Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 7)

— Що там відбувається? Впустіть нас! — вимагав чоловічий голос з-за дверей.　

І Сісі відчинила двері, але це було востаннє, коли вона впускала будь-кого і будь-куди.　

Проходячи повз «Рітц», Крі зупинилася, щоб зазирнути в розкішний готель. Швейцар не звернув на неї уваги й не запропонував увійти. Вона повільно пішла далі. Її черевики були в болоті, вовняні рукавиці звисали з рук, налиплий сніг тягнув їх до землі.　

їй було байдуже. Вона пленталася темними засніженими людними вулицями; перехожі натикалися на неї й кидали гидливі погляди, наче ця гладка дитина розмазала свої почуття по шматках торта, як глазур, а потім ті шматки проковтнула.　

Проте Крі йшла. Вона змерзла в ноги. Дівчинка вийшла з дому без нормальних зимових чобіт, і коли батько невиразно зауважив, що, можливо, слід взути щось тепліше, вона проігнорувала його. Як ігнорувала його її мати. Як ігнорував увесь світ.　

Дівчинка зупинилася перед крамницею «Світ музики». Там висів плакат із Брітні Спірс, яка танцювала на спекотному пляжі, а її веселі бек-вокалістки всміхалися і кружляли в такт.　

Крі довго стояла перед вітриною, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Не відчуваючи зовсім нічого.　

— Перепрошую? — не зрозуміла Клара.　

— До біса Папу Римського! — повторила Кей ясно як день.　

Матінка Бі вдала, що не чула, а Емілі підійшла трохи ближче до подруги, на той випадок, якщо Кей зомліє.

— Мені дев’яносто два роки, і я все знаю, — промовила Кей. — Крім одного, — визнала вона.　

Запанувала ще одна довга пауза. Але на зміну збентеженості прийшла цікавість. Кей, зазвичай така небалакуча й різка, мала намір заговорити. Друзі підійшли ближче.　

— Мій батько служив в експедиційних військах під час Першої світової війни.　

Цього найменше чекали почути від Кей. Тепер вона говорила тихо, її обличчя розслабилося, а погляд спокійно мандрував по книжках, які стояли на полицях. Кей подорожувала в часі — Матінка Бі стверджувала, що робила те саме під час йогічних польотів, але такого рівня вона ніколи не досягала.　

— Вони створили підрозділ спеціально для католиків, переважно ірландців, як тато, і квебекців, звісно. Він ніколи не говорив про війну. Вони ніколи не говорили. А я ніколи не питала. Можеш собі уявити? Як ти гадаєш, він хотів, щоб я спитала? — Кей подивилася на Ем, але та мовчала. — Він розповідав нам про війну тільки одне.　

Тепер замовкла Кей. Вона озирнулася, і її погляд упав на пухнасту плетену шапку. Вона простягнула руку й наділа її, а потім вичікувально подивилася на Ем. Усі затамували подих і не зводили очей з Кей, чекаючи, що вона скаже.　

— Господи, жінко, кажи вже! — процідила Рут.　

— О, так! — Кей, здавалося, щойно їх помітила. — Татко. На Соммі[25]. На чолі з Роулінсоном. Дурень. Я дуже багато читала про це. Мій батько був по груди в болоті й лайні, кінському та людському. їжа кишіла хробаками. Його шкіра гнила, уся вкрита виразками. Волосся й зуби випадали. Вони вже давно перестали битися за короля і країну й билися лише один за одного. Він любив своїх друзів. — Кей подивилася на Ем, потім на Матінку Бі. — Хлопців вишикували в шеренгу й наказали пригвинтити багнети. — Усі трохи нахилилися вперед. — Остання хвиля хлопців пройшла хвилиною раніше, і їх скосило. Вони чули крики й бачили сіпання частин тіл, які летіли назад в окоп. Настала їхня черга, мого батька та його друзів. Вони чекали наказу. Він знав, що помре. Він знав, що йому залишилося жити кілька хвилин.　

Він знав, що має можливість сказати останнє слово. І знаєте, що кричали ті хлопці, піднімаючись нагору? — Здавалося, світ перестав обертатися, усі лише чекали на відповідь. — Вони хрестилися й кричали: «До біса Папу!».　

Друзі, як один, відсахнулися, вражені тими словами й тією картиною. Кей повернулася до Клари, її ревматичні блакитні очі щось шукали.　

— Чому?　

Клара не розуміла, чому Кей сподівалася, що вона знає. Вона не знала. І їй вистачило мудрості промовчати. Кей опустила голову так, ніби її голова раптом стала занадто важкою, а в тонкій шиї утворилася глибока траншея, що пролягла до потилиці.　

— Час іти, люба. Ти, мабуть, втомилася. — Ем поклала свою ніжну руку на руку Кей, Матінка Бі взяла її за іншу руку, і три літні жінки повільно вийшли з книгарні. Вони вирушили додому до Трьох Сосен.　

— Нам теж час іти. Тебе підвезти? — запитала Мирна у Рут.　

— Ні, я тут до самого кінця. Ви, пацюки, не переймайтеся. Просто залиште мене тут.　

— Свята Рут серед язичників, — підпустив шпильку Ґабрі.　

— Богоматір вічної поезії, — сказав Олів’є. — Ми залишимося з тобою.　

— Жила-була жінка на ім’я Рут… — почав Ґабрі.　

