Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 60)
— Обіцяють сильну завірюху? — Для нього це була новина.
— За прогнозом, може випасти до тридцяти сантиметрів снігу. Ви коли-небудь потрапляли в хуртовину? — запитала вона.
— Одного разу, коли їхав до регіону Абітібі[136]. Було темно, дороги були порожні. Я втратив орієнтацію. — Він знову побачив сніговий вихор у світлі фар. Тоді йому здалося, що той сліпучий стовп вбирає в себе весь світ. — Я повернув не туди й опинився в непроїзному місці. Дорога продовжувала звужуватися. Звісно, я сам винен. Я був упертим, — прошепотів Ґамаш, нахилившись до Емілі. — Ш-ш-ш… — Він озирнувся.
Емілі усміхнулася.
— Це буде нашим маленьким секретом. Крім того, я впевнена, що ніхто не повірить. І що сталося?
— Дорога ставала все вужчою і вужчою. — Він простягав уперед руки, звужуючи між ними відстань, доки його долоні не склалися, наче в молитві. — Уже майже неможливо було розгледіти дорогу, яка на той час перетворилася на звичайну стежку, а далі, — він перевернув руки долонями догори, — вона зникла, кінець. Лишився тільки ліс і сніг. Кучугури снігу до дверей машини. Ні проїхати вперед, ні повернутися назад.
— То що ж ви зробили?
Він завагався, не знаючи, що відповісти. Усі відповіді, які спадали йому на думку, були правдивими, але у правди є кілька рівнів. Він знав, про що збирається її запитати, тому вирішив, що вона заслуговує на таку ж повагу.
— Я почав молитися.
Вона подивилася на цього великого, упевненого в собі чоловіка, що звик командувати, і кивнула.
— Про що ви молилися?
Вона не відпускала його з гачка.
— Незадовго до того, як це сталося, ми з інспектором Бовуаром розслідували справу в маленькому рибальському селищі під назвою Бей де Мутон, що на північному березі річки Святого Лаврентія.
— Земля, яку Бог дарував Каїну, — несподівано сказала вона.
Ґамашеві була відома ця цитата, хоч серед його знайомих її мало хто знав. У 1600-х роках, коли дослідник Жак Картьє вперше побачив цей пустельний скелястий виступ у гирлі річки Святого Лаврентія, він записав у своєму щоденнику: «Це, напевне, та земля, яку Бог дарував Каїну».
— Можливо, мене тягне до тих, на кому лежить прокляття. — Ґамаш усміхнувся. — Можливо, саме тому я полюю на вбивць, таких як Каїн. Місцевість безплідна й пустельна; там практично нічого не росте, але для мене то майже нестерпна краса — звісно, якщо знаєш, де дивитися. Тут побачити красу легко. Вона всюди. Річки, гори, села, особливо Три Сосни. Але в Бей де Мутон краса не така очевидна. Її треба шукати. Вона в лишайнику на скелях і в крихітних, майже невидимих, фіолетових квіточках: щоб побачити їх, треба опуститися на коліна. Вона у весняному цвітінні морошки.
— Ви знайшли свого вбивцю?
— Так, знайшов.
Але його інтонація підказала їй, що це ще не вся історія. Не дочекавшись продовження, вона вирішила запитати.
— А що ще ви знайшли?
— Бога, — просто відповів Ґамаш. — У закусочній.
— Що він їв?
Питання було настільки несподіваним, що Ґамаш завагався, але потім розсміявся.
— Лимонний пиріг із меренгою.
— А звідки ви знаєте, що Він був Богом?
Розмова йшла не так, як її уявляв собі старший інспектор.
— Я не знаю, — зізнався він. — Він міг бути просто рибалкою. Принаймні одягнений він був як звичайний рибалка. Але він дивився на мене з іншого кутка з такою ніжністю, такою любов’ю, що я був приголомшений.
Ґамаш відчував велику спокусу опустити очі на теплу дерев’яну поверхню стола, де лежали його руки. Але Арман Ґамаш не піддався. Він дивився Емілі прямо в очі.
— Що зробив Бог? — запитала жінка тихим голосом.
— Він доїв свій пиріг і відвернувся до стіни. Мені здалося, ніби він її тер, а потім повернувся до мене з найпроменистішою усмішкою, яку я коли-небудь бачив. І мене переповнила радість.
— Гадаю, вас часто переповнює радість.
— Я щаслива людина, мадам. Мені дуже пощастило, і я це знаю.
— Здається, я розумію, — сказав Ґамаш.
— їх смерть змінила мене. У якийсь момент я стояла у своїй вітальні, не в змозі зробити крок ні вперед, ні назад. Наче застигла. Ось чому я запитала про хуртовину. Це те, що я відчувала протягом багато місяців. Ніби заблукала в білій імлі. Безвихідь і страх. Я вже не витримувала. Я готувалася до смерті. Я не знала, як я помру, та знала, що більше не витримаю цю втрату. Я наближалася до кінця. Як ви в ту хуртовину. Заблукала, втратила орієнтацію, опинилася в глухому куті. Це, звісно, образно. Мій глухий кут був у моїй власній вітальні. Заблукала у найбільш знайомому мені, найзатишнішому місці.
— Що сталося потім?
