себе чи інших у роботі Джейн. Рут також знайшла батьків Тіммер і її брата й сестру, уже померлих. Там була вчителька першого класу й чоловік Тіммер, а також група з фітнесу, у якій вони всі займалися. На картині вони були курчатами. Протягом години або близько того, майже кожна фігура була ідентифікована. Однак Пітер вдивлявся в полотно, і йому було не до сміху.
Щось було не так.
— Я знайшла! — Клара вказала на картину. — Це було намальовано на ході на честь закриття, так? Того дня, коли твоя мама померла. Справді, хіба це не твоя мати?
Клара показала Бену на хмарку з ніжками. Летюче ягня.
— Ти маєш рацію, — засміялася Мирна. — Це Тіммер.
— Бачиш? Це була данина Джейн твоїй матері. Кожен на цій картині був важливий для неї. Від бабусі й дідуся до її собак, і до всіх, хто був між ними. — Тепер Клара повернулася до Пітера. — Пам’ятаєш той останній обід, на який ми зібралися всі разом?
— На День подяки?
— Так, саме тоді. Ми говорили про велике мистецтво, і я сказала, що, на мою думку, мистецтво стає мистецтвом, коли митець вкладає в нього частинку себе. Я запитала Джейн, що вона вклала в цю роботу. Пам’ятаєш, що вона відповіла?
— Вибач, не пригадую.
— Вона погодилася, що вклала дещо в цю картину, що тут є певне послання. Їй було цікаво, чи зможемо ми в цьому розібратися. Власне, я пам’ятаю, що вона дивилася прямо на Бена, коли говорила, дивилася так, ніби ти зрозумієш. Тоді я не збагнула чому, але тепер це має сенс. Це данина твоїй мамі.
— Ти так гадаєш?
Бен присунувся ближче до Клари й витріщився на картину.
— Ну, це не має жодного сенсу, — сказала агент Ніколь, яка підійшла зі свого посту біля дверей, приваблена сміхом, наче злочином. Ґамаш почав пробиратися до неї, сподіваючись зупинити, перш ніж вона скаже щось зовсім образливе. Але його ноги, хоч і довгі, не могли зрівнятися з її ротом.
— Ким була Йоланда для Тіммер? Чи знали вони взагалі одна одну? — Ніколь вказала на обличчя білявої жінки на трибунах поруч із акриловими Петром і Кларою. — Навіщо Джейн Ніл малювати племінницю, яку вона сама зневажала? З цією жінкою картина не може бути тим, що ви сказали, — даниною пам’яті місіс Гедлі.
Ніколь явно насолоджувалася тим, що підколювала Клару. І Клара, всупереч собі, відчувала, як її гнів зростає. Вона безмовно дивилася на самовдоволене молоде обличчя по той бік мольберта. Однак іще гіршим було те, що Ніколь мала рацію. На «Ярмарковому дні» була, безсумнівно, велика білява жінка, а Клара знала, що Тіммер навіть більше за Джейн недолюблювала Йоланду.
— Я можу з вами поговорити? — Ґамаш став між Кларою та Ніколь, затуливши собою тріумфальний погляд молодої жінки. Не кажучи більше ні слова, він розвернувся й попрямував до виходу. Ніколь на мить завагалася, а потім пішла слідом.
— Завтра о шостій ранку з Сен-Ремі відходить автобус до Монреаля. Сідайте на нього.
Більше він нічого не сказав. Агент Іветт Ніколь залишилася тремтіти від люті на холодному темному ґанку мистецької галереї Вільмсбурга. Їй хотілося грюкати в зачинені двері. Здавалося, що всі двері її життя зачинилися в неї перед носом, й ось вона знову опинилася на узбіччі. Серце несамовито калатало, вона зробила два кроки до вікна й зазирнула. Вона дивилася на людей, що снували залом, на Ґамаша, який розмовляв із тією жінкою Морров та її чоловіком. Але там був іще хтось. За мить вона зрозуміла, що бачить своє власне відображення.
Як вона пояснить усе своєму батькові? Вона все зіпсувала. Якось, десь вона зробила щось не так. Але що? Проте Ніколь була не здатна мислити раціонально. Вона думала лише про одне: як вона входить до свого крихітного будиночка з бездоганним садочком у східному Монреалі й каже батькові, що її відсторонили від справи. Сором! У голові промайнула фраза з розслідування.
«Ти дивишся на проблему».
Це щось означало. Щось важливе, вона була впевнена. І тоді, нарешті, вона зрозуміла.
Проблема була в Ґамаші.
Он він розмовляв і сміявся, самовдоволений, не помічаючи болю, який спричинив. Він нічим не відрізнявся від чехословацької поліції, про яку їй розповідав батько. Як вона могла бути такою сліпою? З полегшенням вона зрозуміла, що не мусить нічого розповідати батькові. Зрештою, це була не її провина.
Ніколь відвернулася, бо видовище було надто болісним — люди, що веселяться, і її самотнє відображення.
Годиною пізніше вечірка перемістилася з мистецької галереї Вільмсбурга до будинку Джейн. Вітер посилювався, починався дощ. Клара встала посеред вітальні, так само як це зробила б Джейн, щоб бачити реакцію всіх запрошених.
Звідусіль чулося: «О боже!», «Хай йому грець!», «