Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 22)
—
Він підвівся і пройшов у спокійнішу частину кімнати, щоб відповісти на дзвінок.
— Я думаю, що ритуал був би ідеальним, — сказала Клара і взяла шматок хліба, хоча насправді їсти їй не хотілося. Але в мене таке відчуття, що це мають бути лише жінки. І не обов’язково лише близькі подруги Джейн, а й будь-які жінки, які забажають узяти участь.
— Хай йому грець! — озвався Пітер, який був на обряді літнього сонцестояння та вважав його бентежним і дуже дивним.
— І коли б ти хотіла його провести? — запитала Мирна у Клари.
— Як щодо наступної неділі?
— За тиждень до дня смерті Джейн, — сказала Рут.
Клара помітила, як Йоланда з родиною заходить до бістро, і зрозуміла, що їй доведеться щось сказати. Зібравшись з думками, вона підійшла до них. У бістро стало так тихо, що старший інспектор Ґамаш, закінчивши розмову телефоном, почув, як гамір у сусідній кімнаті раптом припинився. Навшпиньки обійшовши приміщення, він опинився біля службового входу. Звідти він міг усе бачити й чути, залишаючись непоміченим.
«У нашій роботі, якщо не вмієш підкрадатися, — думав він, — успіху не досягнеш».
Потім він помітив офіціантку, яка терпляче стояла позаду нього з тацею м’ясної нарізки.
— Це має бути смачно, — прошепотіла вона. — Шварцвальдської шинки[55] не бажаєте?
— Дякую.
Він узяв шматочок.
— Йоландо, — промовила Клара, простягаючи руку. Я співчуваю твоїй втраті. Твоя тітка була чудовою жінкою.
Йоланда подивилася на простягнуту руку, ненадовго взяла її, а потім відпустила, сподіваючись справити враження надзвичайної скорботи. Це б спрацювало, якби вона не грала перед аудиторією, добре знайомою з широтою її емоційного діапазону, не кажучи вже про її справжні стосунки з Джейн Ніл.
— Прийміть мої співчуття, — продовжила Клара, почуваючись скутою і нещирою.
Йоланда схилила голову й піднесла суху паперову серветку до сухого ока.
— Принаймні ми можемо використати серветку ще раз, — сказав Олів’є, який також спостерігав за дійством через плече Ґамаша. — Яка жалюгідна гра! На це справді жахливо дивитися. Тістечка?
Олів’є тримав тацю з безе, мільфей[56], шматочками пирогів і маленькими заварними тістечками з глазурованими фруктами. Ґамаш обрав одне з них, укрите крихітними ягодами лісової лохини.
— Дякую.
— Я офіційний постачальник їжі для цієї катастрофи, яка ось-ось станеться. Не уявляю, навіщо Клара це робить, вона ж знає, що́ Йоланда роками говорила за її спиною. Огидна жінка.
Ґамаш, Олів’є та офіціант дивилися на сцену, що розгорталася в мовчазному бістро.
— Ми з моєю тіткою були дуже близькі, як ви знаєте, — сказала Йоланда прямо в обличчя Кларі, і, здавалося, вона була переконана в кожному своєму слові. — Я знаю, що ви не засмутитеся, якщо я скажу, що ми всі думаємо: ви позбавили тітку її справжньої родини. Усі люди, з якими я розмовляю, погоджуються зі мною. Та ви, мабуть, не усвідомлювали, що робите.
Йоланда поблажливо усміхнулася.
— Боже мій, — прошепотіла Рут до Ґабрі, — ось воно починається.
Пітер ухопився за підлокітники стільця, усім своїм єством прагнучи підскочити й закричати на Йоланду. Але він знав, що Клара мусить зробити це сама, мусить нарешті постояти за себе. Він чекав на Кларину відповідь. Чекала вся кімната.
Клара глибоко вдихнула й нічого не сказала.
— Я буду організовувати похорон моєї тітки, — продовжувала Йоланда. — Мабуть, відспівуватимуть у католицькій церкві в Сен-Ремі. Це церква Андре. — Йоланда простягнула руку, щоб узяти за руку чоловіка, але обидві його руки були зайняті: він стискав величезний бутерброд, вичавлюючи з нього майонез і м’ясо. Її син Бернар позіхнув, роззявивши рот, забитий наполовину пережованим сендвічем, з його підборіддя цівками стікав соус.
— Я, мабуть, дам оголошення в газету, я впевнена, ви його побачите. Утім, можливо, ви щось придумаєте для її надгробка. Але нічого химерного, моїй тітці таке не сподобалося б. У будь-якому разі, подумайте й повідомте мене.
— Ще раз, мені дуже шкода, що так сталося з Джейн.
Коли вона пішла поговорити з Йоландою, Клара знала, що це станеться. Знала, що Йоланді з якоїсь незбагненної причини завжди вдавалося дістати її. Завдати їй болю там, куди більшість інших не могли дотягнутися. Це було однією з маленьких таємниць життя: жінка, яку вона абсолютно не поважала, могла покласти її на обидві лопатки. Їй здалося, що була готова до цього. Вона навіть наважилася плекати надію, що, можливо, цього разу все буде інакше. Але, звісно, вона помилилася.
