Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 2)

— То ти мала рацію. Щодо імен, я хочу сказати.

— Мабуть. Ніколи не думала, що за мого життя тут трапиться щось подібне.

— Тому ти й запізнилася? Мусила все відчистити?

— Так. Взагалі-то ні.

— А точніше ти можеш сказати?

— Мабуть. Ти в складі журі наступного мистецького показу у Вільмсбурзі, так?

— Так. Ми збираємося сьогодні пообіді. Пітер також там. А що?

Клара боялася й дихати. Невже це станеться? Невже після всіх улещувань і м’яких кпин, а іноді й не зовсім м’яких штовханів Джейн таки наважилася це зробити?

— Я готова.

Клара ніколи не бачила, щоб видихали з такою силою, як видихнула Джейн.

Крихти з круасана вихором злетіли з передовиці «Газетт» Кларі на коліна.

— Я запізнилася, — повільно почала Джейн, і її руки затремтіли, — бо я мусила вирішити. Я маю картину, яку хотіла б виставити.

На цих словах вона почала плакати.

У Трьох Соснах мистецтво Джейн споконвіку було неприхованою таємницею. Час від часу, проходячи лісом або полем, люди натикалися на неї, коли вона була зосереджена на своєму полотні. Але Джейн змушувала їх клястися, що не наближатимуться, не дивитимуться і відвертатимуть очі, ніби вони стали свідками сороміцького дійства, та, звісно, ніколи про це не згадуватимуть. Єдиний раз Клара бачила Джейн розгніваною, коли Ґабрі підійшов до неї зі спини. Він гадав, вона жартувала, попереджаючи ніколи не дивитися на її картини.

Він помилявся. Вона була вкрай серйозною. Минуло власне кілька місяців, доки Джейн і Ґарбі повернулися до нормальних дружніх стосунків; кожен з них почувався зрадженим. Але їхні добродушні натури й прихильне ставлення одне до одного загоїли тріщину. Проте це стало уроком.

Ніхто не мав бачити мистецтва Джейн.

Дотепер, очевидно. Та зараз мисткиня була сповнена такими сильними почуттями, що сиділа в бістро й ревла. Клара була водночас шокована й налякана. Вона нишком озирнулася, почасти сподіваючись, що ніхто не дивиться, а почасти відчайдушно бажаючи, щоб хтось таки помітив і підказав, що робити. Потім вона поставила собі запитання, яке завжди було в неї напохваті й до якого вона постійно зверталася, як до чоток. «Що зробила б Джейн?» І вона дістала відповідь. Джейн дозволила б їй поплакати, дозволила б поголосити. Дозволила б побити посуд, якщо їй це було треба. І Джейн не тікала б. Коли буря минула б, Джейн була б поряд. А потім обійняла б Клару, заспокоїла її, переконала, що та не сама. І ніколи не залишиться сама. Тож Клара сиділа, дивилася й чекала. Вона знала нестерпний біль бездіяльності. Поступово плач ущухнув.

Клара підвелася підкреслено спокійно. Вона обійняла Джейн і відчула, як старе тіло з рипом заспокоюється. Потім вона прочитала коротеньку молитву, дякуючи богам за даровану милість. Милість плакати і милість дивитися.

— Джейн, якби я знала, що це для тебе так болісно, я б ніколи не вмовляла тебе виставити свої картини. Мені дуже прикро.

— Ні, дорогенька, — Джейн знову перехилилася через стіл, за яким вони сиділи, і взяла руку Клари у свої, — ти не зрозуміла. То були не сльози болю. Ні. Я плакала, заскочена радістю.

Джейн відвела погляд кудись далеко й кивнула, наче продовжуючи розмовляти сама з собою:

— Нарешті.

— Як вона називається, твоя картина?

— «Ярмарковий день». Це завершальна хода сільського ярмарку.

І ось у п’ятницю, перед Днем подяки, картину встановили на мольберті в мистецькій галереї у Вільмсбурзі. Вона була загорнута в грубий папір і перев’язана шпагатом подібно до того, як загортають у ковдру немовля, оберігаючи його від холодного й безжального світу. Повільно, акуратно Пітер Морров розв’язав вузол, смикаючи за мотузку, доки вона не ослабла. Потім намотав старий шпагат на долоню, як намотують прядиво для в’язання. Кларі хотілося вбити його. Вона була готова заверещати, зістрибнути зі стільця й відштовхнути його. Жбурнути на землю той жалюгідний шпагат, можливо, і Пітера вкупі з ним, і віддерти провощений папір від полотна. Її обличчя набуло навіть спокійнішого вигляду, однак очі почали вирячуватися.

Пітер методично розгорнув один куток паперу, потім інший, розгладжуючи загини рукою. Клара й не здогадувалася, що прямокутник мав стільки кутів. Вона відчувала, як край стільця врізається в її сідниці. Решта членів журі, які зібрались, аби оцінити представлені роботи, нудьгувала. Клара турбувалася про всіх.

Усі до останнього кутки були нарешті розправлені, і папір можна було знімати. Пітер повернувся обличчям до інших чотирьох членів журі, щоб, перш ніж відкрити картину, проголосити коротеньку промову. На його думку, стислу й елегантну. Коротку, зовсім коротку передісторію… і тут він помітив вирячені очі дружини на її збагровілому обличчі. Пітер знав, що, коли Клара абстрагується, краще не просторікувати.

Він швидко повернувся до картини й скинув брунатний папір, відкриваючи «Ярмарковий день».

