Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 24)

Клара відреагувала спокійно.

— Так. Я знаю, це звучить недбало, навіть егоїстично, але ми всі дуже довго доглядали за нею й одразу помічали зміни в її настрої та самопочутті. Ми всі вислизали на пів години, щоб випрати її речі, сходити в магазин або приготувати якусь легку їжу. Тож це було не так дивно, як здається. Рут ніколи б не пішла, — тепер Клара звернулася до Ґамаша, — якби був хоч би найменший натяк на те, що Тіммер зле. Для неї було справжнім жахом повернутися і знайти Тіммер мертвою.

— Отже, це було несподівано, — підсумував Бовуар.

— У цьому сенсі, так. Але згодом ми дізналися від лікарів, що так часто трапляється. Серце просто не витримує.

— А розтин проводили? — поцікавився Ґамаш.

— Ні. Ніхто не бачив у цьому потреби. А чому ви питаєте про смерть Тіммер?

— Просто хочу все ретельно перевірити, — відповів Бовуар. — Дві літні жінки помирають із різницею в кілька тижнів одна від одної в крихітному селі. Це викликає певні запитання. Ось і все.

— Але, як ви сказали, вони були літніми. Це очікувано.

— Якби одна з них не померла, отримавши дірку в серці, — вставила Ніколь.

Клара здригнулася.

— Можна вас на хвилинку?

Ґамаш вивів Ніколь на вулицю.

— Агенте, якщо ви коли-небудь будете поводитися з кимось так, як із місіс Морров, я заберу ваш значок і відправлю додому автобусом, це зрозуміло?

— А що не так із тим, що я сказала? Це правда.

— А ви думаєте, вона не знає, що Джейн Ніл убили стрілою? Ви справді не розумієте, що ви зробили не так?

— Я лише сказала правду.

— Ні, ви лише поводилися з іншою людиною, як із ідіоткою, і, як я зрозумів, навмисно завдали їй болю. Ваше завдання мовчки робити нотатки. Ми поговоримо про це сьогодні ввечері.

— Але…

— Я поставився до вас із ввічливістю та повагою, бо так я ставлюся до всіх. Але ніколи, ніколи не плутайте доброту зі слабкістю. Ніколи більше не сперечайся зі мною. Зрозуміли?

— Так, сер.

І Ніколь пообіцяла тримати свою думку при собі, якщо за її сміливість сказати те, про що всі думають, їй так віддячили. Коли її запитуватимуть прямо, вона відповідатиме односкладово. Отак.

— Оце картина Джейн, — мовила Клара, витягаючи з комори середнього розміру полотно і ставлячи його на мольберт. — Не всім вона сподобалася.

Ніколь ледве не сказала: «Нумо без жартів!», але згадала про свою обіцянку.

— А вам сподобалося? — запитав Бовуар.

— Спочатку ні, але що довше я дивилася, то більше мені подобалося. Щось ніби стало на свої місця. Наскальний малюнок перетворився на щось щемливо-зворушливе. Ось таким чином.

І Клара клацнула пальцями.

Ґамаш подумав, що йому доведеться витріщатися на цю картину все своє життя, перш ніж вона матиме бодай якийсь інакший вигляд, аніж безглуздий. Проте щось у цьому було, якийсь шарм.

— Це Неллі і Вейн, — сказав він, здивовано вказуючи на двох фіолетових людей на трибунах.

— А це Пітер. — Клара вказала на якусь примару з очима й ротом, але без носа.

— Як вона це зробила? Як вона примудрилася так влучно зобразити людей за допомогою двох крапок замість очей і кривої лінії замість рота?

— Я не знаю. Я художниця, була нею все своє життя, і я не здатна цього зробити. Але тут є щось більше. Є глибина. Хоча я дивлюся на неї зараз уже понад годину, а те мерехтіння не повторилося. Може, я надто сильно прагну побачити його. Може, магія спрацьовує лише тоді, коли ти її не шукаєш.

— Ця картина добра? — запитав Бовуар.

— Ось у чому й питання. Я не знаю. Пітер вважає, що це геніально, і решта членів журі, за винятком одного, були готові ризикнути.

— А в чому ризик?

— Вам може здатися дивним, але художники — народ імпульсивний. Для того щоб картину Джейн прийняли й показали, чиїсь інші мали бути відкинуті. Цей хтось буде розлючений. А також його родичі та друзі.