— Пролунав дзвінок у двері. Я пам’ятаю, як намагалася вирішити, що робити — відчинити двері чи накласти на себе руки. Але дзвінок пролунав знову, і я не знаю, можливо, то була сформована соціальна навичка, але я зібралася з духом і пішла відчиняти двері. На порозі стояв Бог. У куточку його рота були крихти лимонного пирога з меренгою.
Глибокі карі очі Ґамаша розширилися від подиву.
— Я жартую. — Вона простягнула руку і, усміхаючись, на мить взяла його за зап’ястя. Ґамаш засміявся зі своєї довірливості. — Він був дорожнім робітником, — продовжила Емілі. — Йому потрібен був телефон. У руках він тримав дорожній знак.
Вона зупинилася, на мить відчувши брак сил. Ґамаш чекав. І сподівався, що на знакові не було нічого на кшталт «Кінець близько». Усе навколо поблякло й завмерло. У світі залишилися лише двоє людей — маленька, тендітна Емілі Лонґпре та Арман Ґамаш.
— Там було написано «Попереду лід».
На мить повисла тиша.
— Як ви дізналися, що то Бог? — запитав Ґамаш.
— А коли кущ, що палає, стає неопалимою купиною? — запитала Ем, і Ґамаш кивнув. — Мій відчай зник. Скорбота залишилася, звісно, але тоді я зрозуміла, що світ — це не темрява й розпач. Я відчула величезне полегшення. У ту мить я віднайшла надію. Її подарував мені незнайомець із дорожнім знаком. Це звучить смішно, я знаю, але раптом морок розвіявся.
Вона поринула у спогади, і на її обличчі з’явилася усмішка.
— Це до біса дратувало Матінку, скажу я вам. їй довелося поїхати аж до самої Індії, щоб знайти Бога, а Він весь час був тут. Вона поїхала до Кашміру, а я пішла до дверей.
— Але обидві мандрівки виявилися довгими, — зауважив Ґамаш. — А Кей?
— Кей? Я гадаю, що вона не наважилася на цю подорож, ця подорож її лякає. Думаю, що Кей багато чого боїться.
— Клара Морров зобразила вас на картині як Три Грації.
— Невже? Одного дня про цю жінку дізнаються, і світ зрозуміє, яка вона дивовижна художниця. Вона бачить те, що інші не помічають. Вона бачить у людях найкраще.
— Вона, безумовно, побачила, як сильно ви троє любите одна одну.
Ем кивнула.
— Я дійсно люблю їх. Я все це люблю.
Вона обвела очима життєрадісне приміщення бістро, вогонь, що весело потріскував у каміні, поглянула на Олів’є та Ґабрі, які розмовляли з клієнтами, на цінники, що звисали зі стільців, столів і люстр. Згадала, як одного разу, розсердившись на Олів’є, Ґабрі причепив цінника на себе й так обслуговував столики.
— Відтоді, як я відчинила двері, моє життя стало зовсім іншим. Тепер я щаслива. Задоволена. Кумедно, правда? Мені довелося потрапити в пекло, щоб знайти щастя.
— Люди вважають, що я маю бути цинічним через свою роботу, — неочікувано для себе самого продовжив її думку Ґамаш, — але вони не розуміють. Усе саме так, як ви сказали. Я цілими днями заглядаю в найвіддаленішу кімнату будинку, ту, яку ми тримаємо зачиненою і ховаємо навіть від самих себе. Ту, де на нас чекають усі наші монстри, гнилі та огидні. Моя робота — знаходити людей, які забирають життя. І щоб зробити це, я повинен з’ясувати чому. А для цього я маю залізти в їхні голови й відчинити ті останні двері.
Але коли я знову виходжу, — він широко розвів руками, — світ раптом стає прекраснішим, яскравішим, привабливішим, ніж будь-коли. Коли ти бачиш найгірше — цінуєш найкраще.
— Саме так. — Емілі кивнула. — Ви любите людей.
— Я дуже люблю людей, — зізнався старший інспектор.
— А що ваш Бог робив на стіні в їдальні?
— Він писав.
— Бог писав на стіні закусочної? — Ем не вірила, хоча й не знала чому. До неї Бог прийшов із підготовленим заздалегідь напуттям.
Ґамаш кивнув і згадав гарного сивого рибалку вже біля сітчастих дверей закусочної, у якій було повно мух і пахло морем. Рибалка озирнувся на Ґамаша й усміхнувся. Не променистою, широкою усмішкою, як кількома хвилинами раніше, а теплою та заспокійливою — він ніби казав, що все розуміє і що все буде добре.
Ґамаш підвівся, прослизнув до кабінки, де сидів рибалка, і прочитав напис на стіні. Він витягнув свій блокнот із нотатками про смерті, убивства та напасті й переписав туди чотири прості рядки.
Він зрозумів, що має зробити. Не тому, що він сміливий і порядний, а тому, що в нього не було вибору. Він повинен повернутися до Монреалю, до штаб- квартири поліції Квебеку й розібратися зі справою Арно. Він знав, що мусить це зробити, уже кілька місяців, і все ж тікав від цього, ховаючись за роботою. За трупами та священним, шляхетним обов’язком знайти вбивць. Ніби він був єдиним у поліції, хто міг це зробити.