Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 15)

Хай йому дідько! Щоразу, виявляючи ентузіазм, вона отримувала копняка під зад. Невже вона ніколи не навчиться?

Гарбузи з вирізьбленими обличчями, розкладені на кожній сходинці, що вела до широкої веранди пансіону, здавалося, сиділи навпочіпки. Потерті східні килими, м’які крісла, світильники з китицями та колекція олійних ламп справляли на Ґамаша враження, ніби він потрапив до будинку своїх бабусі й дідуся. На додачу до цього пахло випічкою. Аж тут через розчинені двері увійшов великий чоловік у фартуху з оборками, на якому було написано: «Ніколи не довіряй худому кухарю». Ґамаш був вражений, побачивши більш ніж просто побіжну схожість зі своєю бабусею.

Ґабрі важко зітхнув і підніс долоню до чола в жесті, який не часто можна було побачити у Глорії Свенсон.[40]

— Мафінів?

Питання було настільки несподіваним, що навіть Ґамаша заскочило зненацька.

— Перепрошую, мсьє?

— У мене є морквяні, фінікові, бананові й особливі, присвячені Джейн, під назвою «Шарль де Міль». І з цими словами Ґабрі зник і за мить з’явився з тарілкою, заставленою кружечками мафінів, чудово прикрашених фруктами та трояндами.

— Звісно, це не троянди Шарль де Міль. Вони давно зів’яли, — обличчя Ґабрі залили сльози, а тарілка небезпечно похитнулася. Їжу врятувала лише швидка реакція Бовуара, підживлена бажанням скуштувати ласощів.

— Désolé Excusez-moi[41]. Я просто дуже сумую.

Ґабрі впав на один із диванів, руки й ноги його тремтіли. Ґамаш відчув, що, попри всю театральність, цей чоловік був щирим. Він дав Ґабрі хвилину, щоб той міг прийти до тями, цілком усвідомлюючи, що, можливо, той ніколи й не був урівноваженим. Потім він попросив Ґабрі поширити інформацію про завтрашні збори громади й відкрити церкву. Ґамаш також забронював номери в готелі, де можна було розраховувати на ліжко та сніданок.

— Ліжко й пізній сніданок, — поправив Ґабрі. — Але ви можете отримати пізній сніданок і вранці, якщо хочете, адже ви допомагаєте притягнути нелюда до відповідальності.

— Є ідеї, хто міг її вбити?

— То ж був мисливець, хіба ні?

— Насправді ми не знаємо. Але якщо то не мисливець, хто спадає на думку?

Ґабрі потягнувся по мафіни. Бовуар сприйняв це як дозвіл узяти один і собі. Мафіни були ще теплі, щойно з духовки.

Ґабрі мовчки з’їв парочку, потім тихо сказав:

— Я не можу нікого пригадати, та, — він перевів темно-карі очі на Ґамаша, — чи я повинен? Я хочу сказати: хіба не це найжахливіше в убивстві? Ми не відчуваємо його наближення. Я не дуже зрозуміло висловлююсь, — він потягнувся по інший мафін і з’їв його разом із трояндою. — Люди, на яких я був найлихіший, можливо, навіть не здогадувалися про це. Чи є в цьому сенс?

Здавалося, він благав Ґамаша зрозуміти.

— Є. Тут є справжній сенс, — запевнив його Ґамаш, і він казав правду. Мало хто так швидко розумів, що більшість навмисних убивств відбувається через бурхливі емоції, жадібність, ревнощі, страх, які довго пригнічувались. Як сказав Ґабрі, люди не помічають наближення небезпеки, тому що вбивця майстерно грає обрану роль, маскується, видає себе за розсудливу, зовні спокійну людину. Але під цією личиною криється жах. І тому вираз, який Ґамаш найчастіше бачив на обличчях жертв, не відбивав ні страху, ні гніву. То було здивування.

— Хто знає, яке зло ховається в серцях людей?[42] — запитав Ґабрі.

Ґамашу стало цікаво, чи знає він, що цитує стару радіоп’єсу. Тоді Ґабрі підморгнув.

Ґабрі знову зник, а потім повернувся, простягаючи Ґамашу невеличкий пакетик із мафінами.

— Ще одне запитання, — сказав Ґамаш у дверях, однією рукою тримаючи мафіни, а іншою — дверну ручку. — Ви згадували про троянду Шарль де Міль.

— Улюблена троянда Джейн. Це не просто троянда, старший інспекторе. Поціновувачі троянд вважають її однією з найкращих у світі. Стара садова троянда. Цвіте лише раз на сезон, але цвітіння приголомшливе. А потім вона вмирає. Ось чому я зробив кекси з трояндової води. Це данина пам’яті Джейн. А потім з’їв їх, як ви бачили. Я завжди заїдаю свій біль.

Ґабрі злегка всміхнувся. Дивлячись на розміри чоловіка, Ґамаш дивувався: скільки ж болю він, мабуть, відчуває! І, можливо, страх. А гнів? Хтозна, справді.

Бен Гедлі чекав на них біля школи, як і просив Бовуар телефоном.

— Зовні все так, як має бути, містере Гедлі? — запитав Ґамаш.

Бен, трохи здивований запитанням, оглядівся. Ґамаш подумав, що, можливо, для Бена Гедлі легке здивування є звичайним станом.

