Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 27)
Ґамаш побачив, як у всіх у голові закрутилися коліщатка.
— І Лайон винайшов? — поцікавився він.
— Не зовсім, але він винайшов ось це. Система, що тримає кишені закритими за допомогою магнітів.
— Геніально, — зауважив Ґамаш.
— За винятком того, що у випадку використання у військовому однострої магніти повинні бути досить важкими. І їх потрібно по два на кишеню, а в середньому кишень близько сорока. Магнітні застібки додають десь п’ятнадцять фунтів[87] до й без того важкого спорядження.
Почулися смішки.
— У нього дев’ять патентів на різні винаходи. Усі невдалі.
— Невдаха, — промовив Бовуар.
— Проте він не полишає спроб, — сказала Лакост. — І якщо одна з його розробок спрацює, він може стати багатшим, ніж уявляв у своїх найсміливіших мріях.
Слухаючи Лакост, Ґамаш згадав запитання, яке РейнМарі поставила йому напередодні. Чому Річард Лайон і Сісі де Пуатьє одружилися? І чому вони не розлучилися? Вона така амбітна, егоїстична й жорстока, а він такий слабкий і незграбний? Швидше можна було б очікувати, що Сісі вб’є його, а не навпаки.
Тут він усвідомив, що сприймав майже як факт те, що Лайон убив свою дружину. Ґамаш знав, що сприймати щось як факт дуже небезпечно. І все ж, чи можливо, що Річарду Лайону нарешті вдалося досягти успіху? Чи вбив він дружину, щоб не ділитися з нею статком?
— У цій справі є ще дещо дивне. — Лакост вибачливо всміхнулася інспектору Бовуару. Вони разом працювали над багатьма справами, і вона добре знала його гострий аналітичний розум. Така хаотична доповідь була для нього справжніми тортурами, але він опанував себе і кивнув. — Я також пробила Сісі де Пуатьє по базі й нічого не знайшла. Хіба що посвідчення водія та медичну картку. Але ні свідоцтва про народження, ні паспорта, жодного документа, виданого понад двадцять років тому. Тоді я спробувала знайти щось на Сісі Лайон, Сесілію Лайон, Сесілію де Пуатьє. — Вона підняла руки, показуючи, що полишила надію знайти бодай якусь інформацію.
— Спробуйте пошукати на Елеонору та Анрі де Пуатьє, — запропонував Ґамаш, дивлячись у книгу, що лежала перед ним. — Згідно з її книгою, це її батьки. І пошукайте
— Що це?
— Її філософія життя. Філософія, що, як вона сподівалася, замінить феншуй.
Бовуар намагався здаватися зацікавленим і водночас обізнаним. І те й інше було не про нього.
— Філософія, — продовжував Ґамаш, — яка, вона мала надію, зробить її надзвичайно багатою.
— Мотив для вбивства? — Бовуар пожвавішав.
— Можливо, якби їй це вдалося. Але схоже, що Сісі де Пуатьє була не більш успішною за свого чоловіка. Якщо це все, розподілимо завдання. Він підвівся.
— Сер, є ще дещо, — озвався агент Робер Лем’є. — Ви звеліли мені перевірити сміття з будинку Лайонів. Тож я все перебрав і склав інвентаризаційний список.
— Це зачекає, агенте, дякую, — відмахнувся Ґамаш. — У нас напружений день. Я поговорю з Кей Томпсон, дізнаюся, що вона бачила. Я хочу, щоб ти знайшов фотографа, про якого говорив Річард Лайон, — звернувся він до Бовуара, який жваво кивнув, із нетерпінням чекаючи на початок полювання. — Принаймні він напевно фотографував благодійний сніданок і керлінг. Можливо, він навіть зняв убивство. Його звуть Сол якийсь там.
— Сол Петров, — уточнила велика червона пожежна машина жіночим голосом. З-за неї з’явилася молода жінка. — Я знайшла його.
Наближаючись, вона не могла не помітити шок і навіть жах на обличчях чоловіків і жінок, що сиділи за столом. Вона не здивувалася, бо була готова до цього.
— Доброго ранку, агентко Ніколь, — привітався Арман Ґамаш.
Розділ шістнадцятий
Бовуар роздавав завдання, поки Ґамаш розмовляв із агенткою Іветт Ніколь наодинці. У будівлі станції була одна окрема кімната, де колись сидів касир і продавав квитки. Пізніше її зайняла Рут Зардо. Там стояв письмовий стіл, стілець і близько трьохсот книжок, що було, поза сумнівом, украй пожежонебезпечно.
Щойно з’явилася агентка Ніколь, старший інспектор Ґамаш підхопився на ноги, як може підхопитися засуджений, зустрічаючи неминучу страту. Він кивнув Бовуару, і його заступник усе зрозумів без слів. Ґамаш мовчки пройшов уперед, щоб зустрітися з Ніколь на півдорозі, і провів її до маленької кімнати.
Тепер Бовуар спостерігав, як команда працює з комп’ютерами і телефонами, але його думки займав шеф. І Ніколь. Ця в’їдлива, нікчемна, обмежена жіночка, яка ледь не зруйнувала їхню останню справу та сіяла чвари в команді, чий успіх був побудований на злагодженості.
