Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 10)

Олів’є приніс до столу цілого пареного лосося. Для дітей, які, залишившись без нагляду дорослих, напихалися цукерками, зробили пунш.　

Саме так Емілі Лонгпре проводила зазвичай свій réveillon, вечірку, що, за давньою квебекською традицією, охоплювала Святвечір і Різдво — точнісінько так, як це робили її мати й бабуся, у цьому самому будинку, цього самого вечора. Помітивши, що Ем ходить по колу, Клара обняла її за тонісіньку талію.　

— Тобі допомогти?　

— Ні, люба. Я просто хочу переконатися, що всі почуваються щасливими.　

— Ми завжди тут щасливі, — щиро запевнила її Клара.　

Вона розцілувала Ем в обидві щоки, одразу відчувши смак солі. Цього вечора Ем плакала, і Клара знала причину її сліз. На Різдво будинки заповнювали не лише живі, а й ті, хто вже давно покинув цей світ.　

— То коли ти плануєш зняти свою бороду Санти? — запитав Ґабрі, сідаючи поруч із Рут на потертий диван біля каміна.　

— Паскуда, — пробурмотіла Рут.　

— Шльондра, — відказав Ґабрі.　

— Поглянь на це. — Ледь не катапультуючи своєю вагою Рут і Ґабрі з дивану, Мирна сіла з другого боку від поетеси. Тримаючи тарілку, вона показала в напрямку групки молодих жінок, що стояли біля ялинки й критикували зачіски одна одної. — Ці дівчата вважають, що в них сьогодні невдалий день. Зачекайте-но!　

— Це правда, — зауважила Клара, озираючись у пошуках стільця.　

У кімнаті було тісно, люди теревенили французькою та англійською. Зрештою, вона сіла на підлогу, поставивши свою переповнену тарілку на журнальний столик. До неї приєднався Пітер.　

— Про що ви говорите?　

— Про волосся, — відповіла Мирна.　

— Рятуйся, — застеріг Олів’є, нахиляючись до Пітера. — Нам уже запізно, але ти можеш утекти. Я так розумію, що на іншому дивані мова про простату.　

— Сідай. — Клара потягнула Пітера вниз за ремінь. — Ті дівчата, бач, жаліються на долю.　

— Хай-но дочекаються менопаузи! — підтримала її Мирна.　

— Про простату? — перепитав Пітер Олів’є.　

— І про хокей, — зітхнув той.　

— Ви мене слухаєте?　

— Як важко бути жінкою! — бідкався Ґабрі. — Спочатку місячні, потім втрата цноти з вами, тваринами, потім нас покидають діти й ми вже не знаємо, хто миє…　

— Віддаємо найкращі роки свого життя невдячним виродкам і егоїстичним дітям, — кивнув Олів’є.　

— І, зрештою, ледве ми записуємося на курси гончарства й тайської кухні, як бац!　

— Або ж ні, — кинув Пітер, усміхаючись до Клари.　

— Обережно, хлопче. — Вона ткнула його виделкою.　

— Менопауза! — виголосив Олів’є дзвінким голосом диктора Сі-Бі-Сі.　

— Страшно навіть вимовити, — зауважив Ґабрі.　

— Перша сивина. І ось вам невдалий день, — сказала Мирна, ігноруючи хлопців.　

— А якщо перша сива волосина з’явиться на підборідді? — запитала Рут. — Оце точно невдалий день.　

— Боже, це правда! — засміялась Матінка, приєднуючись до них. — Довга, жорстка.　

— Не забувай про вуса, — вставила Кей, зі скрипом опускаючись на місце, яке звільнила для неї Мирна.　

Ґабрі підвівся, поступаючись місцем Матінці.　

— Ми уклали непорушну угоду. — Кей кивнула Матінці й поглянула на Ем, яка розмовляла із сусідами. — Якщо одна з нас лежатиме непритомною в лікарні, інші подбають, щоб її висмикнути.　

— Від’єднати від системи життєзабезпечення? — перепитала Рут.　

— Висмикнути волосину на підборідді! — відказала Кей, дивлячись на Рут із певною тривогою. — Тебе викреслено зі списку відвідувачів. Матінко, занотуй.　

— О, я потурбувалася про це багато років тому.　

Клара віднесла свою порожню тарілку назад до буфету й за кілька хвилин повернулася з трайфлом[41], тістечками та лакричними цукерками.　

— Я вкрала їх у дітей, — сказала вона Мирні. — Краще поквапся, якщо хочеш скуштувати. Діти мудрішають.　