Клара дуже довго пам’ятатиме,
Рут Зардо також запам’ятає цей момент і оберне його на поезію. Вона буде опублікована в її наступній збірці під назвою «У мене все ЧУДОВО»:
Була ти ніжним метеликом,
що в темряві
торкнувся моєї щоки.
Я вбила тебе,
не знаючи,
що була ти лише метеликом
і вжалити не могла.
Але найбільше Клара запам’ятає отруйний сміх Андре, який дзвенів у її вухах, коли вона мовчки поверталася до свого столика, що стояв так далеко. Сміх, яким може засміятися дезадаптована дитина, побачивши істоту, якій боляче і яка страждає. Сміх був їй знайомий.
— Хто дзвонив? — запитав Бовуар, коли Ґамаш опустився на своє місце. Бовуар не знав, що бос був іще десь, окрім убиральні.
— Доктор Гарріс. Я не знав, що вона живе неподалік, у селі під назвою Клеґгорн Голт. Вона сказала, що завезе свій звіт дорогою додому, близько п’ятої.
— Я призначив команду, щоб облаштувати оперативний штаб, і відправив групу знову до лісу, щоб іще раз пошукати. Я вважаю, що стріла в одному з трьох місць — вона або застрягла в землі в лісі; або її підібрав убивця і, ймовірно, уже знищив; або, якщо нам пощастить, вона серед стріл, які Лакост знайшла в клубі.
— Згоден.
Бовуар роздав завдання й відправив кількох агентів допитати Ґаса Геннессі та Клода ла П’єра щодо інциденту з послідом. З Філіппом Крофтом він поговорить особисто. Чоловік вийшов надвір, приєднався до Ґамаша, і вони вдвох пішли сільським луком, ховаючись під парасолями.
— Паскудна погода, — зауважив Бовуар, піднявши комір куртки і здригаючи плечима від проливного дощу.
— Наближається дощ, і холоднішає, — машинально відповів Ґамаш і раптом зрозумів, що селяни, або принаймні їхні безперервні прогнози погоди, уже облаштувалися в його голові. — Що ви думаєте про агента Ніколь, Жане Ґі?
— Я не можу зрозуміти, як вона потрапила до поліції Квебеку з такою поведінкою, з таким ставленням, не кажучи вже про те, що її рекомендували на підвищення у відділок убивств. Жодних навичок роботи в команді, майже ніяких навичок роботи з людьми, жодного вміння слухати. Просто дивовижно. Зайвий раз підтверджує те, про що ти говорив роками: не ті люди отримують підвищення.
— Як ти думаєш, вона може навчитися? Вона ж молода, так? Близько двадцяти п’яти?
— Не така вже й молода. Лакост не набагато старша. Я впевнений, що це питання не віку, а особистості. Я думаю, що вона буде такою, навіть гірше, і в п’ятдесят, якщо не попрацює над собою. Чи може вона вчитися? Безсумнівно. Але головне, чи зможе вона відучитися? Чи зможе вона позбутися своєї неприємної манери спілкування?
Жан помітив, що краплі дощу стікають з обличчя старшого інспектора. Він хотів витерти його, але втримався від цього пориву.
Уже коли він говорив, Бовуар усвідомив, що припустився помилки. Його слова були як мед для ведмедя. Він помітив, як змінилося обличчя шефа: з похмурого старшого інспектора, що міркує над розв’язанням складної задачі, він перетворився на наставника. Він спробує виправити її. «Боже, зараз почнеться!» — подумав Бовуар. Він поважав Ґамаша більше, ніж будь-яку іншу людину, але бачив його ваду, можливо, навіть фатальну — бажання допомагати людям, замість того щоб просто їх звільнити. Він був надто співчутливим. То був дар, якому Бовуар іноді заздрив, але здебільшого він спостерігав за ним із підозрою.
— Що ж, можливо, її потреба мати рацію якось компенсується її допитливістю.
«І, можливо, скорпіон утратить своє жало», — подумав Бовуар.
— Старший інспекторе!
Обидва чоловіки підвели очі й побачили Клару Морров, що бігла під дощем, і її чоловіка Пітера, який боровся з парасолькою й намагався не відставати.
— Мені спала на думку одна дивна річ.
— А, після їжі! — Ґамаш усміхнувся.
— Дрібничка, та хто знає. Такий збіг просто здався мені дивним, і я подумала, вам варто знати. Це пов’язано з мистецтвом Джейн.
— Не думаю, що то така вже велика справа, — сказав Пітер, змоклий і похмурий.
Клара стрільнула в нього здивованим поглядом, який не залишився непоміченим для Ґамаша.
— Просто Джейн малювала все своє життя, але ніколи нікому не показувала своїх робіт.
— Не так уже й дивно, хіба ні? — зауважив Бовуар. — Багато художників і письменників тримають свою творчість у таємниці. Про це постійно пишуть. А потім, після їхньої смерті, їхні твори знаходять, і вони приносять неабиякі статки.