Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 6)
Зрештою Крі встала й потихеньку попростувала до центру Монреалю. Її рівновагу порушували слизькі круті тротуари та майже непосильна вага шифонового костюма сніжинки.
Розділ четвертий
Йдучи через «Огілві», Клара не знала, що було гіршим — сморід від нещасного безхатька чи нав’язливий запах парфумів в універмазі. Коли вп’яте якась струнка молода дівчина бризнула на неї парфумом, Клара мала відповідь. Запах парфумів дратував навіть її.
— Давно час, бляха-муха. — Рут Зардо підійшла до Клари. — Ти схожа на торбешницю. — Вона підставила Кларі свої щоки для поцілунку й сама розцілувала її в обидві щоки. — А від тебе смердить.
— Це не від мене, це від Мирни, — прошепотіла Клара і кивнула в бік подруги, що стояла поруч, махаючи рукою в себе під носом.
Сьогодні поетеса прийняла її тепліше, ніж зазвичай.
— Ось, купуй. — Рут простягнула їй примірник своєї нової книжки. «Я — СУПЕР». Я навіть підпишу її для тебе. Але спершу ти мусиш її купити.
Висока, сповнена почуттям власної гідності, спираючись на ціпок, Рут Зардо пошкутильгала назад до свого маленького столика в кутку величезного універмагу, щоб чекати там, поки хтось попросить її підписати книжку.
Клара пішла й заплатила за книжку, а потім узяла автограф. Вона знала всіх присутніх. Там були Ґабрі Дюбо і його партнер Олів’є Брюле. Ґабрі, великий і пухкий, явно махнув на себе рукою й насолоджувався кожним з’їденим шматком. Йому було трохи за тридцять, і він вирішив, що з нього досить бути молодим, бадьорим геєм. Ну, бути геєм не зовсім досить. Поруч із ним стояв Олів’є, вродливий, стрункий та елегантний. На відміну від свого темноволосого партнера, він був блондином і зараз займався тим, що знімав волосинки з шовкової водолазки, явно шкодуючи, що не може повернути їх на місце.
Рут даремно їхала на презентацію аж до самого Монреалю. Єдиними відвідувачами тут були мешканці Трьох Сосен.
— Це марна трата часу, — мовила вона, схиливши свою коротко стрижену сиву голову над книжкою Клари. — Ніхто з Монреалю не прийшов, жодна клята людина. Тільки ви. Яка нудьга.
— Що ж, красно дякую тобі, стара шкапо, — сказав Ґабрі, тримаючи своїми великими руками дві книжки.
— От і добре. — Рут підвела очі. — Це книгарня, — промовила вона дуже повільно й голосно, — вона для людей, які вміють читати. Це не громадська лазня.
— Дуже шкода.
Ґабрі виразно подивився на Клару.
— Це від Мирни, — сказала вона, але оскільки Мирна була на протилежному боці вулиці й розмовляла з Емілі Лонґпре, довіру до себе Клара втратила.
— Принаймні ти перекриваєш сморід поезії Рут, — зауважив Ґабрі, тримаючи примірники «Я — СУПЕР» якнайдалі від себе.
— Педик, — огризнулася Рут.
— Відьма, — відказав Ґабрі, підморгуючи Кларі.
—
— Salut, mon amour[19]. А що то в тебе ще за книжка? — запитала Клара.
— Сісі де Пуатьє. Ти знала, що наша нова сусідка написала книжку?
— Господи, це означає, що вона написала більше книжок, ніж прочитала, — сказала Рут.
— Я взяв її онде. — Ґабрі показав на купу білих книжок у кошику для залишків від тиражів.
Рут презирливо пирхнула, але потім замовкла, усвідомивши, що, мабуть, не мине й кількох днів, як її невеличка колекція талановитих, вишуканих віршів приєднається до лайна Сісі в тій літературній труні.
Серед людей, які зібралися, були також Три Грації[20]з Трьох Сосен: Емілі Лонґпре, мініатюрна й елегантна, у вузькій спідниці та блузці, із шовковим шаликом на шиї; Кей Томпсон, найстарша з трьох подруг, зморщена, змарніла, схожа на картоплину, якій було понад дев’яносто років і від якої тхнуло скипидарною маззю для розтирання; і Беатріс Меєр, із рудим неслухняним волоссям і пухким тілом, погано прихованим під просторим бурштиновим каптаном і масивними прикрасами на шиї. Матінка Бі, як її називали, тримала в руках примірник книжки Сісі. Вона повернулася й глянула в бік Клари, лише на мить. Але цього було достатньо.
Матінка Бі, здавалося, була охоплена якоюсь емоцією, яку Клара не могла визначити. Лють? Страх? Якесь незвичайне хвилювання, у цьому Клара була впевнена. А потім усе зникло, натомість з’явилося мирне, веселе обличчя Матінки, рожеве, зморшкувате й відкрите.
— Ходімо до них. — Рут насилу підвелася на ноги й простягнула Ґабрі руку. — Тут нічого особливого не відбувається. Щойно набіжать неминучі орди шанувальників, спраглі великої поезії, я помчу назад до столу.