— А я просто з’їм твої. — І перш ніж біля її руки погрозливо з’явилася виделка, Мирна встигла вихопити один смаколик.　

— Залежність робить людей жалюгідними. — Мирна подивилася на вазу з шотландським віскі, яку Рут наполовину спорожнила.　

— Тут ти помиляєшся, — зауважила Рут, простеживши за поглядом Мирни. — Алкоголь був моєю пристрастю в минулому. У підлітковому віці моїм улюбленим наркотиком було прийняття, у двадцять років — схвалення, у тридцять — кохання, у сорок — віскі. Це тривало деякий час, — зізналася вона. — Зараз я по-справжньому прагну одного — регулярного випорожнення.　

— А в мене залежність від медитації, — сказала Матінка Бі, з’їдаючи третю порцію трайфлу.　

— Є ідея. — Кей повернулася до Рут. — Ти могла б відвідати Матінку в центрі. Вона може вимедитувати лайно з будь-кого.　

Заяву зустріли мовчанкою. Клара намагалася знайти щось, здатне замінити огидний образ, що з’явився в її уяві, і була вдячна, коли Ґабрі взяв книжку зі стоса під журнальним столиком і помахав нею.　

— До речі, про лайно. Хіба це не книжка Сісі? Ем, мабуть, купила її на твоїй презентації, Рут.　

— Вона, напевне, продала стільки ж, скільки і я. Ви всі зрадники, — виголосила Рут.　

— От послухайте!　

Ґабрі розгорнув «Віднайдіть спокій», і Клара помітила, як Матінка засовалася на місці, ніби хотіла встати, але Кей стиснула пальцями її руку, і та залишилася.　

— «Отже, — читав Ґабрі, — цілком зрозуміло, що кольори, як і емоції, шкідливі. Негативним емоціям не випадково приписуються кольори: гніву — червоний, заздрості — зелений, депресії — синій. Але, якщо ви складете всі кольори разом, що ви отримаєте? Білий. Білий — це колір божественності, рівноваги. Наша　мета — рівновага. І єдиний спосіб її досягти — тримати емоції всередині, бажано під шаром білого. Це лі біен, давнє і шановане вчення. У цій книжці ви дізнаєтеся, як приховувати свої справжні почуття, щоб уберегти їх від недоброго та осудливого світу. Лі біен — стародавнє китайське мистецтво малювання зсередини. Мистецтво утримувати кольори та емоції всередині. Це єдиний спосіб досягти миру, гармонії та спокою. Якби ми всі тримали свої емоції при собі, не було б ніяких чвар, ніякої шкоди, ніякого насильства, ніякої війни. У цій книжці я пропоную вам і цьому світові мир».　

Ґабрі згорнув книгу.　

— Сьогодні ввечері їй не зовсім вдалося втримати лі біен у межах інь-ян.　

Пітер засміявся разом з іншими, обачливо уникаючи зустрічних поглядів. Потай, під шаром білої шкіри, Пітер погоджувався із Сісі. Емоції були небезпечні. Емоції найкраще ховати подалі під зовнішнім спокоєм і миром.　

— Але цей абзац не має сенсу! — сказала Клара, гортаючи книжку.　

— А інші речі мали сенс? — запитала Мирна.　

— Та ні, але тут вона каже, що знайшла свою філософію життя в Індії. Та хіба вона не казала, що лі біен — то Китай?　

— Ти справді шукаєш у цьому сенс? — поцікавилась Мирна.　

Клара знову занурилась у книжку, і поступово її плечі почали здригатися, за ними спина, і нарешті вона підвела обличчя до кола стурбованих друзів.　

— Що з тобою? — Мирна простягнула руку до Клари, у якої по щоках котилися сльози.　

— Імена її гуру, — схлипуючи, промовила Клара.

Мирна вже не розуміла, плаче її подруга чи сміється.　

— Крішнамурті Дас, Раві Шанкар Дас, Ґанді Дас. Рамен Дас. Халіл Дас. Ґібран Дас. Вони навіть її називають Сісі Дас.　

Клара реготала на все горло, як і більшість інших.　

Більшість. Але не всі.　

— Я не бачу в цьому нічого дивного, — сказав Олів’є, витираючи очі. — Ми з Ґабрі, приміром, йдемо шляхом Хааґен Дас[42]. Іноді можемо й послизнутися.　

— А один із твоїх улюблених фільмів — Das Boot[43], — сказала Клара Пітеру, — тож ти маєш бути просвітленим.