Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 20)

— Отже, це має бути дерев’яний лук, так?

— Так.

— Лук Робін Гуда.

— Точно.

— Я зрозумів, дякую. Гаразд, у мене є ще одне запитання. Ви постійно вживаєте слова «рекурсивний» і «блоковий». Яка різниця?

Він поглянув на Бовуара, сподіваючись, що той добре занотовує.

— Рекурсивний, — сказав Бен, — це лук Робін Гуда. Лук ковбоїв та індіанців. Це довга тонка палиця, товстіша посередині, де є щось на кшталт вирізьбленого руків’я. І на обох кінцях є насічки. Натягуєш тятиву на один кінець, потім на другий — і дерево вигинається, утворюючи лук. Просто й ефективно. Цьому дизайну тисячі років. Коли ви завершуєте стрільбу, знімаєте тятиву і прибираєте лук на місце, він знову набуває форми злегка вигнутої палиці. Лук називається «рекурсивним», тобто «знову вигнутим», бо ти вигинаєш його щоразу, як користуєшся.

«Досить просто», — подумав Ґамаш.

— Блоковий, — пояснював Метью, — це досить новий дизайн. По суті, він як схожий на дуже складний лук, з двома блочними механізмами й купою тятив. І з дуже складним прицілом. Він також має спусковий механізм.

— А рекурсивний лук такий само потужний і точний, як… Як там називався інший лук?

— Блоковий, — відповіли одразу близько двадцяти людей, включаючи щонайменше трьох офіцерів у приміщенні.

— Такий же точний… так. Такий же потужний? Ні.

— Ви вагалися щодо точності.

— У рекурсивному треба відпускати тятиву пальцями. Грубе відпускання вплине на точність. У блокового лука є спусковий механізм, тому він більш плавний. Він також має дуже точний пристрій для прицілювання.

— Сьогодні є мисливці, які обирають для полювання дерев’яні рекурсивні луки та дерев’яні стріли. Правильно?

— Небагато, — відповіла Елен Шаррон. — Це дуже рідкісне явище.

Ґамаш повернувся до Метью:

— Якби ви збиралися вбити когось, яким луком скористалися б? Рекурсивним чи блоковим?

Метью Крофт завагався. Йому явно не сподобалося запитання. Андре Маленфан розсміявся. Сміх був недоброзичливим і в’їдливим.

— Безсумнівно, блоковий. Не уявляю, навіщо комусь полювати в наш час зі старим дерев’яним луком, та ще й зі стрілами зі справжнім пір’ям. Ніби хтось виринув із минулого. З метою попрактикуватися — чому б ні? Але полювання? Дайте мені сучасне спорядження. І, чесно кажучи, якби збиратися вбити когось… Убити навмисно? Навіщо ризикувати з рекурсивним луком? Ні, блоковий набагато краще впорається з цим завданням. Узагалі-то, я б скористався пістолетом.

«І в цьому вся загадка, — подумав Ґамаш. — Чому? Чому стріла, а не куля? Чому старомодний дерев’яний лук, а не сучасний мисливський? У кінці розслідування завжди була відповідь. І вона мала сенс, принаймні на якомусь рівні. Для когось. Але поки що все здавалося нісенітницею. Старомодна дерев’яна стріла зі справжнім пір’ям вбила стареньку сільську вчительку на пенсії. Чому?»

— Містере Крофт, у вас ще є ваше мисливське спорядження?

— Так, сер, є.

— Можливо, ви могли б продемонструвати мені його в дії сьогодні після ланчу?

— Із задоволенням.

Крофт не вагався, але Ґамашу здалося, що він побачив, як напружилася місіс Крофт. Він поглянув на годинник — 12:30.

— У когось є ще запитання?

— У мене є одне. — Рут Зардо насилу підвелася на ноги. — Узагалі-то, це скоріше твердження, ніж запитання.

Ґамаш подивився на неї з цікавістю. І відкинув зайві емоції.

— Ви можете скористатися старою залізничною станцією, якщо вважаєте, що вона підійде як штаб-квартира. Я чула, що ви шукаєте приміщення. Добровільна пожежна команда може допомогти вам з облаштуванням.

Ґамаш на мить замислився. Варіант не був ідеальним, але тепер, коли будівля школи була огороджена, він здавався найкращим.

— Дякую, ми скористаємося вашим пожежним депо. Я дуже вдячний.

— Я хочу дещо сказати. — Йоланда встала. — Поліція, без сумніву, скаже мені, коли я зможу поховати тітку Джейн. Я повідомлю, коли і де відбудеться поховання.

Ґамаш раптом відчув глибокий жаль до неї. Вона була з ніг до голови вбрана в чорне і, здавалося, вела внутрішню боротьбу між створенням образу родички, що побивається від горя, і необхідністю заявити про свої права на спадок. Він бачив багато разів, як люди змагалися за місце головного плакальника. Це завжди було зрозуміло по-людськи, але ніколи не було приємним і часто вводило в оману. Працівники гуманітарних організацій, роздаючи їжу голодним, швидко починають розуміти, що люди, які б’ються за неї в перших рядах, — це ті, хто потребує її найменше. А людям, які тихо сидять позаду, бо занадто слабкі, щоб боротися, вона необхідна найбільше. Так само і з трагедією. Люди, які не наполягають на своєму горі, часто можуть відчувати його найсильніше. Але він також знав, що тут немає непорушного правила.

