Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 4)
Подія сталася лише минулого ранку. І вже здавалася схожою на сон.
— Це було огидно, — погодився з Рут Ґабрі, опустившись в одне зі старих крісел, вицвілу тканину якого зігрів вогонь. — Звісно, вони мали рацію, я
— І, — додав Олів’є, відкинувшись на бильце крісла Ґабрі, — досить дивакуватий.
— Я став одним з найвеличніших гомосексуалістів Квебеку. — Ґабрі перефразував Квентіна Кріспа[11]. — Мої погляди перехоплюють подих.
Олів’є засміявся, а Рут підкинула ще одне поліно у вогонь.
— Сьогодні вранці ти мав дуже величний вигляд, — сказав Бен Гедлі, найкращий друг Пітера.
— Ти маєш на увазі на кшталт родового маєтку[12]?
— Скоріше як необроблена ділянка землі за фермою, це правда.
На кухні Клара віталася з Мирною Ландерс.
— Стіл чудовий, — сказала Мирна, скидаючи пальто й відкриваючи яскраво-фіолетовий жупан.
Клара дивувалася, як вона протискається крізь двері. Потім Мирна затягнула свій внесок у вечір — квіткову композицію.
— Куди б ти воліла це поставити, дитино?
Клара витріщилася на «букет». Як і сама Мирна, її букети були величезними, пишними й несподіваними. Цей містив дубові та кленові гілки, очерет із заростів навколо річки Белла-Белла, що протікала за книгарнею Мирни, яблуневі гілки з парою макінтошів, що все ще висіли на них, і великі оберемки трав.
— Що це?
— Де?
— Тут, посеред композиції.
— Ковбаса.
— Ковбаса?
— Гм, і подивись туди, — Мирна тицьнула у сплетені гілки.
— «Зібрання творів В. Г. Одена»[13], — прочитала Клара. — Ти жартуєш.
— Це для хлопців.
— Що там ще?
Клара пильно оглядала величезну композицію.
— Дензел Вашингтон. Але не кажи Ґабрі.
У вітальні Джейн продовжувала розповідь:
— …потім Ґабрі сказав мені: «У мене твоя мульча. Точно як Віта Саквіл Вест[14] носила її завжди».
Олів’є прошепотів Ґабрі на вухо:
— Ти неймовірний.
— Хіба ти не радий, що хоч один із нас такий? — відповів той заїждженим і доречним жартом.
— Як ти?
З кухні зайшла Мирна, а за нею Клара, обняла Ґабрі та Олів’є, поки Пітер наливав їй віскі.
— Гадаю, усе добре, — Олів’є поцілував Мирну в обидві щоки. — Напевне, дивно, що цього не сталося раніше. Скільки ми вже тут? Дванадцять років?
Ґабрі, з повним ротом камамбера, кивнув.
— І це вперше нас побили. Мене, гея, відгамселила в Монреалі, коли я був дитиною, група дорослих чоловіків. То було жахливо.
Олів’є говорив. Усі замовкли, було чутно лише потріскування та бурмотіння вогню.
— Вони штрикали мене ціпками. Смішно, але коли я згадую, це найболючіша для мене частина. Не подряпини та синці, а те, що було перед тим, — як мене штрикали, штовхали, розумієте? Він пхнув рукою, імітуючи їхні рухи.
— Так, ніби я не був людиною.
— Це очевидний перший крок, — зауважила Мирна. Вони дегуманізують свою жертву. Ви добре сказали.
Вона говорила з власного досвіду. До приїзду в Три Сосни Мирна була психологом у Монреалі. І, будучи чорношкірою, вона знала той особливий вираз обличчя, з яким люди дивилися на неї, як на предмет меблів.
Рут повернулася до Олів’є, змінюючи тему:
— Я була в підвалі й натрапила на кілька речей, які, гадаю, ти міг би продати для мене.
Підвал Рут був її банком.
— Чудово. Що саме?
— Там є деякі скляні вироби журавлинного кольору.
— То це неймовірно! — Олів’є обожнював кольорове скло. — Ручне видування?
— Ти маєш мене за ідіотку? Звичайно, вони ручної роботи.
— Ти впевнений, що вони тобі не потрібні? — він завжди запитував це у своїх друзів.
— Припини мене про це питати. Думаєш, я б згадувала про них, якби мала сумніви?
— Стерво.
— Шльондра.
— Гаразд, розкажи мені докладніше, — попросив Олів’є.
Те, що Рут витягала зі свого підвалу, було дивовижним. Ніби там був портал у минуле. Щось було мотлохом, як-от старі зламані кавоварки чи згорілі тостери. Але більшість речей змушувала його тремтіти від задоволення. Жадібний антиквар, який жив у ньому та складав більшу частину його натури, ніж він коли-небудь визнав би, був у захваті від ексклюзивного доступу до скарбів Рут. Іноді він марив цим підвалом.
Якщо майно Рут його збуджувало, то від жаги до будинку Джейн він просто божеволів. Він ладен був убити, аби зазирнути за двері її кухні. Одна лише кухня з її антикваріатом коштувала десятки тисяч доларів. Коли він уперше приїхав до Трьох Сосен за наполяганнями «королеви драми», він ледь не знепритомнів, побачивши лінолеум на підлозі у ванній кімнаті Джейн. Якщо ванна кімната була музеєм, а кухня святинею, то що ж було за ними? Олів’є прогнав цю думку, знаючи, що напевно буде розчарований. ІКЕА. І кошлатий килим. Він давно вже перестав вважати дивним, що Джейн ніколи нікого не запрошувала за двостулкові двері своєї вітальні.
— Щодо мульчі, Джейн, — говорив Ґабрі, усім корпусом нахилившись над одним із пазлів Пітера, — я можу принести її тобі завтра. Тобі потрібна допомога, щоб підстригти твій сад?
— Ні, майже закінчила. Але це, боюсь, останній рік. Я вже не витримую.
Ґабрі відчув полегшення, що йому не доведеться допомагати. Йому вистачало роботи у власному саду.
— У мене ціла купа мальв, — сказала Джейн, занурюючись у свою стихію. — Як тобі ті немахрові жовті? Я їх не помітила.
— Я посадила їх минулої осені, але вони так і не прийнялися. Можна мені ще? Обміняю на монарду.
— Боже, не роби цього!
Монарда була цукіні квіткового світу[15]. Вона теж посідала чільне місце на ринку врожаю, а згодом і на вогнищі на День подяки, яке віддавало нотками солодкого бергамоту так, що здавалося, ніби в кожному котеджі в Трьох Соснах одночасно заварювали чай «Ерл Грей».
— Ми розповідали вам, що сталося сьогодні по обіді, коли ви всі поїхали? — Ґабрі говорив своїм сценічним голосом так, що слова влучно потрапляли в кожне вухо в кімнаті.
— Ми саме готували горох на обід…
Клара закотила очі й пробурмотіла до Джейн:
— Мабуть, загубили відкривачку.
— …коли у двері подзвонили і з’явилися Метью Крофт і Філіпп.