Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 3)
Голова Клари діяла, як магніт для їжі. Її важко було уявити без шматочків випічки, як Кармен Міранду[6] було важко уявити без її знаменитого фруктового капелюха. Пітер, навпаки, завжди був бездоганним. Міг лити дощ, скрізь була багнюка, а він повертався додому чистішим, ніж виходив на вулицю. Але іноді, у деякі славетні моменти, його природна аура підводила його, і шматок чогось прилипав до обличчя Пітера. Клара знала, що повинна була сказати йому. Але не сказала.
— Знаєте, — промовив Пітер, і навіть Ірене подивилася на нього, — я думаю, що це чудово.
Ірене пирхнула й кинула багатозначний погляд на Анрі, але той просто проігнорував її. Пітер відшукав очима Клару й утримав на мить її погляд, наче кинув своєрідний пробний камінь. Коли Пітер входив до будь-якої кімнати, він завжди обшукував її поглядом, поки не знаходив Клару. І тоді він розслаблявся. Зовнішній світ бачив високого, поважного чоловіка з розпатланою дружиною, і дивувався, чому. Дехто, особливо мати Пітера, навіть вважав це порушенням закону природи. Клара була центром його всесвіту та уособленням усього, що було в ньому доброго, здорового й щасливого. Коли він дивився на неї, він не бачив розкуйовдженого, неслухняного волосся, пишних суконь, що розвивалися, як вітрила, окулярів у роговій оправі, придбаних у мережевій крамниці «Усе за долар». Ні. Він бачив свою безпечну гавань. Хоча, звісно, у цю мить він також бачив і волоський горіх у її волоссі, який слугував майже ідентифікаційною ознакою. Інстинктивно він підняв руку, щоб розчесати своє власне волосся, збиваючи зі щоки шматок кексу.
— Що ти бачиш? — запитала Еліз у Пітера.
— Чесно кажучи, я не знаю. Але я знаю, що ми повинні прийняти це.
Ця коротка відповідь якимось чином надала його думці ще більше ваги.
— Це ризик, — зауважила Еліз.
— Я згодна, — погодилась Клара. — Але що найгіршого може статися? Що люди, які побачать шоу, можуть подумати, що ми помилилися? Вони завжди так думають.
Еліз вдячно кивнула.
— Я скажу вам, у чому полягає ризик, — натякаючи, що всі ідіоти, продовжила Ірене, — Ми громадська організація і ми ледве зводимо кінці з кінцями. Наша єдине надбання — це наш авторитет. Щойно подумають, що ми приймаємо роботи не на основі їхньої мистецької цінності, а тому, що нам подобається художник як компанія друзів, нам кінець. Це і є ризик. Ніхто не сприйматиме нас серйозно. Художники не бажатимуть виставлятися тут через страх бути заплямованими. Публіка не прийде, бо знатиме, що побачить лише лайно на кшталт…, — їй забракло слів, і вона просто вказала на полотно.
І тоді Клара побачила. Лише спалах, щось невиразне на периферії її свідомості. На найкоротшу мить «Ярмарковий день» замерехтів. Пазл склався, а потім ця мить минула. Клара усвідомила, що знову перестала дихати, але вона також усвідомила, що дивиться на витвір великого мистецтва. Як і Пітер, вона не знала чому і як, але в одну мить світ, який здавався перевернутим догори дриґом, упорядкувався. Вона зрозуміла, що «Ярмарковий день» був надзвичайною роботою.
— Я думаю, що це більш ніж чудово, я думаю, що це геніально, — сказала вона.
— Я вас благаю! Хіба ви не бачите, що вона говорить це, щоб підтримати свого чоловіка?
— Ірене, ми почули вашу думку. Продовжуйте, Кларо, — сказала Еліз.
Анрі нахилився вперед, його стілець заскрипів.
Клара встала й повільно підійшла до роботи на мольберті. Картина зачепила її до глибини душі, у куточку такого смутку і втрати, що вона ледве стрималася, щоб не розплакатися. «Як це могло статися?» — запитала вона себе. Зображення були такими наївними, такими простими. Майже безглуздими, з гусьми-танцюристами й усміхненими людьми. Але було щось іще. Щось для неї незбагненне.
— Вибачте. Мені соромно, — усміхнулася вона, відчуваючи, як палають її щоки, — але я не можу цього пояснити.
— Чому б нам не відкласти «Ярмарковий день» і не подивитися інші роботи?
Ми повернемося до нього наприкінці.
Решта дня минула досить гладко. Сонце сідало нижче, і коли вони знову подивилися на «Ярмарковий день», у кімнаті стало ще холодніше. Усі були виснажені й просто хотіли, щоб це все закінчилося. Пітер увімкнув верхнє світло й підняв роботу Джейн на мольберт.
—
Повиснула тиша.
— Тоді двоє за, двоє проти.
Еліз мовчки дивилася на «Ярмарковий день». Вона знала Джейн Ніл мимохідь, і їй подобалося те, що вона бачила. Вона завжди вражала Еліз як розсудлива, добра й розумна жінка. Людина, з якою хочеться спілкуватися. Як така жінка могла створити цю недбалу, дитячу роботу? Але. І її осяяла нова думка. Думка не зовсім оригінальна й навіть не нова для Еліз, але нова для цього дня.