— Так. Хочете зазирнути всередину? — Бен потягнувся до ручки, але Бовуар швидко схопив Бена за руку й зупинив його. Натомість Бовуар витягнув з-під куртки рулон жовтої поліцейської стрічки й простягнув його Ніколь. Поки Ніколь натягувала жовту стрічку з написом «Не перетинати! Місце злочину» навколо дверей і вікон, Бовуар пояснив:

— Схоже, що міс Ніл убили стрілою. Нам потрібно ретельно оглянути ваш клуб на випадок, якщо зброю взяли звідси.

— Але це безглуздо.

— Чому?

Бен лише озирнувся, наче мирна навколишня обстанова була достатнім аргументом. Він поклав ключі в простягнуту руку Бовуара.

Виводячи машину на міст Шамплейн і повертаючи назад у Монреаль, агент Ніколь ковзнула очима по старшому інспекторові Ґамашу, який мовчки й задумливо сидів на пасажирському сидінні поруч, і подивилася на Монреаль, що вимальовувався на горизонті.

На вершині Мон-Руаяль тільки-но починав виблискувати величезний хрест. Заради неї її родина відклала б обід на День подяки. Ніколь знала, що вони зробили б для неї все що завгодно, і це її одночасно тішило й певним чином зв’язувало. Від неї чекали лише успіхів.

Того вечора, зайшовши до власного будинку, Ґамаш відчув запах смаженої куріпки. Це була одна зі святкових страв Рейн-Марі — невеличкі дикі птахи, загорнуті в бекон і приготовлені на повільному вогні в соусі з глінтвейну і ялівцевих ягід. За звичайних обставин він зробив би начинку з дикого рису, але вона, мабуть, впоралася з цим сама.

Вони обмінялися новинами, поки Ґамаш роздягався і приймав душ. Вона розповіла йому про хрещення і про фуршет після нього. Жінка була майже впевнена, що потрапила на потрібну церемонію, хоча й не впізнала всю ту купу людей. Ґамаш розповів їй про свій день і про справу. Він відрізнявся від інших тим, що розповідав їй усе, проте не розумів, як можна мати глибокі партнерські стосунки з Рейн-Марі і тримати цю частину свого життя в таємниці. Досі, уже тридцять п’ять років, це, здавалося, працювало.

Прийшли їхні друзі, і вечір минув легко та невимушено. Кілька пляшок хорошого вина, чудова смачна їжа з нагоди Дня подяки, тепла та чуйна компанія. Це нагадало Ґамашу початок роману Вірджинії Вулф[43] «Орландо». Орландо протягом століть шукав не багатства, не слави чи почестей. Ні, Орландо шукав лише товариства.

Клара розгойдувалася взад-вперед, взад-вперед, заколисуючи свою втрату. Цього дня вона відчула, що хтось витяг її серце й мозок прямо з живого тіла. Тепер вони повернулися, але були розбиті. Її думки хаотично стрибали по всьому будинкові, постійно повертаючись до одного випаленого місця.

Пітер підкрався до дверей спальні і зазирнув туди. Хай Господь простить йому його гріх, але якась частина його відчувала ревнощі. Ревнощі до тієї влади, яку Джейн мала над Кларою. Він замислився, чи так само Клара переживала б його смерть. І він зрозумів: якби в лісі загинув він, у Клари була б Джейн, яка б її втішила. І Джейн знала б, що робити. У цю мить перед Пітером наче відчинилися двері. Уперше в житті він запитав, що зробив би хтось інший. Що зробила би Джейн, якби вона була тут, а він був би мертвий? Він знав відповідь. Він мовчки ліг поруч із Кларою й обійняв її. І вперше відтоді, як Клара отримала новину, її серце й розум заспокоїлися. На одну благословенну мить вони знайшли прихисток у місці, де була любов, а не втрата.

Розділ четвертий

— Тост?

Наступного ранку Пітер наважився звернутися до Клари, яка стояла до нього спиною і плакала.

— Як’а моду годіди дост? — схлипнула вона й пустила тоненьку ниточку слини, що стікала на підлогу й збиралася в блискучу калюжу біля її ніг. Вони стояли босоніж на кухні, де вже почали готувати сніданок. Зазвичай вони вже встигали прийняти душ і були якщо не одягнуті, то принаймні в капцях і халатах поверх фланелевих піжам. Але цей ранок не був нормальним. А наскільки він був далекий від нормального, Пітер до цього моменту просто не усвідомлював.

Він пролежав усю ніч, тримаючи Клару, і таки мав надію, що найгірше вже позаду. Що, можливо, горе, яке все ще тут, сьогодні дозволить його дружині частково повернутися до реальності. Але воно повністю поглинуло жінку, яку він знав і кохав. Як велика риба Йону[44]. Її білий кит скорботи і втрати в океані тілесної рідини.

— Кларо, нам треба поговорити. Ми можемо поговорити?

Пітер прагнув повернутися в їхнє тепле ліжко з горнятком кави, тостами з джемом і останнім номером каталогу «Лі Веллі»[45]. Натомість він стояв босоніж посеред кімнати, на холодній кухонній підлозі, вимахуючи багетом, наче чарівною паличкою, за спиною Клари. Йому не сподобався образ палички. Може, краще це буде меч? Але чи було це доречно? Замахуватися мечем на власну дружину? Він зробив кілька змахів у повітрі, і хрусткий буханець розламався. «Так буде краще», — подумав він. Уявні образи ставали надто заплутаними.