Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 14)
Ґамаш слухає.
На тому кінці дроту на мить запанувала тиша.
— повторив він.
— Старший інспектор Ґамаш? — почувся голос на лінії. — Я не чекав, що ви відповісте самі.
— Я всюдисущий. — Він приязно засміявся. — Чим я можу вам допомогти?
— Мене звати Робер Лем’є. Я черговий офіцер із поліцейського відділку у Ковансвілі, що в Східних кантонах.
— Я пам’ятаю. Ми зустрічалися під час розслідування справи Джейн Ніл.
— Так, сер.
— Чим можу допомогти, синку?
— Сталося вбивство.
Отримавши інформацію, Ґамаш поклав слухавку і подивився на дружину. Вона сиділа в кріслі спокійна й незворушна.
— Ти взяв теплу білизну?
— Так, мадам.
Він висунув верхню шухляду письмового столу, з якої визирнула темно-синя шовкова тканина.
— Хіба більшість офіцерів не зберігає там зброю? — запитала Рейн-Марі.
— Я вважаю, що тепла білизна мене захищає достатньо.
— Я рада. — Вона обійняла його. — Я залишаю тебе, мій любий. Ти маєш працювати.
Рейн-Марі затрималася біля дверей. Поки він розмовляв телефоном, повернувшись до неї спиною й дивлячись у вікно на краєвид Монреалю, вона спостерігала за знайомими рухами, звернула увагу на волосся, що злегка кучерявилося на потилиці, поглянула на сильну руку, що тримала слухавку біля вуха.
Двадцять хвилин по тому Арман Ґамаш разом зі своїм заступником інспектором Жаном Ґі Бовуаром, який був за кермом, їхали до місця події. Позаду вже залишився міст Шамплейн, ще півтори години автострадою — і вони опиняться у самому серці Східних кантонів.
Ґамаш кілька хвилин дивився у вікно, а потім знову розгорнув книжку й дочитав вірш, який почала читати Рейн-Марі:
Розділ дев'ятий
— Її звали Сесілія де Пуатьє, — сказав агент РоберЛем’є у відповідь на перше запитання Ґамаша. — Але всі називали її Сісі. Тут це й сталося, сер.
Лем’є намагався не видати свого нетерпіння. Але здаватися байдужим йому теж не хотілося. Він випростався й спробував набути впевненого вигляду.
— Тут? — Ґамаш нахилився, приглядаючись до слідів на снігу.
— Так, сер.
— Звідки ви знаєте? — запитав Жан Ґі Бовуар. — Як на мене, це місце нічим не відрізняється від інших.
І справді: на снігу всюди були сліди. Немов місцем убивства пройшов парад Санта-Клаусів. Бовуар насунув свою чорну лижну шапку ще нижче на вуха. Ця шапка була найоптимальнішим варіантом, який він зміг знайти: більш-менш симпатична та майже тепла. Жан Гі Бовуар постійно воював із самим собою, безуспішно шукаючи компроміс між бажанням носити одяг, що підкреслював би його струнку, атлетичну статуру, і потребою не відморозити свій тугий зад. Зимою у Квебеку було майже неможливо водночас мати привабливий вигляд і почуватися в теплі. А Жан Ґі Бовуар точно не хотів здаватися одороблом у парці та дурнуватій шапці. Він подивився на стриманого Ґамаша і подумав, що тому так само холодно, як і Бовуару, але він просто не показує цього. Його шеф був одягнений у сіру плетену току, жовтий кашеміровий шарф і довгу зимову парку кольору хакі, з теплим жовтуватим відтінком. Схоже, йому було тепло. А найбільше Бовуар був вражений тим, наскільки привабливо теплий вигляд за мінус десяти мали парка, чудернацька шапка й дуті рукавички. У нього закралася підозра, що кумедним тут був він один. Але Бовуар відігнав цю несподівану думку, щойно вітер увірвався під його стильну коротку куртку і пройняв до кісток. Молодий чоловік здригнувся й затупотів ногами. Вони стояли на замерзлому озері, непривітному та відкритому всім вітрам. До берега позаду було із сотню ярдів, а протилежного берега й видно не було, лише вдалині темніла смуга. Бовуар знав, що за скелястим обрієм ліворуч місто Вільямсбург, але зараз складалося враження, що вони були дуже далеко від цивілізації. І, безумовно, були на місці, де сталося щось геть не цивілізоване.
Просто тут убили людину.
Прикро, що ніхто тоді цього не зрозумів.
— Розкажіть мені, що ви знаєте, — звернувся Ґамаш до Лем’є.
Це був один із найулюбленіших моментів Бовуара. Початок ще однієї таємниці. Але на відміну від Бовуара, Ґамаш знав, що ця таємниця, як і всі вбивства, бере початок із давніх-давен. Не з убивства все почалося й ним не закінчиться.
Ґамаш пройшов ще кілька кроків по замерзлому озеру. Його черевики провалювалися крізь тонку кірку й загрузали в м’якому шарі снігу. Ґамаш відчув, як по щиколотках потекла цівка, і зрозумів, що сніг потрапив у черевики.