— …У неї був довжелезний зуб, — підхопив Олів’є.　

— Ходімо, ходімо! — Мирна потягла Клару за собою, хоча Кларі було дуже цікаво, що вони придумали для рими до слова «зуб». Губ? Туб? Ні, мабуть, краще, якщо це буде справжнє слово. Бути поетом важче, ніж здається.　

— Мені потрібно швиденько дещо зробити, — сказала Клара. — Це забере лише хвилину.　

— Я візьму автівку й зустріну тебе на вулиці.　

Мирна побігла по машину. Клара зайшла до маленької кав’ярні в «Огілві» і купила паніні та різдвяне печиво. Також вона взяла велику каву, а потім попрямувала до ескалатора.　

Їй було шкода безхатька, через якого вона переступила, щоб потрапити в «Огілві». У неї закрадалася таємна підозра, що якби Бог колись прийшов на землю, він був би жебраком. А що як це був Він? Чи Вона? Без різниці. Якщо це був Бог, Клара мала глибоке, майже духовне відчуття, що вона влипла. Піднімаючись переповненим ескалатором, Клара помітила знайому постать, що спускалася. Сісі де Пуатье. І Сісі побачила її, Клара була в цьому впевнена.　

Сісі де Пуатьє вхопилася за гумовий поручень ескалатора й дивилася на жінку, що ступила на сходинки. Клара Морров. Вдоволена, усміхнена, самовпевнена сільська жителька. Ця жінка завжди оточена друзями, завжди з тим красенем-чоловіком, якого вона виставляє напоказ, ніби те, що вона підчепила одного з монреальських Морров, було чимось більшим за вибрик природи. Клара наближалася з широко розплющеними очима, така щаслива, і Сісі відчувала, як у ній наростає злість.　

Сісі вхопилася за поручень ще міцніше, намагаючись утриматись, щоб не перескочити гладеньку металеву перегородку й не кинутися на Клару. Вона зібрала всю свою лють, утворила з неї ракету і, якби груди її були гарматою, вона, як Ахав[26], вистрілила б у Клару своїм серцем.　

Натомість вона зробила дещо, що здалося їй найкращим.　

Звернувшись до чоловіка, що стояв поруч, вона сказала: «Мені дуже шкода, Дені, що ти вважаєш мистецтво Клари аматорським і банальним. То вона просто марнує свій час?».　

Коли Клара проходила повз, Сісі із задоволенням побачила, як її самовпевнене, зарозуміле, потворне маленьке личко зморщилося. У яблучко! Сісі повернулася до спантеличеного незнайомця поруч із нею й усміхнулася, не особливо переймаючись, чи вважає він її божевільною.　

Клара зійшла з ескалатора наче уві сні. Підлога, здавалося, провалилася, а стіни відступили. «Дихай! Дихай!» — наказувала вона собі, злякавшись, що може насправді померти. Убита словами. Убита Сісі. Так невимушено й так жорстоко. Вона не впізнала　в чоловікові поруч із Сісі Фортена, але ж вона бачила лише його фотографії.　

Аматорське й банальне.　

А потім прийшов біль і полилися сльози. Клара стояла в «Огілві», місці, куди прагнула потрапити все своє життя, і плакала. Ридаючи, вона опустила свої дорогоцінні подарунки на мармурову підлогу і поклала туди паніні, печиво і каву — обережно, як дитина залишає їжу для Санти. Потім вона стала на коліна сама, приносячи останню жертву, крихітну кульку болю.　

Аматорське й банальне. Виправдалися всі її підозри, всі її страхи. Голос, який шепотів їй у темряві, поки Пітер спав, не брехав.　

Її мистецтво було лайном.　

Покупці кружляли навколо неї, але ніхто не пропонував допомоги. Так само, як і вона не допомогла жебраку на вулиці, — Клара усвідомила це. Вона повільно зібрала докупи себе та свої пакунки і проштовхнулася крізь обертові двері.　

Було темно й холодно, її тепла шкіра неочікувано відчула суворі пориви вітру та снігу. Клара зупинилася, щоб дати очам звикнути до темряви.　

Там, під вітриною, на землі все ще лежав безхатько. Підійшовши до нього, вона помітила, що блювота перестала парувати й замерзла. Наблизившись упритул, Клара переконалася, що то стара жінка. Було видно кучеряве сиве волосся й тонкі руки, що притискали зашкарублу ковдру до колін. Клара нахилилася і вдихнула запах. Цього було достатньо, щоб її занудило. Інстинктивно вона відсахнулася, а потім знову наблизилася. Поставивши на землю важкі сумки, вона поклала їжу поруч зі старою.　

— Я принесла вам трохи їжі, — сказала Клара спочатку англійською, а потім французькою. Вона присунула пакет із паніні ближче, а каву підняла догори, сподіваючись, що торбешниця побачить її.　

Але стара не ворухнулася. Клара занепокоїлася. Чи вона взагалі жива? Клара простягнула руку й обережно підняла вкрите брудом підборіддя.　

— З вами все гаразд?　

Чорна від бруду рукавичка підлетіла догори й обхопила зап’ястя Клари. Голова підвелася. Стомлені сльозаві очі зустрілися з очима Клари і затрималися на ній на довгу мить.　

— Мені завжди була до вподоби твоя творчість, Кларо.　

Розділ п'ятий