Крихітна Емілі Лонґпре розцілувала Клару в обидві щоки. Узимку, коли більшість квебекців, закутані в шерсть і парки, були схожі на героїв мультфільмів, Емілі вдавалося мати водночас елегантний і привабливий вигляд. Її волосся було зі смаком пофарбоване у світло-каштановий колір і гарно вкладене, а одяг і макіяж видавалися витонченими й доречними. У свої вісімдесят два роки вона була однією з матріархинь села.
— Ти це бачила?
Олів’є простягнув Кларі книжку. На неї дивилася Сісі, жорстока й холодна.
«Віднайдіть спокій».
Клара подивилася на Матінку Бі. Тепер вона розуміла, чому Матінка була в такому стані.
— Послухайте це! — Ґабрі почав читати анотацію на звороті. — «Міс де Пуатьє офіційно оголосила феншуй справою минулого».
— Так і є, це ж давнє китайське вчення, — сказала Кей.
— «Натомість, — продовжував Ґабрі, — ця нова законодавиця дизайну подарувала нам значно багатшу, змістовнішу філософію, що буде наповнювати сенсом і по-справжньому прикрашати не тільки наші будинки, а й наші душі, кожну мить нашого життя, кожне наше рішення, кожен наш подих. Звільніть дорогу для
— Що таке
Кларі здалося, ніби вона побачила, як Матінка розтулила рота, а потім передумала.
— Матінко, ти щось хотіла сказати? — запитала Клара.
— Я? Ні, люба, я не знаю. А чому ти питаєш?
— Я подумала, що оскільки ти маєш центр йоги і медитації, то можеш бути знайомою з
— Я знайома з усіма духовними шляхами, — сказала Матінка Бі, трохи перебільшуючи, як здалося Кларі, — але не з цим.
Підтекст був зрозумілий.
— І все ж, — утрутився Габрі, — це дивний збіг, вам не здається?
— Що саме? — запитала Матінка.
Вона втягнула голову в плечі, хоча її голос і обличчя здавалися безтурботними.
— Що Сісі назвала свою книжку «Віднайдіть спокій». Це ж фактично назва твого центру медитації.
Запала тиша.
— А що таке? — запитав Габрі, уже зрозумівши, що наскочив на слизьке.
— То, найімовірніше, збіг, — рівним голосом промовила Емілі. — І, мабуть, данина тобі,
— І лайно, яке вона видала, напевне, смердючіше за твоє, — заспокоїла її Кей. — Це, мабуть, втішає. Я не очікувала, що таке можливо, — сказала вона Рут, яка із захопленням дивилася на свого кумира.
— Гарна зачіска. — Олів’є повернувся до Клари, сподіваючись зняти напругу.
— Дякую. — Клара провела руками по волоссю, від чого воно стало дибки, ніби вона щойно перелякалася.
— Ти мала рацію. — Олів’є повернувся до Мирни. — Вона схожа на переляканого хлопчика з окопів під Вімі[23]. Небагато людей наважилися б на таку зачіску. Дуже сміливо, надзвичайно сучасно. Моє шанування!
Клара примружилась і гнівно блиснула очима на Мирну, яка усміхалася на весь рот.
— До біса Папу! — виголосила Кей.
Сісі знову підрівняла стілець. Вона стояла одягнена й самотня в готельному номері. Сол поїхав, не поцілувавши на прощання. Коли він пішов, Сісі відчула полегшення. Тепер нарешті вона могла це зробити.
Сісі стояла біля вікна й тримала в руках книжку «Віднайдіть спокій». Вона повільно піднесла книжку до грудей і притиснула до себе, наче це була річ, якої їй бракувало все життя.
Вона чекала, закинувши голову назад. Чи полишать її спогади цього року? Але ні. Її нижня губа злегка затремтіла. Закліпали очі, до горла підступив клубок. Потекли холодні сльози. Наче наввипередки, вони стікали по щоках у відкритий безмовний рот. Вона поринула в темну прірву слідом за ними й опинилась у знайомій кімнаті.
Різдво. Її мати стоїть біля давно всохлої і неприкрашеної сосни в кутку порожньої темної кімнати. Підлога навколо всипана гострими голками. На дереві висить одна-єдина кулька, і мати, істерично виючи, зриває її з дерева. Та Сісі все ж чує, як голки зливою падають на підлогу, і бачить, як до неї летить кулька. Вона не збиралася її ловити. Вона лише піднесла руки вгору, щоб захистити обличчя, але кулька влучила просто в її долоні і залишилася там, ніби знайшовши собі прихисток. Мати качається по підлозі плачучи, і Сісі відчайдушно бажає, щоб вона зупинилася. Несамовито хоче заткнути її, змусити замовкнути, заспокоїти, перш ніж сусіди вкотре викличуть поліцію і її матір заберуть. І Сісі залишиться сама серед чужих людей.
Та на якусь мить Сісі завагалася і подивилася на кульку у своїх руках. Вона світиться й тепла на дотик. На ній простий малюнок. Три високі сосни разом, наче сім’я, а на їхньому похиленому гіллі лежить сніг. Внизу рукою її матері написано:
Сісі нахилилася до кулі й потонула в її тиші, спокої та світлі. Але вона, мабуть, пробула там занадто довго. Стукіт у двері відірвав її від трьох сосен і повернув до жахливої реальності.