Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 8)
— Але це нечувано!
Мирна не хотіла, щоб це прозвучало так, ніби вона сумнівається в подрузі, але своїм «нечувано» вона вже виявила неабияку поблажливість. То було неймовірно. І все ж, незважаючи на чашку чаю і вогонь у каміні, її руки взялися сиротами.
Вони їхали додому з Монреалю мовчки, слухаючи різдвяний концерт на радіо Сі-Бі-Сі. Наступного ранку Клара рано-вранці прийшла до книгарні Мирни — їй кортіло потеревенити.
— Так, — погодилася Клара, попиваючи чай і беручи ще одне пісочне печиво у формі зірочки й гадаючи, коли ж вона зможе з чистою совістю почати їсти з вазочок із лакричними ласощами і зацукрованим імбиром, які Мирна розставила довкола.
— Вона сказала: «Я завжди любила твою творчість, Кларо»? — Клара кивнула. — І це було одразу після того, як Сісі сказала, що твоя творчість… утім, неважливо…
— Не тільки Сісі, а й Фортен також. Він назвав її аматорською і банальною. Та це не має значення. Богу подобаються мої роботи.
— І під Богом ти маєш на увазі обліплену лайном торбешницю?
— Саме так.
Мирна нахилилася вперед у своєму кріслі-гойдалці. Навколо неї були звичайні стоси книжок, що чекали, поки їх перевірять і визначать їм ціну. У Клари склалося враження, що вони підводилися на ноги і ходили за Мирною селом. Хай де б вона з’явилася, її оточували книжки, схожі на страшенно громіздкі візитівки.
Мирна поринула в спогади. Вона теж помітила волоцюжку, але зараз вона мало кого з безхатьків оминала своєю увагою. їй було цікаво, що станеться, якщо коли-небудь вона впізнає одного з них. Роками вона спостерігала пацієнтів психіатричної лікарні в Монреалі, а потім одного дня, не так раптово, як їй хотілося б вважати, з’явилася інструкція. Більшість клієнтів — тобто пацієнтів, які за одну ніч стали клієнтами, — треба було виписати. Мирна, звісно, протестувала, але врешті-решт здалася. І ось вона вже сиділа за своїм пошарпаним столом, а перед нею стояла черга «клієнтів». Вона дивилася їм у вічі й простягала кожному папірець, який брехливо переконував у готовності його власника до самостійного життя, а на додачу — рецепт і молитву.
Більшість швидко губила свій рецепт і ніколи так і не молилася.
За винятком хіба Клариної жебрачки.
«Чи можливо, — розмірковувала Мирна, спостерігаючи за подругою з-понад обідка своєї чашки, — що Клара зустріла Бога на вулиці?» Мирна вірила в Бога і благала, щоб Бог не виявився одним із тих чоловіків або жінок, яких вона зрадила, підписавши їхню виписку. Тож Мирну обтяжувала не лише надмірна вага.
Клара дивилась у вікно крізь дерев’яні полиці з книжками. Мирна точно знала, що бачить Клара. Вона сиділа в цьому самому кріслі незліченну кількість разів, теж дивилася у вікно і мріяла. Її мрії були простими. Як Абу Бен Адем Лі Ганта[27], вона завжди мала одну щиру мрію — мрію про мир. І вона знайшла його тут, у цьому простому, забутому богом селі у Східних кантонах. Після десятиліть, витрачених на лікування людей, яким так і не стало краще, після багаторічних споглядань загублених душ, які блукали вулицею, що стала їхнім новим домом, Мирна прагнула бачити інше.
Вона знала, що бачила Клара. Сільську луку, вкриту шаром снігу завтовшки з фут, криву ковзанку, пару сніговиків і три величезні сосни на дальньому боці, які вночі світилися веселими різнокольоровими різдвяними вогнями — червоними, зеленими та синіми. А на верхівці найвищої з них сяяла блискуча біла зірка, яку було видно на багато миль навколо.
Клара бачила мир і спокій.
Мирна встала і підійшла до дров’яної печі посеред книгарні й, узявши старий кавник, налила собі ще одну чашку. Вона подумала, чи не дістати їй маленьку каструльку й підігріти молока для гарячого шоколаду, але вирішила, що ще трохи зарано.
Біля печі вона поставила крісло-гойдалку, а навпроти — диван, який Пітер знайшов, коли рився в смітнику у Вільямсбурзі. Різдвяна ялинка, яку вони з Біллі Вільямсом притягли з лісу, стояла в кутку і наповнювала крамницю солодким ароматом. Тепер вона була прикрашена, а під нею лежали загорнуті в яскравий папір подарунки. Поруч стояла таця з печивом для всіх, хто зазирав до крамниці. Усюди виднілися вазочки з цукерками, до яких можна було легко дотягнутися.
— То звідки вона дізналася про твою творчість? — мусила запитати Мирна.
— А ти як гадаєш? — Кларі було справді цікаво почути думку Мирни. Вони обидві знали, у що вірить Клара.
Мирна на мить замислилася, тримаючи в руці книжку. їй завжди краще думалося з книжкою в руках. Проте відповіді не було.
