Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 11)
— Так, але це «Дас» неправильне, воно не на своєму місці.
Клара зі сміху впала на Пітера, а Анрі підбіг, щоб стрибнути на них. Коли вона опанувала себе й заспокоїла Анрі, то здивовано помітила, що Матінка покинула їх.
— З нею все гаразд? — запитала вона в Кей, яка дивилася, як її подруга йшла в бік їдальні та Ем. — Ми сказали щось не те?
— Ні.
— Ми не хотіли її образити, — сказала Клара, займаючи поруч із Кей місце, що звільнила Матінка.
— Та ви її не образили. Ви навіть не говорили про неї.
— Ми сміялися з речей, які Матінка сприймає серйозно.
— Ви сміялися з Сісі, а не з Матінки. Вона розуміє різницю.
Але Клара зацікавилася. І Сісі, і Матінка назвали свої справи «Віднайдіть спокій». Тепер вони обидві жили в Трьох Соснах і обидві йшли схожим духовним шляхом. Клара питала себе, чи не приховують ці жінки чогось більшого, ніж свої емоції.
Із закінченням
Була друга тридцять ранку Різдва, і вона почувалася виснаженою. Вона обперлася рукою об стіл, щоб відновити рівновагу, а потім повільно пішла до вітальні. Клара, Мирна та інші вже все прибрали й мовчки мили посуд, поки вона сиділа на дивані з маленькою склянкою віскі і розмовляла з Рут.
їй завжди подобалася Рут. Понад десять років тому всі були вражені її першою книжкою віршів, приголомшені, що така, здавалося б, неприязна й різка жінка може містити в собі таку красу. Проте Ем знала. Завжди знала. Вона поділилася цим із Кларою, і саме тому першого дня, як приїхала Рут, вона привела до неї молоду й самовпевнену, енергійну й талановиту жінку. Клара помічала те, чого інші помітити не могли. Як той маленький хлопчик у фільмі «Шосте чуття»[44], тільки замість привидів Клара бачила добро, що вже було досить лячно. Набагато спокійніше бачити в інших погане, бо це всіляко виправдовує нашу власну погану поведінку. Але добро? Ні, тільки непересічні люди здатні бачити його в інших.
Хоча, як Ем добре знала, те добро мали не всі.
Ем підійшла до стереосистеми, відкрила шухлядку й обережно витягла єдину вовняну рукавичку. Під нею знайшла платівку. Вона поставила платівку, простягнула руку, щоб натиснути кнопку відтворення, але її зігнутий палець тремтів, наче слабенька копія фрагменту «Створення» Мікеланджело[45]. Потім вона повернулася до дивана, обережно тримаючи рукавичку так, ніби в ній усе ще була рука.
У дальніх спальнях спали Матінка та Кей. Уже багато років поспіль три подруги залишалися разом на Святвечір і святкували цей день по-своєму, тихо. Ем підозрювала, що це було її останнє Різдво. Вона підозрювала, що воно було останнім і для Кей, а можливо, і для Матінки. Друга тридцять.
Заграла музика, і Емілі Лонгпре заплющила очі.
У дальній спальні Матінка почула перші ноти скрипкового концерту Чайковського ре мажор. Матінка слухала його лише на Святвечір, хоча раніше цей концерт був її улюбленим. Колись він був особливим для них усіх. Надто для Ем, однак то було природно. Тепер вона ставила платівку лише раз на рік, у короткі години між Святвечором і Різдвом. Коли Матінка чула цю музику й думала про свою подругу, що сиділа на самоті у вітальні, її серце краялося. Але вона надто поважала й любила Ем, щоб відмовити їй у праві залишитися наодинці зі своїм горем і сином.
Цієї ночі Матінка була в компанії власного горя. Вона повторювала знову і знову: віднайди спокій, віднайди спокій. Але мантра, яка втішала її стільки років, раптом стала порожньою, її цілющу силу вкрала жахлива, потворна подоба жінки. Чорт забирай ту Сісі де Пуатьє!
Кей заворушилася в скрипучому ліжку. Навіть перевертатися на бік було нестерпно боляче. Її тіло здавалося. Випускало дух, так це називалося. Але насправді все було навпаки. Насправді вона сама ставала духом. Вона розплющила очі й зачекала, доки ті звикнуть до темряви. Десь удалині вона почула Чайковського. Здавалося, звуки входили в її тіло не через вуха, що відмовляли, а через груди й потрапляли просто в серце, і там ноти застрягали. Це було майже нестерпно. Кей зробила глибокий хрипкий вдих і ледве не закричала до Емілі, щоб та припинила. Вимкнула ту божественну музику. Але музика продовжувала лунати. Кей надто сильно любила свою подругу, щоб відмовити їй у можливості побути з Девідом.
Музика змусила її згадати іншу дитину. Крі. Як можна назвати свою дитину Крі? Крик? Кричати? Кей знала, що імена мають значення. Слова мають значення. Заспівавши, наче янгол, ця дитина на якийсь час зробила сьогодні всіх більш ніж людьми — вона наблизила їхню подобу до Божої. Але за допомогою кількох влучно підібраних слів її мати обернула на потворне те, що лише мить тому було дивовижним. Сісі була схожа на алхіміка, що мав неймовірний дар перетворювати золото на свинець.
