Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 57)
«Я люблю вас», — не вагаючись мовив сам до себе Бовуар. Потім він згадав про дружину, про матір. Але спочатку був Арман Ґамаш.
— Уяви, що ми тут, аби врятувати їх. — Це була не пропозиція, це був наказ.
Бовуар уявив Ґамаша в пастці в цьому охопленому пожежею будинку. Поранений, старший інспектор кликав його на ім’я. І раптом вузькі сходи здалися Жану Ґі не такими й вузькими, а темрява не такою загрозливою.
Рейн-Марі. Ґамаш постійно повторював подумки ім’я дружини відтоді, як зрозумів, що має увійти до самого пекла. Не заради агентки Іветт Ніколь. Не заради Сола Петрова. А заради Рейн-Марі. Ідея її порятунку стерла всі думки про особисту безпеку. Ніякого страху не існувало й не могло існувати. Мало значення лише одне — знайти її. Ніколь стала Рейн-Марі, а жах перетворився на відвагу.
Він штовхав люк знову й знову.
Обоє вже почали кашляти.
— Зрушилося! — крикнув він Бовуару і подвоїв свої зусилля.
Ґамаш зрозумів, що швидше за все хтось заблокував люк меблями. Судячи з усього, це був холодильник.
Старший інспектор на мить відступив на назад, щоб зібратися із силами. Мовчки подивився на двері люка. Потім заплющив очі. Розплющив і з силою штовхнув двері. Вони відчинилися якраз настільки, щоб у щілину можна було просунути сокиру. Використавши її як важіль, Ґамаш прочинив двері люка. Його одразу накрила хмара диму, очі нічого не бачили.
Уткнувши обличчя в плече, він намагався дихати крізь одяг. Він почув, як щось важке впало на підлогу. Двері розчахнулися.
— Ніколь! — закричав він, набравши повні легені диму, і закашлявся. Він майже нічого не міг розгледіти, але, посвітивши ліхтариком, зрозумів, шо він у невеликій спальні. Поруч із люком лежав перекинутий комод. Бовуар видерся слідом за ним. Дим був густішим, ніж на сходах. Часу майже не залишалося.
Бовуар чув, як вогонь наближається і відчував його тепло. Крижаний холод усередині миттєво змінився на пекельний жар — саме таким кінцем погрожувала йому в дитинстві
— Ніколь! Петров! — гукали обидва чоловіки.
Вони прислухалися, а потім вийшли в коридор і побачили, звідки йшло пекло. Стіна вогню то лизала стелю, то стискалася, ніби вдихаючи повітря. Пригнувшись і тримаючись подалі від полум’я, Ґамаш швидко проминув коридор і увійшов у сусідню кімнату, перечепившись через щось на порозі.
— Я тут! — Ніколь підвелася на коліна і впала на Ґамаша. — Дякую, дякую! — Здавалося, вона намагається заповзти йому під шкіру. — Я варта цього. Справді варта. Пробачте мені. — Вона вчепилася в нього, наче потопельниця.
— Де Петров? Ви мене чуєте? Де Петров?
Вона похитала головою.
— Гаразд. Візьміть це. — Він простягнув їй свій ліхтар. — Бовуаре, ти попереду.
Бовуар розвернувся, і всі троє, пригнувшись, побігли назад коридором, назустріч полум’ю та диму. Зазирнувши до невеликої спальні, Бовуар ледь не провалився у відчинений люк. І одразу відчув неймовірний жар. Він спрямував ліхтар на сходи і побачив там клуби диму та полум’я.
— Туди не можна! — крикнув він. Ревіння було вже близько. Майже біля них. Ґамаш підійшов до вікна і розбив його ліктем.
— Он вони! — почув він крик Рут. — Нагорі. Несіть драбини!
За мить у вікні з’явилося обличчя Біллі Вільямса. Невдовзі всі троє, похитуючись, відходили від будівлі. Старший інспектор обернувся й побачив, як обвалилася будівля. У небо здійнявся стовп яскраво-помаранчевих іскор і диму, а слідом за ним злетіла душа Сола Петрова.
Розділ тридцять другий
Наступного ранку вони прокинулися пізно. День був чарівним. Мороз ущух, падав рясний сніг, товстим шаром засипаючи машини, будинки та людей, які неквапливо займалися своїми справами. Зі свого номера Ґамаш побачив, як Пітер Морров насипав насіння в годівничку для птахів. Щойно чоловік відійшов, до годівниці злетілися чорноголові синички та блакитні сойки, а за ними примчали голодні білки та бурундуки. Біллі Вільямс розчищав ковзанку, утім, радше заради чистого сумління — позаду нього знову росли кучугури снігу. Емілі Лонґпре вигулювала Анрі. Дуже повільно. Здавалося, цього дня всі рухалися впівсили. «Дивно, — подумав Ґамаш, приймаючи душ і вдягаючи свої вельветові штани, водолазку і теплий пуловер, — село здається більш пригніченим через смерть невідомого фотографа, аніж через смерть Сісі».
Була десята ранку. До готелю вони повернулися о шостій тридцять. Ґамаш довго лежав у гарячій ванні, намагаючись ні про що не думати. Але одна фраза не давала йому спокою.
