Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 12)
Він торкнувся грудей, і Клара повірила йому. Можливо, вона достукалася до нього. Або ж він краще навчився висловлювати те, що їй хочеться від нього почути. Вона прийняла б і те, й інше.
— Розгорни свій подарунок.
Клара розірвала папір, і Пітер здригнувся. Коли крихітні паперові клаптики відлетіли, він підняв і розрівняв їх.
Усередині була кулька. Нічого дивного. Дивувала її краса. Здавалося, вона сяяла в Клариних руках. На ній було дуже просте зображення. Три сосни, укриті снігом. А внизу єдине слово:
Клара піднесла кульку до світла. Як може розмальована кулька так сяяти? Але потім вона придивилася. І усміхнулася. Вона підвела голову й поглянула на Пітера. Його занепокоєне обличчя притулилося до її обличчя.
— Ззовні немає фарби. Ззовні скло. Фарба всередині. Уяви собі.
— Тобі подобається? — тихо запитав він.
— Я вже закохалася в неї. І я кохаю тебе. Дякую, Пітере. — Вона обняла його, усе ще тримаючи кульку. — Це, напевне, різдвяна прикраса. Ти гадаєш, тут зображено Три Сосни? Тобто, звісно, це три сосни, але насправді вони схожі на наші сосни на сільській луці. Утім, на мою думку, будь-які три вічнозелені дерева разом матимуть однаковий вигляд. Я в захваті, Пітере. Це найкращий подарунок на світі. І я навіть не питатиму, де ти його знайшов.
Він був дуже вдячний за це.
До десятої години ранку начинена каштанами індичка вже стояла в духовці, наповнюючи будинок ще одним чудовим різдвяним ароматом. Пітер і Клара вирішили прогулятися до бістро. Односельців, яких вони зустрічали дорогою, було годі й упізнати, бо замість уже знайомих старих, погризених собаками й котами шапок, майже всі познаходили у своїх різдвяних подарункових панчохах новенькі токи. Цілу зиму домашні улюбленці не полишатимуть помпони у спокої, доки більшість мешканців села не стане схожою на свічки з ґнотами на маківках замість вовняних кульок.
У бістро Клара побачила Мирну, яка сиділа біля каміна й попивала глінтвейн. Вони насилу вибралися з курток, які, здавалося, ніяк не хотіли відпускати їх, і поклали токи й рукавиці на батарею, щоб нагрілися. Дорослі й діти з розпашілими обличчями прибували й прибували, повертаючись із ковзанки на ставку чи з прогулянок на лижах і снігоступах, або ж накатавшись на санчатах із пагорба над млином. Дехто зазирав перед тим, як на пів дня вирушити кататися на гору Сен-Ремі.
— Хто це? — Мирна вказала на чоловіка, що сидів на самоті.
— Месьє Molson Canadian[47]. Завжди замовляє одне й те саме пиво. Залишає щедрі чайові, — відповів Олів’є, ставлячи на стіл дві ірландські кави з двома лакричними паличками для Пітера і Клари. — Щасливого Різдва! — Він поцілував їх, а потім кивнув у бік незнайомця. — Він з’явився кілька днів тому.
— Напевно, орендар, — припустила Мирна.
Було незвично зустрічати незнайомців у Трьох Соснах хоча б через те, що село було важко знайти, і люди лиш зрідка натрапляли на нього випадково.
Сол Петров відпив пива й відкусив бутерброд із ростбіфом на багеті з плавленим сиром «Стілтон» і руколою.
Поруч на тарілці лежала під’їдена купка тоненько нарізаної, злегка приправленої картоплі фрі.
Усе було ідеально.
Уперше за багато років Сол почувався людиною. Він ще не хотів спілкуватися з цими привітними людьми, але знав: коли він буде готовий до цього, вони запросять його приєднатися до них. По них було видно. Кілька з них уже всміхнулися в його бік і підняли свої напої, вигукуючи
Вони здавалися доброзичливими.
Не дивно, що Сісі їх ненавиділа.
Сол занурив смужку картоплі в маленьке блюдце з майонезом і замислився, гадаючи, хто з присутніх тут був художником. Тим, що створив те дивовижне дерево, що тане. Він навіть не знав, чоловік це чи жінка.
Він подумав, чи не запитати в когось. Село Три Сосни було таким маленьким, що напевне хтось зможе йому розповісти. Він хотів би привітати художника, пригостити його чи її пивом, поговорити про їхнє спільне мистецтво та ремесло. Поговорити про творчість, а не блукати в темряві, як із Сісі. Проте насамперед у Трьох Соснах він мав справи. Та щойно впорається з ними, він знайде художника.
— Перепрошую!
Сол підняв голову і побачив дебелу чорношкіру жінку, яка усміхалася до нього.
— Я Мирна, власниця книгарні по сусідству. Просто хотіла сказати вам, що завтра у Вільямсбурзі громада влаштовує сніданок і буде матч із керлінгу. Ми всі йдемо. Збираємо кошти для місцевої лікарні. Можливо, ви не чули про це, та ми запрошуємо вас доєднатися.
— Справді?
