Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 59)
Він подивився на Ґамаша, який сидів за своїм столом, схопив папку, що лежала перед старшим інспектором, і повернувся. Розгорнув папку, пробігся очима по кількох сторінках, потім сповільнився і став читати уважніше.
— Ось. Ви це мали на увазі? — Він передав звіт про розтин тіла Сісі агентці Лакост. Та переглянула вказану ним частину і, усміхаючись, кивнула.
— Зрозумів.
Ґамаш відкинувся на спинку стільця й глибоко зітхнув.
— Крі не загрожує небезпека від людини, яка вбила Ел, тому що ця людина вже мертва.
— Фотограф, — припустив Лем’є.
— Ні, — заперечила Лакост. — Сісі де Пуатьє. Вона вбила власну матір. Це єдиний логічний висновок. Сісі рвонула кулон із шиї матері і зламала його. На потилиці в Ел залишився синець, але й Сісі порізала руку. Долоню. Бачиш тут, у звіті про розтин Сісі? Її долоні були обпечені, але коронер згадує про ще одну рану, частково загоєну, під опіком. Сісі вбила свою матір, потім забрала з її мертвої руки підвіску й викинула в смітник.
— Тоді хто викинув відеокасету та кулю
— Та сама Сісі. На кулі
— Але вони й мали там бути, — не вгамовувався Бовуар. — Куля належала їй. Більше ніхто не бачив її, не кажучи вже про те, щоб торкатися.
— Але якби хтось інший украв кулю, а потім викинув, — міркував Ґамаш, — був би четвертий вид відбитків.
— Навіщо Сісі викидати кулю
— Можу лише здогадуватися, — відповіла Лакост, — але думаю, усе через почуття провини. У її будинку було дві речі, які нагадували їй про матір. Касета з фільмом «Лев узимку» та куля
— Але навіщо викидати касету в смітник, а кулю
— Не знаю, — зізналася Лакост. — Можливо, вона робила це в різні дні. Можливо, відеокасету вона викинула разом із кулоном, а викинути кулю
— Куля мала для неї більшу цінність, — погодився Ґамаш. — Так, вона довго не наважувалася її знищити. Ця різдвяна прикраса стала символом її сім’ї, її філософії, її мрій. Напевно, тому вона не змогла змусити себе просто викинути її й обережно поклала на смітнику.
— Сісі вбила власну матір, — повторив Бовуар. — Навіщо?
— Через гроші, — припустила Лакост, яка мала час на роздуми. — Вона збиралася зустрітися з американськими покупцями, сподіваючись продати їм свою філософію. Вона продала б
— Але то, мабуть, була лише її фантазія, — зауважив Лем’є.
— Можливо, але поки вона в це вірила, більше нічого не мало значення. Угода з американцями щодо
— А потім з’являється п’яна торбешниця, яка виявляється її матір’ю, — кивнув Ґамаш, — і ретельно вибудувана філософія життя Сісі опиняється під загрозою. Щось мало померти: або її мрія, або її мати. Для неї вибір був очевидним. — Ґамаш поглянув на скриньку, яку тримав у руках, і вкотре перевернув її.
В KLM.
Навіщо Ел збирала ці букви? Він відкрив скриньку, і провів вказівним пальцем по вирізаних великих літерах. С, В, К, L і М.
Ґамаш повільно закрив скриньку й поставив її на стіл, дивлячись перед собою в порожнечу. Потім підвівся й закрокував кімнатою. Опустивши голову й заклавши за спину руки, він проходив коло за колом, рухаючись розміреним, неквапливим кроком.
За кілька хвилин він зупинився.
Він отримав відповідь.
Розділ тридцять третій
— Мадам Лонґпре! — Підвівшись, старший інспектор вклонився тендітній жінці, що стояла перед ним.
— Мсьє Ґамаш! — Вона злегка кивнула й сіла на стілець, який він підсунув.
— Що вам замовити?
— Еспресо,
Вони удвох сиділи в бістро за столиком трохи збоку від каміна. Була десята ранку наступного дня. Село накрив снігопад. Це було одне з не дуже рідкісних, але все ж таки надзвичайних метеорологічних явищ, які трапляються у Квебеку взимку: йшов сніг і водночас світило сонце. Ґамаш виглянув у вікно і здивувався. Ніжні й крихкі сніжинки кружляли в повітрі й м’яко падали на Три Сосни, виблискуючи рожевими, блакитними й зеленими промінцями на деревах і одязі селян, що прогулювалися селом.
Принесли каву.
