Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 16)

— Нам треба поговорити про Джейн.

Він згадав, де він насправді перебуває, поклав трагічно зламаний меч на стіл і опустив руку на Кларине плече. На мить він відчув м’яку фланель, а потім її плече висмикнулося з-під його руки.

— Пам’ятаєш, як ви з Джейн розмовляли, а я відпускав якийсь грубий коментар і йшов?

Клара дивилася вперед, чмихаючи час від часу, щойно з її носа витікала свіжа крапля.

— Я йшов до своєї студії малювати. Але я залишав двері відчиненими. Ти ж не знала про це?

Уперше за останню добу він побачив проблиск зацікавленості. Вона повернулася до нього обличчям, витираючи ніс тильним боком долоні. Пітер устояв перед бажанням дістати паперову хусточку.

— Щотижня, коли ви з Джейн розмовляли, я слухав і малював. Протягом багатьох років. Створював свої найкращі роботи, слухаючи вас двох. Це трохи нагадувало час, коли я в дитинстві лежав у ліжку і слухав, як унизу розмовляють мама з татом. Це заспокоювало. Але тут було щось більше. Ви з Джейн говорили про все. Про садівництво, книги, стосунки, кулінарію. І ви говорили про те, у що ви вірите. Пам’ятаєш?

Клара опустила погляд на свої руки.

— Ви обидві вірили в Бога. Кларо, ти повинна зрозуміти, у що ти віриш.

— Що ти маєш на увазі? Я знаю, у що я вірю.

— У що? Скажи мені.

— Відвали. Дай мені спокій! — Тепер вона накинулася на нього. — Де твої сльози? Де? Ти мертвіший за неї. Ти навіть плакати не можеш. І що тепер? Хочеш, щоб я припинила? Ще й дня не минуло, а ти вже що? Знудився? Більше не центр всесвіту? Хочеш, щоб усе повернулося на круги своя, так просто? — Клара клацнула пальцями перед його обличчям. — Ти мені огидний!

Пітер відсахнувся від нападків, ображений. Йому хотілося сказати все те, що, як він знав, завдасть їй болю так само, як вона щойно завдала йому.

— Забирайся геть! — прокричала вона крізь гикавку та схлипи.

І йому захотілося піти. Він хотів піти з учорашнього ранку. Але він тоді залишився. І тепер, більше ніж будь-коли, він волів утекти. Хоч ненадовго. Прогулятися вулицею Коммонс, випити кави з Беном. Прийняти душ. Це здавалося таким розумним і таким виправданим. Натомість він нахилився до неї знову, взяв її замурзані шмарклями руки у свої і поцілував. Вона спробувала вирватися, але він міцно тримав її.

— Кларо, я кохаю тебе. І я знаю тебе. Ти повинна з’ясувати, у що ти віриш, у що ти по-справжньому віриш. Усі ці роки ти говорила про Бога. Ти писала про свою віру. Ти створювала ангелів у танці й охоплених бажанням богинь. Чи є Бог тут, зараз, Кларо? Чи є Він у цій кімнаті?

Лагідний голос Пітера заспокоїв Клару. Вона почала прислухатися.

— Він тут? — Пітер повільно підніс вказівний палець до її грудей, не торкаючись їх. — Джейн із ним?

Пітер продовжував. Він знав, куди він мав іти. І цього разу його місце було не деінде, а тут.

— На всі ті питання, які ви з Джейн обговорювали, над якими сміялися і через які сперечалися, вона має відповідь. Вона зустріла Бога.

Клара роззявила рота від подиву й утупилася прямо перед собою. Там. Він був там. Її материк. Он де вона могла заспокоїти своє горе. Джейн була мертва. І вона була тепер із Богом. Пітер мав рацію. Вона або вірила в Бога, або не вірила. Обидва варіанти були би прийнятними і зрозумілими. Але вона більше не могла говорити, що вірить у Бога, проте діяти інакше. Вона направду вірила в Бога. І вона вірила, що Джейн була з Ним. І раптом її біль і горе стали людськими і природними. І здоланними. Вона знайшла для них місце — місце, де Джейн була з Богом.

Це було таким полегшенням. Вона подивилася на Пітера, який схилив до неї своє обличчя. Темні кола під очима. Сиве хвилясте волосся, що стирчало на всі боки. Вона помацала своє волосся і в хаосі, що панував у неї на голові, знайшла шпильку-затискач у вигляді качечки. Витягнувши її, а разом із нею пасмо волосся, вона поклала руку на потилицю Пітера й мовчки притягнула його до себе. Іншою рукою пригладила його неслухняне волосся та сколола своєю шпилькою. І прошепотіла на вухо:

— Дякую. Пробач мені.

І Пітер розплакався. На свій жах, він відчув, що в очах запекло і з них полилися сльози, а в горлі нестерпно запекло. Він більше був не в змозі контролювати свої почуття, усе вирвалося назовні. Пітер плакав так, як плакав дитиною, коли, лежачи в ліжку і слухаючи заспокійливу розмову своїх батьків, що доносилася знизу, він зрозумів, що вони говорили про розлучення. Він обійняв Клару, притиснув її до грудей і молився, щоб ніколи її не втратити.

Зустріч у штаб-квартирі поліції Квебеку в Монреалі тривала недовго. Коронер[46] сподівалася отримати попередній звіт уже після обіду і привезти його до Трьох Сосен дорогою додому. Жан Ґі Бовуар повідомив про свою розмову з Робертом Лем’є з поліції Ковансвіля — як і раніше, той палав бажанням допомогти.

