Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 18)

Ніхто не ворушився.

— Ми тебе знайдемо. Обов’язково. — Ґамаш глибоко вдихнув, ніби змінюючи тему. — Ми розслідуємо це так, ніби це було навмисне вбивство, хоча ми в цьому сумніваємося. У мене тут є попередній звіт коронера. — Ґамаш відкрив свій надолонний комп’ютер. — Він підтверджує, що Джейн Ніл померла вчора, між 6:30 і 7 ранку. Зброєю, схоже, була стріла.

Ці слова викликали жваве перешіптування.

— Я кажу «схоже», бо жодної зброї не було знайдено. І це проблема. Це свідчить на користь того, що це був не просто нещасний випадок. Цей факт у поєднанні з тим, що ніхто не взяв на себе відповідальності, змушує нас поставитися до цієї смерті як до підозрілої.

Ґамаш зробив паузу й подивився на присутніх. Море доброзичливих облич, які озиралися, а між ними кілька роздратованих — наче кілька безладно розкиданих у воді каменів. «Вони й гадки не мають, що з ними станеться», — подумав Ґамаш.

— Ось як це зазвичай починається. Ви бачитимете нас повсюди. Ми будемо ставити запитання, перевірятимемо біографії, розмовлятимемо — не лише з вами, а й із вашими сусідами, роботодавцями, з вашими рідними та друзями.

І знову гомін, цього разу з відтінком ворожості. Ґамаш був майже впевнений, що почув слово «фашист» трохи далі, з лівого боку. Він крадькома глянув і побачив Рут Зардо, яка сиділа там.

— Ви не кликали біду, але вона прийшла. Джейн Ніл мертва, і ми всі мусимо мати з цим справу. Ми повинні робити свою роботу, а ви повинні допомагати нам. Це означає приймати речі, яких ви зазвичай не прийняли б. Таке життя. Мені шкода, що так сталося. Але це не змінює фактів.

Гул майже затих, і дехто навіть кивав на знак згоди.

— У всіх нас є секрети, і, перш ніж розслідування закінчиться, я дізнаюся більшість ваших. Якщо вони не стосуються справи, то помруть разом зі мною. Але я їх дізнаюся. Майже щодня після обіду я сидітиму в бістро мсьє Брюле, переглядаючи нотатки. Запрошую вас приєднатися до мене, щось випити й поговорити.

Ґамаш знав, що злочин — це суто людський вчинок. Є причина і є наслідок. І єдиний відомий йому спосіб зловити злочинця — це налагодити контакт із людьми, які до нього причетні. Розмова в кафе була найприємнішим і найбезпечнішим способом це зробити.

— Є запитання?

— Нам загрожує небезпека? — запитала Ганна Парра, обрана представниця місцевої громади.

Ґамаш очікував цього. Це було важке питання, оскільки вони не знали, що це було — нещасний випадок чи вбивство.

— Не думаю. Чи слід замикати двері на ніч? Завжди. Чи слід бути обережним, гуляючи в лісі чи навіть вулицею Коммонс? Так. Чи всього цього робити не варто?

Він зробив паузу й побачив занепокоєння на обличчі кожного з прихожан.

— Ти замкнув двері вчора ввечері? — прошепотіла Клара до Пітера.

Він кивнув, і Клара з полегшенням стиснула його руку.

— А ти? — запитала вона Бена.

Той похитав головою.

— Ні, але сьогодні ввечері замкну.

— Це на ваш розсуд, — промовив Ґамаш. — Реакція, яку я спостерігаю найчастіше, — це обережність протягом тижня після подібної події. Потім люди повертаються до того способу життя, який є для них найбільш комфортним. Дехто продовжує дотримуватися запобіжних заходів усе життя, інші повертаються до старого укладу. Більшість знаходить золоту середину розсудливості. Немає правильного чи кращого шляху. Чесно кажучи, я зараз був би обережним, але немає жодної причини для паніки.

Ґамаш усміхнувся й додав:

— Ви не схожі на панікерів.

А вони й не панікували, хоча в більшості з них очі були трохи ширші, ніж тоді, коли вони прийшли.

— Крім того, я зупинюся тут у готелі. Це на той випадок, якщо у вас виникнуть якісь проблеми.

— Мене звати Старий Мюнден.