— За словами свідків, жертва просто впала, — сказав Лем’є, спостерігаючи за шефом і намагаючись вгадати, чи задоволений той його відповідями. Схоже, Ґамаш напружився, і Лем’є потай здригнувся. Невже він уже зробив щось не так? — Вони намагалися реанімувати її, думаючи, що це серцевий напад, а потім віднесли до вантажівки й відвезли до лікарні.
— Тож вони затоптали все місце вбивства, — сказав Бовуар так, ніби це була провина Лем’є.
— Так, мсьє. Гадаю, вони робили все, що могли.
Лем’є чекав на ще один докір, але його не прозвучало. Натомість Бовуар роздратовано хмикнув, а Ґамаш сказав:
— Продовжуйте.
— Лікар швидкої допомоги, доктор Ламберт, викликав поліцію приблизно за пів години. Близько одинадцятої тридцяти ранку. Повідомив, що в нього підозріла смерть. Сказав, що викликав коронера, бо схоже на те, що жертву вбили електричним струмом. Як я вже казав, офіційно він назвав це підозрілою смертю, як і має робити, доки не буде встановлено, що це вбивство, та коли ми приїхали, він дав зрозуміти, що не має жодних сумнівів. Її було вбито.
— Будь ласка, називайте жертву на ім’я, агенте, — спокійно зауважив Ґамаш. — Ми маємо сприймати мадам де Пуатьє як особистість.
— Так, мсьє. Її, мадам де Пуатьє, було вбито електричним струмом просто на цьому місці.
Саме це Лем’є і сказав по телефону. Почувши ці слова в кабінеті, Ґамаш був неабияк здивований, але тут, на місці події, вони здавалися йому просто неймовірними.
Як людину може вдарити струмом посеред замерзлого озера? Раніше можна було вбити когось електричним струмом у ванні, але це було до того, як у більшості приладів з’явилася система автоматичного вимикання. Киньте тостер у ванну, де купається ваша дружина, і все, що отримаєте, це перегорілий запобіжник, зіпсований прилад і розлючену жінку.
Ні. У наш час майже неможливо вбити електричним струмом, хіба що ви губернатор Техасу. Робити це на замерзлому озері, на очах у десятків свідків, було безумством.
Однак хтось виявився достатньо божевільним і спробував.
І достатньо геніальним, щоб успішно здійснити свій задум.
Але як? Ґамаш повільно обернувся навколо себе, але нічого нового не помітив. Звісно, на льоду не тліли ніякі старі телевізори чи тостери. Але на снігу було три садові алюмінієві стільці, один із яких перекинутий. Позаду стільців височіло щось схоже на величезний хромований гриб п’ятнадцяти футів заввишки. Приблизно футів за двадцять ліворуч стояли трибуни.
І трибуни, і стільці дивилися в бік озера, на розчищену від снігу ділянку, футів зо двадцять попереду. Ґамаш попрямував уперед, намагаючись уникати надто глибокого снігу. Там він побачив довгий і вузький прямокутний льодовий майданчик із розкиданими навколо великими круглими каменями.
Керлінг.
Ґамаш ніколи не займався цим видом спорту, але дивився чемпіонати по телевізору і знав достатньо, щоб, побачивши гранітне знаряддя для керлінгу, розпізнати його. Ковзанка зараз мала моторошний вигляд, який мають усі квапливо покинуті місця. Ґамаш майже побачив, як котяться по льоду камені, почув голоси членів команди, що кличуть один одного. Лише кілька годин тому на цьому місці було повно щасливих людей. За винятком одного. Одна людина почувалася такою нещасною, їй було так кепсько й боляче, що вона мусила вбити. Ґамаш спробував уявити, що ця людина робила. Де вона сиділа? Разом з іншими на трибунах чи осторонь, знаючи, що ось-ось здійснить учинок, який назавжди відрізнить її від інших? Була вона схвильованою чи наляканою до смерті? Чи спланувала вона вбивство до останньої деталі, чи все сталося зненацька, бо її охопила така глибока лють, що вона мусила діяти? Ґамаш завмер і уважно прислухався, щоб зрозуміти, чи не почує він голос убивці, чи відрізняється він від примарного сміху дітей і перегукувань товаришів по команді.
Але він не чув. Поки що не чув.
А може, то були не голоси, а лише вітер, що віяв поверхнею озера, здіймаючи сніг і вкладаючи його в маленькі застиглі хвилі.
Техніки розгортали навколо місця злочину жовту стрічку, фотографували кожен сантиметр місцевості та збирали все, що було схоже на доказ. Вимірювати, пакувати і знімати відбитки пальців — нелегке завдання за мінус десяти за Цельсієм. Ґамаш знав, що вони працюють із часом наввипередки. Минуло майже дві з половиною години, три години від моменту вбивства, і погода погіршувалася. Працювати на будь-якому місці вбивства на вулиці було складно, надто на озері посеред зими.
— Як тут можна було вбити когось електричним струмом? — обурено запитав Бовуар. — Що кажуть свідки?
— Керлінг почався близько десятої, — відповів Лем’є, зазирнувши у свій блокнот. — Може, о пів на десяту, коли люди вже зібралися. Майже всі були на трибунах, окрім жертви та ще однієї жінки — вони сиділи на тих стільцях.