— «Ярмарковий день» приймається. Його буде виставлено разом з іншими творами мистецтва.
Клара підскочила від захвату, перекинувши стілець.
— Та годі вам, — кинула Ірене.
— Саме так! Молодці. Ви обидві довели мою думку.
Еліза усміхнулася.
— Яку?
— З якоїсь причини «Ярмарковий день» кидає нам виклик. Він спонукає нас. До гніву, — тут Еліза відзначила Ірене. — До розгубленості, — вона кинула короткий, але багатозначний погляд на Анрі, який злегка кивнув сивою головою. — До… — тут вона поглянула на Пітера і Клару.
— Радості.
Пітер сказав це в ту саму мить, коли Клара вимовила:
— Смутку.
Вони поглянули одне на одного й розсміялися.
— Тепер я дивлюся на це і почуваюся, як і Анрі, просто розгубленим. Правда в тому, що я не знаю, чи є «Ярмарковий день» блискучим прикладом наївного мистецтва, чи жалюгідними каракулями надзвичайно бездарної і божевільної старої жінки. У цьому й виклик. І саме тому картина має бути частиною виставки. Я можу ручитися, що це єдина робота, яку люди обговорюватимуть у кав’ярнях після вернісажу.
— Огидно, — сказала Рут Зардо пізніше того ж вечора, спираючись на свій ціпок і сьорбаючи шотландське віскі.
Друзі Пітера і Клари зібралися у їхній вітальні, навколо тріскотливого каміна за обідом напередодні Дня подяки.
Це було затишшя перед бурею. Родина та друзі, запрошували їх чи ні, приїжджали наступного дня й примудрялися залишитися на довгі вихідні на День подяки. Ліси були повні туристів і мисливців — невдале поєднання. Щорічний матч із тач-регбі[8] проходив на сільській луці суботнього ранку, а по обіді лука перетворювалася на ринкову площу, де торгували вирощеним урожаєм — остання спроба продати помідори й кабачки. Того вечора запалили багаття, наповнивши Три Сосни смачним ароматом спалюваного листя й деревини, а також сумнівним ароматом гаспачо.
Три Сосни не було на жодній туристичній мапі, бо лежало село надто далеко від головної чи навіть другорядної дороги. Наче на Нарнію[9], на нього взагалі натрапляли несподівано й певною мірою дивувалися, що таке старе поселення мало ховатися весь цей час у цій долині. Ті, кому пощастило знайти його одного разу, зазвичай поверталися.
І День подяки на початку жовтня був для цього ідеальною порою. Погода зазвичай була свіжою і ясною, літні аромати старих садових троянд і флоксів змінював мускусний запах осіннього листя, запах деревного диму та смаженої індички.
Олів’є та Ґабрі переповідали події того ранку. Їхній опис був настільки яскравим, що кожен із присутніх у затишній вітальні бачив трьох хлопців у масках, які збирали жмені качиного посліду з краю сільської луки: хлопці піднімали руки, послід прослизав між їхніми пальцями, а потім вони кидали його на стару цегляну будівлю. Незабаром із синьо-білих тентів «Кампарі» вже капало. Гній сповзав зі стін. Вивіска «Бістро» була забризкана. За мить чистий фасад кафе в самому серці Трьох Сосен був забруднений, і не лише качиним послідом. Село було забруднене словами, які наповнили перелякане повітря:
— Педики! Педики!
Слухаючи Олів’є та Ґабрі, Джейн згадала, як вона вийшла зі свого крихітного кам’яного котеджу, що стояв за лукою, і, поспішаючи туди, побачила Олів’є та Ґабрі, що виходили з бістро. Хлопці ревли від захоплення, вони цілилися у двох чоловіків і закидували їх гноєм.
Джейн прискорила крок, воліючи, аби її міцні ноги були довшими. Тоді вона побачила, як Олів’є зробив найнеймовірніше. Поки хлопці кричали й замахувалися жменями посліду, Олів’є повільно, обережно, ніжно взяв Ґабрі за руку й потримав, а потім граційно підніс до своїх губ. Хлопці дивилися, на мить приголомшені, як Олів’є цілував забруднену гноєм руку Ґабрі своїми забрудненими гноєм губами. Хлопці, здавалося, скам’яніли від цього акту любові та нескорення. Але лише на мить. Їхня ненависть перемогла, і незабаром атака подвоїлася.
— Припиніть! — твердо сказала Джейн.
Вони зупинилися, не встигнувши замахнутися, інстинктивно реагуючи на владний голос. Обернувшись як один, вони побачили маленьку Джейн Ніл, у квітчастій сукні та жовтому кардигані, що насувалася на них. Один із хлопчиків, у помаранчевій масці, підняв руку, щоб кинути в неї послідом.
— Не смійте, юначе.
Він вагався досить довго, щоб Джейн могла подивитися всім їм у вічі.
— Філіпп Крофт, Ґас Геннессі, Клод ла П’єр, — вимовила вона повільно й виразно.
Це зробило свою справу. Хлопці покидали гній, що був у них у руках, і побігли, проскакуючи повз Джейн і спотикаючись на пагорбі; а той, що був у помаранчевій масці, сміявся. Звук був такий неприємний, що затьмарив навіть гній. Один хлопець був призупинився й озирнувся, та інші накинулися на нього й поштовхали назад, вверх по вулиці дю Мулен.