Чоловік років двадцяти п’яти піднявся зі свого місця. Він був неймовірно вродливий, з кучерявим темним волоссям, точеними, суворими рисами обличчя й сильним тілом вантажника. Бовуар кинув на Ґамаша погляд, зацікавлений і водночас спантеличений. Чи справді цього чоловіка звали «Старий Мюнден»? Він, сумніваючись, занотував ім’я.

— Так, пане Мюнден?

— Я чув, ніби Люсі не було з Джейн, коли та померла. Це правда?

— Так. Я розумію, що це дуже дивно.

— Ви маєте рацію, друже. Вона всюди ходила із собакою. Вона б не пішла в ліс без Люсі.

— З міркувань безпеки? — запитав Ґамаш.

— Ні, просто так. Навіщо собака, якщо не брати його на прогулянку? До того ж уранці, коли собака проситься побігати й зробити свої справи. Ні, сер. Це не має сенсу.

Ґамаш звернувся до присутніх:

— Чи може хтось із вас припустити, чому Джейн залишила Люсі?

Клара була вражена запитанням. Перед ними був керівник слідчої групи, старший офіцер поліції Квебеку, і запитував їхню думку. Раптом відбувся перехід від скорботи й певної пасивності до можливості бути корисними. Це стало «їхнім» розслідуванням.

— Якби Люсі захворіла або в неї була тічка, Джейн могла б залишити її вдома, — вигукнула Сью Вільямс.

— Це правда, — озвався Пітер, — однак тічки в Люсі немає і вона здорова.

— Можливо, Джейн побачила мисливців і повернула Люсі назад у будинок, щоб вони її помилково не застрелили? — запитав Вейн Робертсон, одразу закашлявся і сів. Його дружина Неллі обійняла його великою рукою так, ніби плоть була здатна відвернути хворобу.

— Та чи повернулася б вона до лісу сама, якщо там можна було зустріти мисливця?

— Можливо, і так. — відповів Бен. — Таке вже було. Пам’ятаєте, кілька років тому, коли вона спіймала… — він запнувся і розхвилювався.

Його перервана репліка викликала якийсь незручний сміх і гул. Ґамаш підняв брови й чекав.

— Це був я, як ви всі знаєте, — чоловік підвівся зі свого місця. — Мене звати Метью Крофт.

«Йому років тридцять п’ять, — подумав Ґамаш, — середньої статури, досить непоказний». Поруч із ним сиділа струнка, напружена жінка. Ім’я було знайоме.

— Три роки тому я незаконно полював у володіннях Гедлі. Міс Ніл заговорила зі мною, попросила мене піти.

— Ви пішли?

— Так.

— Чому ви взагалі там були?

— Моя сім’я живе тут сотні років, і нас виховували в переконанні, що в мисливський сезон поняття приватної власності не існує.

— Це не так, — пролунало із задніх рядів.

Бовуар заклопотано записував. Крофт повернувся на голос.

— Це ти, Анрі?

Анрі Ларів’єр, скульптор, велично підвівся на ноги.

— Мене так виховали, — продовжував Крофт. — Мене вчили, що це правильно — полювати там, де ти вибираєш, оскільки саме твоє виживання залежало від того, чи здобудеш ти достатньо м’яса на сезон.

— А продуктові магазини, Метью? «Лоблоз»[48] тобі не вистачає? — спокійно сказав Анрі.

— «Ай-Джі-Ей»[49], «Провіго»[50] — закричали інші.

— Я, — додав Жак Беліво, власник місцевої крамниці.

Усі розсміялися. Ґамаш не перебивав, спостерігаючи, слухаючи, дивлячись, до чого це призведе.

— Так, часи змінюються, — погодився роздратований Крофт. — У цьому більше немає необхідності, але це гарна традиція. І прекрасна філософія — сусід допомагає сусідові. Я вірю в це.

— Ніхто й не каже, що ти не віриш, Мете, — сказав Пітер, роблячи крок уперед. — І я не думаю, що ти повинен виправдовувати себе чи свої вчинки, особливо багаторічної давнини.

— Він мусить, містере Морров, — втрутився Ґамаш саме тоді, коли Бовуар передав йому записку. — Джейн Ніл, імовірно, убив мисливець, який вдерся на територію містера Гедлі. Усі причетні до подібних історій повинні дати пояснення.

Ґамаш глянув на записку. Друкованими літерами Бовуар написав: «Філіпп Крофт кинув качиний послід. Син?».

Ґамаш згорнув записку і поклав її до кишені.

— Ви все ще полюєте де заманеться, містере Крофт?