— Досить розлючений, щоб убити? — запитав Бовуар.

Клара розсміялася.

— Я можу дати стовідсоткову гарантію, що в той чи інший час така думка виникала в головах усіх художників і навіть оселялася в них. Але вбивати через те, що твою роботу відхилили в мистецькій галереї Вільмсбурга? Ні. І якби вбили, то присяжних, а не Джейн. До того ж, якщо подумати, ніхто, крім присяжних, не знав, що ця робота була прийнята. Ми вирішили це лише минулої п’ятниці.

«Зараз здається, що це було так давно!» — подумала Клара.

— Навіть міс Ніл?

— Ну, я сказала Джейн у п’ятницю.

— Хтось іще знав?

Тепер Клара трохи зніяковіла.

— Ми говорили про це за обідом того вечора. Це було щось на кшталт обіду до Дня подяки з друзями у нас удома.

— Хто був на обіді? — запитав Бовуар, витягнувши блокнот. Він більше не покладався на Ніколь, що вона занотує все належним чином. Ніколь це помітила й обурилася майже так само сильно, як обурювалася, коли її просили робити нотатки.

Клара пробіглася по списку імен.

Ґамаш тим часом розглядав картину.

— Що на ній зображено?

— Цьогорічну ходу на закритті окружного ярмарку. Он там… — і Клара вказала на козу із зеленою мордою і ґирлиґою, — …Рут.

— Їй-богу, це вона! — сказав Ґамаш під регіт Бовуара. Схожість була ідеальною. Треба, напевне, бути сліпим, щоб не помітити цього раніше. — Але зачекайте, — захоплення Ґамаша раптом зникло, — це ж було намальовано в той самий день, у той самий час, коли помирала Тіммер Гедлі.

— Так.

— Як називається картина?

— «Ярмарковий день».

Розділ шостий

Навіть дощ і вітер не заважали Ґамашу помічати красу цієї місцевості. Клени стали темно-червоними та помаранчевими, а листя, зірване буревієм, розкидало вздовж дороги і яру, наче гобелен. Вони їхали з Вільмсбурга в напрямку Трьох Сосен, через гірський хребет, що розділяв містечко й село. Дорога, як і більшість розумних доріг, пролягала вздовж долин і річки та, ймовірно, була старим маршрутом диліжансів, але тут Бовуар звернув на меншу ґрунтову дорогу. Машину підкидало на величезних вибоїнах, і Ґамаш ледве міг читати свої нотатки. Він давно привчив свій шлунок не реагувати на тряску під час їзди будь-яким транспортом, але його очі виявлялися не такими покірними.

Бовуар загальмував біля великої металевої поштової скриньки, пофарбованої в сонячно-жовтий колір. На ній від руки білою фарбою було надруковано номер та прізвище — «Крофт». Він повернув на під’їзну доріжку, обабіч якої тягнулися величезні клени, створюючи мереживний тунель.

За двірниками, що несамовито намагалися зчистити воду з лобового скла, Ґамаш побачив фермерський будинок, обшитий білою вагонкою. Будинок мав затишний, доглянутий вигляд. До нього прихилялися високі визрілі соняшники й мальви. Деревний дим із шурхотом виривався з димаря, вітер його підхоплював і відносив додому, до лісу, що виднівся за будинком.

Ґамаш знав, що кожен дім — це автопортрет. Мешканці обирали його колір, обстановку, картини. Кожен дотик розкривав особистість. Бог, чи диявол, був у деталях. Так само як і людина. Чи було в будинку брудно, неохайно чи нав’язливо чисто? Оздоблення підбиралося з метою справити враження, чи то була всяка всячина з особистої історії? Було захаращено чи просторо? Щоразу, входячи до будинку під час розслідування, він відчував трепет. Йому відчайдушно хотілося потрапити до будинку Джейн Ніл, але це мало зачекати. Наразі викрити себе мали Крофти.

Ґамаш повернувся й подивився на Ніколь.

— Тримайте очі розплющеними й детально занотовуйте все сказане. І просто слухайте. Ви зрозуміли?

Ніколь блиснула очима у відповідь.

— Я поставив вам запитання, агенте.

— Зрозуміла.

А потім після тривалої паузи додала:

— Сер.