«Я того варта, справді варта! — казала Ніколь, захлинаючись плачем і хапаючись за нього. — Я того варта».
Ґамаш не розумів чому, але це змусило його замислитися.
Жан Ґі Бовуар швидко прийняв душ і, збуджений, пішов спати. Він почувався так, ніби щойно переміг у змаганні з тріатлону. Він замислився, чи почувалися коли-небудь так само гравці у керлінг. Фізично він був на межі. Змерзлий, знесилений. Але морально на підйомі. Вони втратили Петрова, але зайшли в будівлю, яка палала, і врятували Ніколь.
Рут Зардо прийняла ванну й попрямувала на кухню. Сидячи за пластиковим столом, вона попивала віскі й писала вірші:
Іветт Ніколь одразу пішла спати, брудна, смердюча, виснажена, проте з якимось новим відчуттям. Вона лежала в ліжку, безпечному й теплому.
Ґамаш урятував її. У буквальному сенсі. З вогню. Вона була не просто жива, вона була дуже щаслива. Нарешті хтось подбав про неї. І не хто-небудь, а старший інспектор.
Може, нарешті в неї є надія?
Ця думка зігріла й заколисала її, огорнуту обіцянкою приналежності, обіцянкою нарешті зайняти місце у вітальні. Вона розповіла Ґамашеві про дядька Сола.
— Навіщо ви туди пішли? — запитав він, коли вони грілися в автобусі, а старші волонтери роздавали бутерброди та гарячі напої.
— Щоб урятувати його, — відповіла вона, відчуваючи, як тоне в його очах, як їй хочеться скрутитися калачиком у нього на руках. Не як коханій, а як дитині. Яку люблять і захищають. Він урятував її. Заради неї він пройшов крізь вогонь. А тепер він запропонував їй те, чого вона прагнула все своє життя. Відчуття належності до спільноти. Він би не врятував її, якби вона була йому байдужа. — Ви сказали, що там фотограф. Я хотіла його врятувати.
Ґамаш відсьорбнув кави і продовжував дивитися на неї. Він дочекався, поки навколо нікого не залишилося, і стишив голос.
— Усе гаразд, Іветт. Ви можете мені все розповісти.
І вона розповіла. Він уважно слухав, жодного разу не перебив, не засміявся і навіть не усміхнувся. Часом його очі, здавалося, сповнювалися співчуттям.
Вона розповідала йому про те, що ніколи не виходило за стіни її бездоганного будинку. Вона розповіла йому про дурного дядька Сола з Чехословаччини, якого вигнали з поліції і який не зміг урятувати свою родину. Якби йому це вдалося, він би зміг попередити їх про заколот, захистити. Але він не зміг, не зробив цього і загинув. Вони всі загинули. Вони загинули через свою відокремленість від спільноти.
— Ви пішли туди, бо його звали Сол? — запитав Ґамаш, не насміхаючись, а бажаючи прояснити ситуацію.
Вона кивнула, навіть не відчуваючи потреби виправдовуватися, щось пояснювати чи когось звинувачувати. Старший інспектор відкинувся на спинку сидіння, дивлячись у вікно на будинок, який усе ще палав, на зусилля пожежників, які вже не намагалися врятувати його, а давали йому вигоріти вщент.
— Дозвольте дати вам пораду?
Вона знову кивнула, воліючи почути, що він скаже.
— Відпустіть це. У вас своє власне життя. Не живіть життям дядька Сола чи ваших батьків. — Його обличчя набуло серйозного вигляду, погляд став проникливим. — Ви не можете жити в минулому і, звісно, не в змозі його виправити. Те, що сталося з дядьком Солом, не має нічого спільного з вами. Спогади здатні вбивати, Іветт. Минуле може простягнути руку, схопити й затягнути туди, де не варто бути. Наприклад, до будівлі, що палає.
Ґамаш ще раз подивився на ненаситні язики полум’я, які охопили будинок, а потім знову на агентку Ніколь. Він нахилився до неї, їхні голови майже торкалися одна одної. Це був найінтимніший момент у її житті. М’яким голосом він прошепотів:
— Поховайте своїх мерців.
Тепер вона лежала в ліжку. Вона зігрілася й почувалася в безпеці. «Усе буде добре!» — сказала вона собі, дивлячись, як на підвіконня падає м’який, пухнастий сніг. Вона підтягнула ковдру до підборіддя й зарилася носом у постіль. Пахло димом.
А разом із запахом із пам’яті виринув уривок фрази, почутий крізь дим. Він прорізав дим і заскочив її на підлозі, де вона лежала, тремтячи від страху та самотності. Вона розуміла, що помре. На самоті. І замість побачити своїх рятівників вона почула їхні слова.
«Вона того не варта».
Вона мала згоріти на самоті, тому що вона не варта порятунку. Голос належав Бовуарові. Але до неї не долетіла відповідь Ґамаша, що загубилася в наповненому їдким димом коридорі: «Варта».
Вона чула лише ревіння вогню, що наближався, і калатання власного серця.
Цей сучий син Ґамаш залишив би її помирати. Він не її шукав, він хотів знайти Петрова. Він так одразу й запитав, побачивши її: «Де Петров?». Не поцікавився: «Ти в порядку?». Не сказав: «Слава богу, ми тебе знайшли!».