Він сподівався, що його голос звучав не так хрипко, як йому здалося. Чому він раптом злякався? Звичайно, він боявся не цієї жінки. Можливо, її приязності? Боявся, що вона переплутала його з кимось іншим? Із кимось цікавим, талановитим і добрим.
— Сніданок у Легіон-Холі о восьмій, а матч із керлінгу починається о десятій на озері Брюм. Сподіваюся, ви зможете прийти.
сказала вона з акцентом, але гарною французькою.
Він заплатив за обід, залишивши ще більші чайові, ніж зазвичай, вийшов і сів у машину, щоб піднятися на пагорб до старого будинку Гедлі.
Він розповість Сісі про цю подію. Ідеально. Саме те, чого він шукав.
А після завершення заходу він закінчив би те, заради чого приїхав, і тоді, можливо, міг би сісти за один стіл із цими людьми.
Розділ восьмий
— Ти щось знайшла?
Старший інспектор Арман Ґамаш налив дружині келих пер’є і, нахилившись, щоб поглянути на документ, який вона тримала в руці, поцілував її в маківку. Був День подарунків[51], і вони приїхали до його кабінету в штаб-квартирі Сюрте[52] в Монреалі. Ґамаш був у сірій сорочці та краватці (він завжди одягав їх в офіс), а також в елегантному кашеміровому кардигані, який свідчив про те, що в нього все-таки вихідний. Хоча Ґамашу було лише трохи за п’ятдесят, його вирізняв шарм старого світу, ввічливість і манера триматися, притаманна минулим часам. Він усміхнувся до дружини, а його глибокі карі очі зупинилися на м’якій хвилі її волосся, що починало сивіти. Звідти, де він стояв, Ґамаш відчував ледь уловимий тонкий аромат парфумів Joy від Жана Пату, які він дарував дружині на кожне Різдво. Він обійшов її і вмостився в шкіряне крісло навпроти, відчувши знайомі вигини на сидінні. Його тіло свідчило про смачну їжу та радше довгі прогулянки, ніж про заняття контактними видами спорту.
Дружина Ґамаша, Рейн-Марі, сиділа в іншому шкіряному кріслі. У неї на колінах лежала велика червоно-біла картата серветка, в одній руці вона тримала досьє, а в другій — бутерброд з індичкою. Вона відкусила шматочок і зняла окуляри для читання, й вони повисли на ремінці.
— Я думала, що знайшла дещо, аж ні. Мені здалося, що залишилося запитання, яке слідчий не поставив, але бачу, що він запитав про це пізніше.
— Хто це був?
— Справа Лябарра. Чоловіка штовхнули під вагон метро.
— Пам’ятаю. — Ґамаш налив собі води. Навколо них на підлозі лежали акуратні стоси папок із документами. — Я не знав, що справа не була розкрита. Ти нічого не знайшла?
— Вибач, коханий. Цього року в мене не дуже добре виходить.
— Іноді просто немає чого шукати.
Вони взяли наступні папки і в дружній тиші знову взялися переглядати папери. Це стало їхньою традицією на другий день Різдва. Вони брали з собою похідний обід із бутербродів з індичкою, фруктів та сиру до кабінету Ґамаша у відділі вбивств і проводили весь день, перечитуючи матеріали справ про вбивства.
Рейн-Марі дивилася на свого чоловіка, який занурився в папку з головою, намагаючись витягти з неї правду, віднайти в сухих словах, фактах і цифрах людську сутність. Бо в кожній із цих картонних папок жив убивця.
Це були нерозкриті вбивства. Кілька років тому старший інспектор Ґамаш звернувся до свого колеги з поліції Монреалю і за коньяком у клубі «Сен-Дені» озвучив свою пропозицію.
— Обмін, Армане? — запитав Марк Брот. — Як ти це собі уявляєш на практиці?
— Я пропоную вихідний, День подарунків. У штаб-квартирі Сюрте буде тихо і, напевне, у вашому офісі також.
Брот кивнув, зацікавлено спостерігаючи за Ґамашем. Він, як і більшість його колег, з великою повагою ставився до цього спокійного чоловіка. Тільки дурні його недооцінювали, але Брот знав, що на службі повно дурнів. Дурнів при владі, дурнів зі зброєю.
Справа Арно довела це беззаперечно. І майже знищила велику, вдумливу людину, що сиділа перед ним. Брот запитував себе, чи відомі Ґамашеві всі деталі тієї історії. Мабуть, ні.
Арман Ґамаш продовжував говорити, його голос був глибоким і приємним. Брот звернув увагу на сивину в темному волоссі на скронях і очевидну лисину на тім’ї, яку Ґамаш навіть не намагався приховати. Густі темні вуса були ретельно підстрижені і також посивілі. Зморшки на обличчі вказували не тільки на його зосередженість, а й на веселу вдачу, а глибокі карі очі, що дивилися на Брота з-під напівкруглих окулярів, були задумливими.
«Як він виживає?» — дивувався Брот. Хай яким би жорстоким був світ монреальської поліції, він знав, що в Сюрте може бути ще гірше. Тому що ставки були вищими. І все ж Ґамаш очолив найбільший і найвідоміший там відділ.