У Клари щелепа відвисла. Її голова смикнулася й упала, ніби раптом утратила здатність триматися. Її очі розширилися, а дихання зупинилося. Здавалося, вона на мить померла. Тож ось він який, «Ярмарковий день». Їй перехопило подих. Очевидно, що й інші члени журі відчули те саме. На обличчях половини присутніх можна було прочитати недовіру, більшу чи меншу. Мовчала навіть Еліз Жакоб, голова. Складалося враження, що в неї взагалі напад.

Клара терпіти не могла оцінювати чужі роботи, дотепер це було для неї найгірше. Усю дорогу до Вільмсбурга вона картала себе за те, що переконала Джейн уперше в житті представити свою картину широкому загалу на виставці, де була в складі журі. То був егоїзм? Чи звичайна дурість?

— Ця робота називається «Ярмарковий день», — прочитала Еліз, зазирнувши у свої нотатки. Її надала Джейн Ніл із Трьох Сосен; вона вже давно підтримує мистецьку галерею у Вільмсбурзі, проте власну роботу виставила вперше. — Еліз озирнулася довкола. — Хтось бажає прокоментувати?

— Це чудово, — збрехала Клара.

Інші з подивом поглянули на неї. Перед ними на мольберті було необрамлене полотно, і тема була зрозуміла. Коні походили на коней, корови на корів, люди — на людей, причому не просто на людей, а конкретних мешканців села. Але всі ці фігури складалися лише з ліній і точок. У своїй еволюції вони просунилися від найпростіших зображень хіба що на один невеличкий крок. Із війни між армією контурних малюнків і цими людьми на «Ярмарковому дні» люди з «Ярмаркового дня» вийшли б переможцями тільки тому, що мали трохи більше м’язів. І пальці. Утім, було зрозуміло, що живуть вони лише у двох вимірах. Клара, намагаючись осягнути побачене й не проводити паралелей, розуміла, що картина трохи нагадує перенесений на полотно печерний малюнок. Якби неандертальці проводили окружні ярмарки, їхні ярмарки були б саме такими.

— Mon Dieu![5] Моя чотирирічна дитина намалювала б краще, — сказав Анрі Ларів’єр, зробивши очевидне порівняння. Анрі працював каменярем у кар’єрі до того, як виявив, що камінь розмовляє з ним. І він прислухався. Звісно, що назад вороття вже не було, хоча його родина і мріяла про той час, коли він приноситиме додому принаймні мінімальну зарплатню, а не величезні кам’яні скульптури.

Зараз його обличчя, як і завжди, було відвертим, грубим і незбагненним, але його руки говорили за нього. Вони були підняті в простому й красномовному жесті безсилля, капітуляції. Він намагався знайти відповідні слова, знаючи, що Джейн була другом багатьох присяжних.

— Це жахливо.

Він явно відмовився від боротьби й повернувся до правди. Або це, або його опис буде насправді м’яким порівняно з тим, що він насправді думав.

У сміливих, яскравих кольорах Джейн зобразила ходу перед самим закриттям ярмарку. Свиней можна було відрізнити від кіз тільки тому, що вони були яскраво-червоні. Діти були схожі на маленьких дорослих. «Насправді, — подумала Клара, обережно нахилившись вперед, наче полотно могло завдати їй ще одного удару, — то не діти. То маленькі дорослі». Вона впізнала Олів’є і Ґабрі, які вели блакитних кроликів. На трибунах було повно глядачів, — сиділи й спостерігали за ходою; більшість із них були зображені у профіль, вони або дивилися одне на одного, або одне від одного відвернулися. А деякі — таких було небагато — дивилися прямо на Клару. На щоках у всіх були ідеальні круглі червоні кола, що означало, на думку Клари, здоровий рум’янець.

Це було жахливо.

— Ну, тут принаймні все досить просто, — сказала Ірене Кальфа. — Це брак.

Клара відчула, як її кінцівки холонуть і німіють.

Ірене Кальфа була майстринею гончарного мистецтва. Вона брала шматки глини й перетворювала їх на вишукані витвори. Вона винайшла новий спосіб глазурування своїх робіт, і тепер її розшукували гончарі з усього світу. Звісно, після того як вони здійснювали паломництво до майстерні Ірене Кальфа у Сен-Ремі та проводили п’ять хвилин із Богинею глини, вони розуміли, що припустилися помилки. Вона була однією з найбільш занурених у себе й непримітних людей на землі.

Клара дивувалася, як людина, настільки позбавлена нормальних людських емоцій, може створювати такі прекрасні роботи. «Поки ти б’єшся щосили», — промовив бридкий голосок, що складав їй компанію.

Через край свого кухля вона поглянула на Пітера. У нього на обличчі прилипнув шматок шоколадного кексу. Інстинктивно Клара витерла власне лице й ненароком змахнула волоський горіх собі у волосся. Навіть із цим шматком шоколаду на обличчі Пітер був чарівним. Він вирізнявся класичною вродою. Високий, широкоплечий, наче лісоруб, а не витончений художник, яким був насправді. Його хвилясте волосся вже посивіло, він постійно носив окуляри, а куточки очей і чисто виголене обличчя порізали зморшки. У свої сорок із невеликим гаком він мав вигляд бізнесмена, що вирушив у мандрівку на пошуки пригод. Ледь не щоранку, прокинувшись, Клара дивилася, як він спить, і хотіла заповзти йому під шкіру, огорнутися навколо серця й охороняти його від небезпеки.