Що ж такого почула мати Крі, що могло викликати таку реакцію? Безумовно, не той самий голос, що чули інші. А може, вона почула саме його, і в цьому була проблема. А може, вона чула ще й інші голоси.
Вона була б не першою.
Кей намагалася відігнати цю думку, але та нав’язливо поверталася. І з’явилася ще одна. Зазвучав ще один голос, чоловічий, добрий і задушевний, з ірландським акцентом: «Ти мала допомогти тій дитині. Чому ти нічого не зробила?».
Завжди одне й те саме запитання, і завжди одна й та сама відповідь. Через страх. Вона боялася все своє життя.
Рядки вірша Рут Зардо промайнули в її голові. Сьогодні вночі темрява мала ім’я, обличчя й рожеву сукню.
Темрявою була не Сісі, а звинувачення в особі Крі.
Кей перевела погляд. Намагаючись зігрітися, вона загорнулася у фланелеве простирадло й притиснула до підборіддя кулаки. Уже багато років вона не відчувала справжнього тепла. Її очі вихопили червоні цифри на електронному годиннику. Третя година. Вона сиділа у своєму окопі. Мерзла й тремтіла. Цієї ночі вона мала шанс спокутувати свою провину за всі миті боягузтва в житті. Усе, що їй потрібно було зробити, — це захистити дитину.
Кей знала, що незабаром подадуть сигнал. І їй доведеться виповзти з окопу й зустрітися з неминучим. Але вона ще не готова. Ще не готова. Будь ласка!
Бісова, клята жінка!
Ем слухала, як ноти скрипки мандрували знайомими місцями. Вони грали навколо ялинки, шукали подарунки й сміялися біля замерзлого вікна, дивлячись на яскраво освітлені сосни на знайомій луці. Звуки концерту заповнили кімнату, і Ем, заплющивши очі, на якусь благословенну мить уявила, що грає не Ієгуді[46], а хтось інший.
Усі Святвечори були однаковими. Але цей був гірший за більшість. Вона занадто багато почула. І забагато побачила.
Тож вона зрозуміла, що повинна зробити.
Різдво почалося з яскравого безхмарного світанку. Сніг, що випав напередодні, вправно балансував на гілках дерев, окреслюючи блискітками навколишній світ. Клара відчинила двері ванної кімнати, щоб випустити на вулицю свого золотистого ретривера, Люсі, і глибоко вдихнула холодне повітря.
День минав у неквапливому темпі. Пітер і Клара зняли з каміна свої панчохи, повні пазлів, журналів, цукерок і апельсинів. З Пітерової панчохи посипалися горішки кеш’ю, а з Клариної — желейні ведмедики. За кавою з млинцями вони розпакували свої головні подарунки. Пітеру дуже сподобався годинник від Армані, і він одразу ж надягнув його, засукавши рукав махрового халата вище ліктя, щоб годинник було видно.
А потім він нахилився й почав надзвичайно старанно порпатися під ялинкою, вдаючи, що загубив свій подарунок. Нарешті він підвівся з розчервонілим обличчям і простягнув їй кулю, загорнуту в папір із намальованими оленями.
— Перш ніж ти це відкриєш, я хочу дещо сказати. — Пітер почервонів ще більше. — Я знаю, як тобі було боляче через цю історію з Фортеном і Сісі. — Він підніс руку, щоб зупинити її протести. — Про Бога я теж знаю. — Кажучи це, він почувався неймовірним дурнем. — Я маю на увазі, що ти розповіла мені про зустріч із Богом на вулиці, хоча знала, що я не повірю. Я просто хочу, щоб ти знала: я ціную те, що ти мені розповіла й сподівалася, що я не буду з тебе сміятися.
— Однак ти сміявся.
— Але ж не дуже. Так чи так, я хотів сказати, що міркував про це. Ти маєш рацію, я не вірю, що Бог — безхатько…
— А ким є, на твою думку, Бог? У що ти віриш?
Він просто намагався зробити їй подарунок, а вона питала його про Бога.
— Ти знаєш, у що я вірю, Кларо. Я вірю в людей.
Вона мовчала. Вона знала, що він не вірить у Бога, і сприймала це нормально. Він, звісно, не мусив. Але вона також знала, що насправді він не вірив і в людей. Принаймні він не вважав їх добрими, чуйними та неперевершеними. Можливо, колись і вважав, але не після того, що сталося з Джейн.
Убили Джейн, але щось померло і всередині Пітера.
Ні, хай як би Клара обожнювала свого чоловіка, вона мусила визнати: єдине, у що він вірив, — це він сам.
— Знаєш, ти помиляєшся, — сказав він, сідаючи поруч із нею на диван. — Я бачу, про що ти думаєш. Я вірю в тебе.
Клара подивилася на його серйозне, миле обличчя Морров і поцілувала його.
— Сісі та Фортен — ідіоти. Ти знаєш, що я не розумію твоїх робіт і, мабуть, ніколи не зрозумію, але я знаю, що ти велика художниця. Я знаю це тут.