Ґамаш завершив збори. Дощ і поривчастий вітер змусили майже всіх кинутися до бістро на ланч: когось — готувати, когось — подавати, а більшість — їсти.

Ґамашу хотілося якнайшвидше почути результати обшуку лучного клубу.

Розділ п’ятий

Тремтливими руками агент Ізабель Лакост залізла до пластикового пакета й обережно витягла смертоносну зброю. У мокрих, занімілих від холоду пальцях вона тримала наконечник стріли. Інші офіцери поліції Квебеку, які були в кімнаті, сиділи мовчки, багато хто мружився, намагаючись краще розгледіти крихітний наконечник, призначений для того, щоб убивати.

— Ми знайшли його та інші в клубі, — сказала Ізабель, передаючи наконечник по колу. Вона приїхала рано-вранці — під дощем, у темряві їхала за кермом з Монреаля, залишивши чоловіка наглядати за дітьми. Їй подобалося спокійно проводити час у кабінеті, а сьогодні кабінетом було холодне й тихе приміщення колишньої школи. Інспектор Бовуар дав їй ключ, вона пробралася повз жовту поліцейську стрічку, витягла свій термос із кавою, кинула на підлогу поліцейську сумку з атрибутами для обстеження місця злочину, увімкнула світло й роззирнулася. Обшиті шпунтованими дошками стіни були вкриті сагайдаками, що звисали з гачків, на яких колись, мабуть, висіли пальтечка. У передній частині кімнати досі головним об’єктом залишалася дошка, без сумніву, назавжди прикріплена до стіни. На ній хтось намалював мішень «Х», що позначала місцезнаходження лучника, і дугу між ними, а внизу були написані цифри. Напередодні ввечері агент Лакост виконала домашнє завдання в інтернеті, тому швидко впізнала схему до уроку з основ стрільби з лука — про врахування вітру, відстані та траєкторії. Однак вона дістала свою камеру і сфотографувала її. Наливши собі кави, агент Лакост сіла й перемалювала схему у свій блокнот. Вона була акуратною жінкою.

Потім, перед прибуттям інших офіцерів, які дістали завдання провести обшук, вона зробила те, про що було відомо лише їй: повернулася на вулицю і в тьмяному світлі дощового ранку пішла до місця, де померла Джейн Ніл. І вона сказала міс Ніл, що старший інспектор Ґамаш з’ясує, хто так із нею вчинив.

Агент Ізабель Лакост вірила в золоте правило моралі «як хочете, щоб люди робили вам, так і ви робіть їм» і знала, що хотіла б, щоб хтось зробив так само і для неї.

Вона повернулася до неопалюваного приміщення стрілецького клубу. Інші офіцери вже прибули, і разом вони обшукували приміщення, знімали відбитки пальців, вимірювали, фотографували, пакували. А потім Лакост, простягнувши руку до задньої стінки шухляди єдиного столу, що залишився в кімнаті, знайшла їх.

Ґамаш тримав його в долоні, наче то була граната. Наконечник стріли явно призначався для полювання. Чотири бритви, звужені до тонкого вістря. Тепер, нарешті, він міг оцінити те, що почув на зустрічі з громадою. Цей наконечник, здавалося, прагнув розрізати його долоню. Випущена з лука з усією силою, створеною тисячолітнім досвідом застосування, така стріла, поза сумнівом, пронизала б людське тіло. Дивно, що пістолети взагалі винайшли, коли вже існувала така смертоносна й безшумна зброя.

Агент Лакост витерла м’яким рушником темне волосся, з якого стікали краплі дощу. Вона стояла спиною до веселого вогню, що бадьоро палахкотів у кам’яному каміні, уперше за багато годин відчуваючи тепло, вдихаючи запах домашнього супу й хліба та спостерігаючи за тим, як смертоносна зброя переходить із рук у руки.

Клара й Мирна стояли в черзі до шведського столу, тримаючи чашки з паруючим французько-канадським гороховим супом і тарілки з теплими булочками з пекарні. А попереду Неллі накладала їжу собі на тарілку.

— Я беру і для Вейна, — пояснила Неллі без зайвої потреби. — Він онде, бідолаха.

— Я чула, як він кашляє, — сказала Мирна. — Застудився?

— Не знаю. У нього болить у грудях. Я вперше за кілька днів вийшла з дому, я так хвилювалася. Адже Вейн підстригав газон міс Ніл і виконував іншу роботу, він хотів піти на зустріч.

Обидві жінки спостерігали, як Неллі віднесла свою величезну тарілку Вейну, що сидів на стільці, згорблений і виснажений. Вона витерла йому чоло, а потім допомогла підвестися на ноги. Вони вдвох вийшли з бістро: Неллі — стурбована та сповнена відповідальності, і Вейн — покірний і задоволений, що його ведуть. Клара сподівалася, що з ним усе буде гаразд.

— Що ти думаєш про збори? — запитала Клара Мирну, поки вони разом повільно просувалася вздовж столу.

— Він мені сподобався, цей інспектор Ґамаш.

— Мені теж. Але дивно, що Джейн загинула від мисливської стріли.