— Я не знаю.
— Ти впевнена? — недовірливо усміхнулася Клара.
— Ти теж не знаєш, — відказала Мирна. — Ти хочеш вірити, що це був Бог. Мушу тобі сказати, що людей саджають і за менше.
— Але не надовго. — Клара перехопила погляд Мирни. — А в що б ти повірила на моєму місці? У те, що Сісі має рацію і мої роботи — лайно? Чи в те, що бездомна жінка — це Бог, а мої твори блискучі?
— Краще б ти припинила слухати інших і послухала себе.
— Я пробувала. — Клара засміялася. — О другій годині дня моя творчість здається мені геніальною, а о другій ночі — нікчемною.
Вона нахилилася вперед так, що її руки майже торкалися рук Мирни. Клара подивилася в теплі очі подруги й сказала дуже тихо:
— Я вірю, що зустріла Бога.
Мирна усміхнулася, і в її усмішці не було жодної поблажливості. Якщо Мирна щось і знала, то лише те, що вона нічого не знає.
— Це книжка Рут? — Клара взяла примірник «Я — СУПЕР». — Можна її купити?
— Але ж ти купила одну вчора. Ми обидві купили по книжці. Вона навіть підписала їх. Знаєш, здається, я бачила, як вона підписувала кілька книжок Одена теж.
— Я десь загубила свою. Я візьму цю, і якщо вона підпише Ентоні Гекта[28], то куплю і його.
Клара розгорнула томик і прочитала навмання:
— Як Рут це вдається? Присягаюся, вона просто стара п’яниця.
— Про Бога ти подумала так само, — зауважила Мирна.
— Послухай:
Мирна дивилася у вікно і думала, чи не розлетиться на друзки їхній спокій, такий крихкий і дорогоцінний. Відтоді, як до села приїхала Сісі де Пуатьє, над їхньою маленькою громадою згущувався морок. Вона принесла до Трьох Сосен щось недобре, і якраз на Різдво.
Розділ шостий
Передріздвяні дні були жвавими й насиченими. Клара любила цю пору року. Любила все в ній, від слиняво-солодкавих рекламних роликів, безглуздого параду на честь Пер Ноеля в Сен-Ремі, спонсором якого була компанія Canadian Tire, до колядування, організованого Ґабрі. Захекані від пісень і сніжинок, що залітали до рота, колядники ходили від хати до хати засніженим селом, наповнюючи нічне повітря сміхом і мелодіями старовинних гімнів. Селяни запрошували їх до своїх віталень, і вони кружляли довкола піаніно та ялинок, співали, пили егног[29], їли пісочне печиво, копченого лосося, солодкі калачі та інші смаколики, спечені до свят.
Протягом кількох вечорів колядники співали в кожній хаті в селі, окрім однієї. За мовчазною домовленістю вони трималися подалі від темного будинку, що височів на пагорбі. Старого будинку Гедлі.
Очолював колядників Ґабрі, одягнений у вікторіанський плащ і капелюх. Він мав гарний голос, але тужив за тим, якого мати не міг.
Щороку Рут Зардо відвідувала бістро як обраний Санта (за словами Ґабрі, їй не потрібно було спеціально відрощувати бороду), і щороку Ґабрі сідав до неї на коліна і просив голосу хлопчика-сопрано, і щороку Санта пропонував йому вдарити ногою по різдвяних кулях.
Кожного Різдва на галявині перед своїм будинком мсьє і мадам Вашон ставили старий
Біллі Вільямс запрягав своїх першеронів у яскраво-червоні сани й віз хлопчиків і дівчаток навколо села та на засніжені пагорби. Діти заповзали під пошарпаний килимок із ведмежої шкури й сьорбали гарячий шоколад, поки поважні сірі велетні тягнули їх за собою спокійно і розмірено, наче розуміли, наскільки цінним є їхній вантаж. А в бістро батьків садовили біля вікон, де вони могли попивати гарячий сидр і спостерігати, як їхні діти зникають за вулицею дю Мулен. Потім вони поверталися до теплого інтер’єру з вицвілими тканинами, розрізненими меблями та відкритими камінами.
Клара і Пітер закінчили прикрашати свою домівку, розвісивши на кухні соснові гілки на доповнення до величезної шотландської сосни у вітальні. їхній будинок, як і всі інші, пахнув лісом.
Усі подарунки загорнули й поклали під ялинку. Клара щоранку проходила повз них, радіючи, що нарешті, завдяки волі Джейн, жоден — не зі смітника Вільямсбурга. Нарешті вони обміняються подарунками, які не потребують дезінфекції.
Пітер повісив панчохи на камінну полицю. Пісочне печиво випекли у формі зірок, дерев та сніговиків і прикрасили срібними кульками, схожими на дробинки. У вітальні щовечора перед колядою Пітер розпалював камін і читав свої книжки, а Клара грала на піаніно й фальшиво наспівувала колядки. Чи не кожного вечора Мирна або Рут, Ґабрі або Олів’є заглядали до них випити чи повечеряти.