— Він каже, що сама Йоланда Фонтейн чиста. Є непевні підозри щодо її слизьких дій у ролі агента з нерухомості, утім поки що нічого протизаконного. Але її чоловік і син досить відомі в поліції — як у місцевій, так і в поліції Квебеку. Чоловік — Андре Маленфан, тридцяти семи років. П’ять приводів за пияцтво та порушення громадського порядку. Два напади. Два проникнення зі зломом.

— Відбував покарання? — запитав Ґамаш.

— Кілька відсидок у Бордо, безліч ночей у місцевій в’язниці.

— А син?

— Бернар Маленфан. Чотирнадцять років. Здається, наслідує свого батька. Некерований. Багато скарг зі школи. Багато скарг від батьків.

— Хлопця коли-небудь у чомусь звинувачували?

— Ні. Лише кілька суворих бесід.

Кілька офіцерів у кабінеті цинічно пирхнули. Ґамаш вивчив Жана Ґі Бовуара досить добре, щоб знати: він завжди залишає головне наостанок. І мова тіла Бовуара підказувала комісару, що він має рацію.

— Але, — промовив Бовуар, і його очі переможно засвітилися, — Андре Маленфан — мисливець. Тепер, маючи судимості, він не може отримати дозвіл на полювання з рушницею. Проте…

Ґамаш насолоджувався, спостерігаючи, як Бовуар потурає своєму прагненню справити враження й на повну використовує свою схильність до театральних ефектів. Драматична пауза.

— Цього року він уперше подав заяву й отримав дозвіл на полювання з луком.

Та-дам!

Нарада закінчилася. Бовуар роздав завдання, і команди розійшлися. Коли кабінет звільнився, Ніколь хотіла встати, але Ґамаш зупинив її. Вони були наодинці, і він хотів спокійно поговорити. Він спостерігав за Ніколь під час наради — вона знову обрала місце подалі від інших, не хапала каву й данську випічку разом із іншими. Фактично утримувалася від усього, що робили інші. Це бажання відокремити себе від команди межувало з упертістю. Одяг, який вона носила, був простий, не такий, який можна було б очікувати від мешканки Монреаля років двадцяти п’яти. Бракувало характерної квебецької яскравості. Він розумів, що звик до певної індивідуальності серед членів його команди. Але Ніколь, здавалося, щосили намагалася бути невидимою. Її костюм був тьмяно-синього кольору, зшитий з дешевого матеріалу. Злегка підбиті плечі із грудочками поролону волали про те, що він був куплений на розпродажу. З-під пахв виповзала тонка біла лінія, що позначала межу, до якої вона спітніла, коли востаннє одягала цей костюм. І не випрала його. Цікаво, чи не вона сама шила собі одяг. Цікаво, чи вона все ще живе вдома з батьками. Вони, напевне, пишаються нею? Наскільки сильно вони на неї тиснуть, спонукаючи до успіху? Чи все це пояснює ту єдину рису, що так відрізняє її від інших? Її самовдоволення.

— Ви стажер, ви тут, щоб учитися, — тихо сказав він, відкрито дивлячись у злегка насуплене обличчя. — Тому передбачається, що вас вчитимуть. Вам подобається вчитися?

— Так, сер.

— І як ви вчитеся?

— Перепрошую?

— Питання зрозуміле. Подумайте над ним, будь ласка, і дайте відповідь.

Його темно-карі очі, як завжди, були живими й доброзичливими. Він говорив спокійно, але твердо. Без ворожості, але з очікуванням. Його тон явно був тоном керівника, що розмовляє зі стажером. Вона була вражена. Ще вчора він був таким привітним, таким ввічливим, і вона подумала, що зможе цим скористатися. Тепер вона почала усвідомлювати свою помилку.

— Я вчуся спостерігаючи та слухаючи, сер.

— І?

І що? Вони сиділи, і в Ґамаша був такий вигляд, ніби той мав у своєму розпорядженні цілий день, хоча Ніколь знала, що він планував провести громадські збори у Трьох Соснах усього за дві години, і їм ще треба було доїхати туди. Мозок Ніколь загальмував. І… і…

— Поміркуйте про це. Сьогодні ввечері розкажете мені, що ви придумали. А зараз дозвольте мені розповісти вам, як я працюю і чого я очікую від вас.

— Так, сер.

— Я спостерігаю. Я дуже добре вмію спостерігати. Підмічаю деталі. І слухаю. Уважно прислухаюся до того, що́ люди говорять, які слова, який тон обирають. Чого вони не говорять. І це, агенте Ніколь, головне. Вибір.

— Вибір?

— Ми обираємо наші думки. Ми обираємо способи сприйняття інформації. Ми обираємо своє ставлення. Ми можемо так не думати. Можемо не вірити, але це так. Я точно знаю, що це так. Я бачив досить доказів, раз за разом; про це свідчили численні трагедії. І численні перемоги. Справа у виборі.

— Як вибір школи? Чи обіду?

— Вибір одягу, зачіски, друзів. Так. Із цього все починається. Життя — це вибір. Цілодобово, щодня. З ким ми балакаємо, де сидимо, що говоримо, як говоримо. І наше життя обумовлено нашим вибором. Це водночас і просто, і складно. І має вирішальне значення. Тому, коли я спостерігаю, я спостерігаю саме за цим. За вибором, який роблять люди.