— Поясніть, як ви тут опинилися, будь ласка. — Ґамаш стояв посеред тісної кімнати, височіючи над низенькою агенткою. Її коротке мишаче волосся розпатлалося не лише тому, що було під шапкою, а й через саму стрижку, яку, схоже, зробив секатором п’яний садівник. Тьмяний одяг сидів на ній незграбно, і Ґамашеві здалося, що на її колючому вовняному светрі прилип яєчний жовток. Її багрове обличчя було подзьобане шрамами від підліткових прищів, а там, де рубців не було, шкіра мала нездоровий колір. Єдиною іскрою, що горіла в її сірих очах, був страх. «Там є ще дещо, — подумав Ґамаш. — Підступність. Вона когось боїться, але не мене».
— Мене приставили до вас, сер. — Вона пильно дивилася на нього. — Сьогодні вранці подзвонив суперінтендант Франкур і сказав, що я маю прибути до вас. Я теж здивувалася. — Вона намагалася сказати це скрушним голосом, але вийшло просто плаксиво. — Я прочитала ваші з інспектором Бовуаром робочі нотатки щодо вчорашнього вбивства.
— Яким чином?
— Суперінтендант переслав їх мені додому. І звернула увагу на ваш запис щодо фотографа, що ви вважаєте це першочерговим завданням. Я погодилася.
— Я радий це чути.
— Тобто, я подумала, що ви маєте рацію. Ну, звісно, ви маєте рацію. — Тепер вона починала хвилюватися. — Ось.
Вона простягнула руку з аркушем паперу. Він узяв його й прочитав:
— Я знайшла адресу на карті. Подивіться. Секундочку.
Вона витягла карту з кишені куртки й простягнула йому. Він не взяв. Він просто витріщився на неї.
— Я обдзвонила близько п’ятнадцяти агентств з оренди житла в цьому районі. Ніхто його не знав, але врешті-решт я знайшла ресторан «Сан-Сусі» в Сен-Ремі. Там люди дають оголошення про здачу в оренду заміських будинків. Я запитала власника, і він пригадав,
що кілька днів тому йому телефонував хлопець із Монреалю. І одразу ж винайняв це житло. Тож я подзвонила, і справді, він той самий фотограф. Сол Петров.
— Ви говорили з ним?
— Так, сер. Довелося. Щоб підтвердити його особу.
— А якщо він і є вбивця? А якщо в цей момент він спалює свої фотографії або завантажує машину? Як давно ви телефонували?
— Близько двох годин тому. — Голос Іветт Ніколь стих до шепоту.
Ґамаш глибоко вдихнув і якусь мить дивився на неї, а потім вийшов за двері.
— Інспекторе Бовуар? Будь ласка, візьміть агента і з’ясуйте, чи це той фотограф, якого ми шукаємо. Агенте Лем’є, залишіться тут. Мені потрібно поговорити з вами. — Він повернувся до Ніколь. — Сядьте і зачекайте на мене.
Вона опустилася на стілець так, ніби її ноги підкосилися.
Бовуар узяв папірець, звірився з мапою на стіні і за лічені хвилини вже був за дверима, дорогою встигнувши глянути на агентку Ніколь, яка сиділа у крихітній, тісній кімнаті й мала найнещасніший вигляд, який узагалі може мати жива людина. Несподівано для себе Бовуар відчув до неї трохи співчуття. Про темну сторону вдачі Ґамаша ходили легенди. Не тому, що вона була такою темною, а тому, що він її дуже добре приховував. З її проявами майже ніхто не стикався. Але ті, хто стикався, запам’ятовували це назавжди.
— У мене є для вас завдання, — звернувся Ґамаш до агента Лем’є. — Я хочу, щоб ви поїхали в Монреаль і дещо розпитали. Про жінку на ім’я Елль. Це не справжнє її ім’я. Вона була жебрачкою, її вбили перед самим Різдвом.
— Це стосується справи де Пуатьє?
— Ні.
— Я зробив щось не так? — Лем’є мав пригнічений вигляд.
— Зовсім ні. Мені потрібно, щоб ви поставили для мене кілька запитань, пов’язаних із цією справою, та й для вас це буде корисно. Ви не працювали в Монреалі?
— Майже не бував, — зізнався Лем’є.
— То у вас є шанс. — Ґамаш помітив тривогу на обличчі агента Лем’є. — Усе буде гаразд. Я б не посилав вас, якби не був упевнений у двох речах. По-перше, що ви можете це зробити, а по-друге, що цей досвід стане вам у пригоді.
— Що я маю зробити?
Ґамаш йому пояснив, і вони вдвох пішли до автівки старшого інспектора. Шеф дістав із багажника картонну коробку з речовими доказами й передав її Лем’є разом з інструкціями.
Ґамаш проводжав поглядом машину Лем’є, поки та повільно їхала старим кам’яним мостом, вулицею Коммонс, об’їжджала сільську луку, а потім піднялася на вулицю дю Мулен і виїхала з Трьох Сосен. Сніг не припинявся. Старший інспектор стояв і дивився на фігури, що рухалися сільською лукою. Хтось ніс торбинки з покупками з булочної Сари чи з універсальної крамниці мсьє Беліво. Цілі сім’ї каталися на ковзанах. Дехто вигулював собак. Один пес, молода вівчарка, качався на снігу, щось викопував і підкидав у повітря.
Ґамаш сумував за Сонні.
У снігопад усі люди мали схожий вигляд. У товстих парках і шапках вони ставали невпізнанними. Ґамаш подумав, що якби він знав дітей і собак, то зрозумів би, хто там був із дорослих.