Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 6)
— Великі художники вкладають у свою роботу значну частину себе, — сказала Клара, коли всі знову всілися.
— У чому особливе значення «Ярмаркового дня»? — запитав Бен.
— Ну, це було б підказкою. Ти мусиш сам це з’ясувати. Ти побачиш, — Джейн повернулася до Бена, усміхаючись. — Ти зрозумієш, я впевнена.
— А чому картина називається «Ярмарковий день»? — запитав він.
— Вона була написана на окружному ярмарку, під час ходи в день закриття.
Джейн багатозначно подивилася на Бена. Того дня померла його мати, її подруга, Тіммер. Невже це було лише місяць тому? Усе село було на ході, окрім Тіммер, яка помирала від раку, лежачи в ліжку на самоті, а її син Бен був в Оттаві на антикварному аукціоні. Саме Клара і Пітер повідомили йому цю новину. Клара ніколи не забуде виразу Бенового обличчя, коли Пітер сказав йому, що його мати померла. Ні смутку, ні навіть болю не було. Але повна невіра. Він був не один такий.
— Непоказне й завжди в людській подобі, зло спить у нашому ліжку і їсть за нашим столом, — промовила Джейн майже собі під ніс. — Оден, — пояснила вона, киваючи на книгу в руці Ґабрі, й осяяла присутніх усмішкою, яка розвіяла несподівану й незрозумілу напругу.
— Я, мабуть, прокрадусь і подивлюся «Ярмарковий день» до початку виставки, — сказав Бен.
Джейн глибоко вдихнула.
— Я б хотіла запросити вас усіх випити після відкриття виставки. У вітальню.
Якби вона сказала «в оголеному вигляді», вони б менше здивувалися.
— Я маю для вас невеличкий сюрприз.
— Сподіваюся, це не жарт, — сказала Рут.
Зі шлунками, повними індички та гарбузового пирога, портвейну й еспресо, утомлені гості йшли додому. Їхні ліхтарики гойдалися, наче величезні світлячки. Джейн поцілувала Пітера і Клару й побажала їм на добраніч. Це був затишний, нічим не примітний, завчасний День подяки з друзями. Клара дивилася, як Джейн ішла звивистою стежкою лісом, що з’єднував їхні домівки. Ще довго після того, як вона зникла з поля зору, було видно її ліхтарик — яскраве біле світло, як у Діогена. Лише коли Клара почула нетерплячий гавкіт собаки Джейн, Люсі, вона обережно зачинила двері. Джейн була вдома. У безпеці.
Розділ другий
Арману Ґамашу зателефонували в неділю на День подяки саме тоді, коли він виходив зі своєї монреальської квартири.
Його дружина Рейн-Марі вже сиділа в машині, і єдиною причиною, чому він досі не їхав на хрестини онуки, було те, що йому раптово знадобилося скористатися вбиральнею.
—
—
Після десятиліть роботи в поліції Квебеку, здебільшого у відділку вбивств, ці слова досі викликали в нього хвилювання.
— Де? — він уже тягнувся до блокнота й ручки, що лежали поруч із кожним телефоном у їхній квартирі.
— Село у Східних кантонах. Три Сосни. Я можу забрати вас за чверть години.
— Ти вбив цю людину? — запитала Рейн-Марі свого чоловіка, коли Арман повідомив їй, що його не буде на двогодинній службі на жорстких лавах у незнайомій церкві.
— Якщо я, я дізнаюся. Хочеш піти?
— А що ти зробиш, якщо я скажу «так»?
— Я був би щасливий, — чесно відповів він.
Після тридцяти двох років шлюбу він все ще не міг натішитися Рейн-Марі. Він знав, що якби вона колись разом із ним розслідувала вбивство, то робила б усе належним чином. Здавалося, вона завжди знала, як правильно зробити. Ніколи жодних драм, жодного невдоволення. Він довіряв їй.
І знову вона вчинила правильно, відхиливши його запрошення.
— Я просто вчергове скажу їм, що ти п’яний, — мовила вона, коли він запитав, чи не розчарується її сім’я, якщо його там не буде.
— Хіба ти не казала їм, що минулого разу, коли я пропустив родинну зустріч, я був у лікувальному центрі?
— Гадаю, це не спрацювало.
— Мені дуже шкода тебе.
— Я страждаю за свого чоловіка, — відповіла Рейн-Марі, сідаючи на водійське сидіння. — Бережи себе, серденько, — сказала вона.
— Добре,
Він повернувся до свого кабінету в їхній квартирі на третьому поверсі й підйшов до величезної карти Квебеку, яка висіла на одній зі стін. Його палець рухався на південь від Монреаля до східних містечок і зупинився біля кордону зі Сполученими Штатами.
«Три Сосни… Три Сосни, — повторював він, намагаючись знайти село. — Може, воно називається якось інакше? — запитав він себе, уперше не в змозі знайти село на такій детальній мапі. — Можливо,
Він пройшовся великою квартирою, яку вони купили в кварталі Утремон в Монреалі, коли народилися діти; і, хоча діти вже давно переїхали й мали власних дітей, це місце ніколи не здавалося порожнім. Головне, щоб поряд була Рейн-Марі. На піаніно стояли фотографії, а полиці були забиті книжками як свідчення добре прожитого життя. Рейн-Марі хотіла виставити і його подяки, та він делікатно відмовився. Щоразу, коли він натрапляв у своєму кабінеті на подяки в рамочках, він згадував не офіційну поліцейську церемонію, а обличчя мертвих і живих, які вони залишили по собі. Ні. Їм не було місця на стінах його будинку. А тепер, після справи Арно, нагородження повністю припинилися. Утім, достатньою нагородою йому була його родина.