— Ви вже оговталися від пожежі? — запитала жінка. Ем була там разом із Матінкою і навіть Кей. Усю ніч вони роздавали змерзлим волонтерам бутерброди, гарячі напої, розносили ковдри. Вони всі були виснажені, і Ґамаш вирішив відкласти розмову з Емілі до наступного ранку.
— Жахлива ніч, — промовив Ґамаш. — Одна з найгірших на моїй пам’яті.
— Хто там загинув?
— Чоловік на ім’я Сол Петров. — Ґамаш зачекав на реакцію Ем. Була лише ввічлива зацікавленість. — Фотограф. Він знімав Сісі.
— Навіщо?
— Для каталогу. Сісі планувала зустрітися з американською компанією в надії зацікавити їх своїм проектом. Вона хотіла стати гуру стилю, хоча її прагнення, схоже, вийшли за межі стилю.
— Щось на кшталт універсального магазину, — зауважила Ем. — Вона була готова відновити вас зсередини і ззовні.
— Сісі де Пуатьє мріяла про велике, це точно, — погодився Ґамаш. — Ви казали, що зустрічалися із Сісі кілька разів, але чи були ви знайомі з її сім’єю? З чоловіком і донькою?
— В обличчя знала, та не розмовляла з ними. Звісно, бачила їх на керлінгу після Різдва.
— Я так розумію, на службі напередодні Різдва в тутешній церкві теж.
— Як це? — Ґамаш був неабияк здивований, почувши таку характеристику.
— О, не в підступному сенсі. Не як її мати. Хоча й Сісі не була такою хитрою, як їй хотілося б вірити, її було наскрізь видно. Ні, Крі була сором’язливою, замкнутою. Ніколи не дивилася в очі. Але в неї виявився найчарівніший голос. У нас аж перехопило подих, коли ми почули її спів.
Емілі згадала різдвяну службу в переповненій каплиці. Тоді вона подивилася на Крі й побачила, як змінилася дівчина. Радість зробила її прекрасною.
— Вона була схожа на Девіда, коли той грав Чайковського.
А потім та сцена біля церкви.
— Про що ви думаєте? — тихо запитав Ґамаш, помітивши стурбований вираз на обличчі Ем.
— Після служби ми стояли на вулиці. Сісі була з другого боку церкви. Звідти стежка йде прямо до їхнього будинку. Ми не бачили її, але чули. А ще був дуже дивний звук. — Емілі стиснула губи, намагаючись пригадати його. — Схоже на стукіт кігтів Анрі об дерев’яну підлогу, коли я забуваю їх підстригати. Цокання, тільки гучніше.
— Гадаю, я можу розкрити вам цю таємницю, — сказав Ґамаш. — То, напевне, були її чоботи. Вона купила собі на Різдво чобітки зі шкури тюленят. Із металевими кігтями на підошвах.
Ем була шокована, на обличчі з’явився огидливий вираз.
то якої Він думки буде про людей?
— Ви казали, що чули ще щось, окрім цокання її чобіт?
— Вона кричала на свою дочку. Накинулася на неї. Це було моторошно.
— За що саме вона її лаяла? — запитав Ґамаш.
— За те, як вона була вдягнена. Крі дійсно була вбрана досить оригінально. На ній, здається, був рожевий сарафан. Однак насамперед Сісі причепилася до голосу Крі, її співу. Голос у дівчинки божественний. Не в тому сенсі, у якому вживає це слово Ґабрі, а справді божественний. А Сісі насміхалася зі своєї дочки, принижувала її. Ні, навіть більше. Вона буквально знищувала її. Жах. Я все це чула й нічого не зробила. Нічого не сказала.
Ґамаш мовчав.
— Ми повинні були її захистити. — Голос Емілі був тихим і спокійним. — Ми всі на Святвечорі були свідками вбивства, бо так воно й було, старший інспекторе. Я не маю жодних ілюзій щодо цього. Тієї ночі Сісі вбила свою доньку, а я їй допомогла.
— Ви берете через край, мадам. Не драматизуйте докори сумління. Я знаю, що вам прикро від того, що сталося, і я згоден, щось треба було зробити. Але я також знаю, що цей випадок біля церкви не був поодиноким. Трагедія життя Крі в тому, що іншого вона й не знала. Це для неї було як сніг узимку. — Вони обоє подивилися у вікно. — Образи накладалися одна на другу, доки Крі не зникла під ними остаточно.
— Я повинна була щось зробити.
Вони на мить замовкли. Емілі дивилася на вулицю, а Ґамаш дивився на неї.
— Я чула, завтра буде хуртовина, — перервала мовчанку Емілі. — Передають штормове попередження.