Агент Іветт Ніколь носилася по своєму будинку, шукаючи гаманець.
— Тату, ну ж бо, ти ж мав його бачити, — благала вона, дивлячись на настінний годинник і його безжальний рух.
Батько, здається, завмер на місці. Він бачив її гаманець. Раніше протягом дня він брав його і клав туди тихенько двадцять доларів. Це була їхня маленька гра. Він давав їй додаткові гроші, а вона вдавала, що не помічала; хоча час від часу він повертався додому з нічної зміни на пивоварні, а в холодильнику лежав еклер з його ім’ям, написаним її чітким, майже дитячим почерком.
Він узяв її гаманець кілька хвилин тому, щоб покласти туди гроші, але коли пролунав дзвінок доньці, щоб вона з’явилася у справі про вбивство, він зробив те, чого й на думці ніколи не мав. Він сховав його разом із її поліцейським посвідченням. Маленьким документом, який вона заробляла багато років. Він спостерігав, як вона скидає подушки з дивана на підлогу. Він розумів, що в пошуках дочка переверне все навколо.
— Допоможи мені, тату, я мушу його знайти.
Вона повернулася й поглянула на нього величезними, сповненими розпачу очима. Їй хотілося знати, чому він просто стоїть у кімнаті й нічого не робить. Це був її великий шанс, момент, про який вони говорили роками. Скільки разів вони ділилися мрією про те, що одного дня вона потрапить до поліції? Нарешті це сталося, і тепер, завдяки наполегливій праці і, будьмо відвертими, її власним природним талантам слідчого, вона отримала шанс працювати у відділку вбивств із Ґамашем. Її батько знав про нього все. Стежив за його кар’єрою в газетах.
— Твій дядько Сол мав шанс потрапити в поліцію, але він його профукав, — казав їй батько, хитаючи головою. — І зганьбився! А ти знаєш, що трапляється з невдахами?
— Вони занапащають своє життя. — Іветт знала правильну відповідь на це запитання. Їй розповідали цю сімейну історію відтоді, як у неї з’явилися вуха, щоб чути.
— Дядько Сол, твої дідусь і бабуся. Усі. Тепер ти, Іветт, у нас найрозумніша. Ми розраховуємо на тебе.
І вона перевершила всі очікування, пройшовши відбір до поліції Квебеку. За одне покоління її родина пройшла шлях від жертв режиму в Чехословаччині до тих, хто встановлював правила. Колись на них наставляли зброю, а тепер зброя була в їхніх руках.
Їй подобалося їхнє теперішнє становище.
Але тепер єдине, що стояло між здійсненням усіх їхніх мрій і невдачею, як у дурного дядька Сола, був її зниклий гаманець і поліцейське посвідчення. Годинник цокав. Вона сказала старшому інспектору, що буде в нього за п’ятнадцять хвилин. Це було п’ять хвилин тому. У неї залишилося десять, щоб проїхати через усе місто й купити дорогою кави.
— Допоможи мені, — благала вона, висипаючи вміст сумочки на підлогу вітальні.
— Ось воно. Її сестра Анжеліна вийшла з кухні, тримаючи гаманець і посвідчення. Ніколь ледве не впала на Анжеліну й, поцілувавши її, кинулася надівати куртку.
Арі Нікулас спостерігав за своєю улюбленою молодшою дитиною, намагаючись запам’ятати кожен сантиметр її дорогоцінного личка й намагаючись не піддатися жалюгідному страху, що гніздився в його шлунку. Що він накоїв, уклавши їй у голову цю безглузду ідею? Він не втратив ніякої родини в Чехословаччині. Вигадав це, щоб пристосуватися, щоб видаватися героїчним. Бути великою людиною в новій країні. Але його дочка повірила в це, повірила, що колись був дурний дядько Сол і безжалісно вбита сім’я. Тепер це зайшло надто далеко. Він не міг сказати їй правди.
Іветт кинулася в його обійми й поцілувала в зарослу щетиною щоку. Він затримав її на мить довше, ніж зазвичай, і вона зупинилася, дивлячись у його втомлені, напружені очі.
— Не турбуйся, тату. Я тебе не підведу.
І вона пішла.
Він тільки встиг помітити, як крихітний локон її темного волосся зачепився за вухо й повиснув там.
Іветт Ніколь подзвонила у двері за п’ятнадцять хвилин після того, як поклала слухавку. Незграбно стоячи на ґанку, вона озирнулася. Це було привабливе помешкання, на відстані легкої прогулянки від магазинів і ресторанів уздовж вулиці Бернар. Утремон був зеленим районом, населеним інтелектуальною та політичною елітою французького Квебеку. Вона бачила старшого інспектора в штаб-квартирі, як він метушився коридорами, завжди з групою в потоці людей. Він був високопосадовцем і мав репутацію наставника для тих, кому пощастило працювати з ним. Іветт вважала, що їй пощастило.