Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 29)
— Що ти хотів мені сказати? — Ґамаш розвернувся у своєму кріслі і подивився в очі Бребо.
— Одного дня ти припустишся помилки, Армане, — усміхнувся його друг, бо часто не розумів, як Ґамаш угадував, про що він думає. Та передбачити все він не міг.
— Якщо вірити тобі, Мішелю, то я помилився, і дуже сильно. Той день уже минув.
— Ні, не минув.
Ось воно. І коли в розмові між двома друзями знову виникла пауза й надовго запала важка тиша, Ґамаш раптом усвідомив глибину проблеми. А також те, що за собою він мимоволі потягнув у прірву Бовуара та інших. Тепер їх ховали під шарами брехні та ненависті.
— Справа Арно все ще триває, чи не так?
Ґамаш не відривав очей від застиглого погляду Бребо. Тієї миті він зрозумів, яку мужність виявив його друг, розповівши йому про це.
— Будь обережним, Армане. Це серйозніше, ніж ти можеш собі уявити.
— Гадаю, ти маєш рацію, — визнав Ґамаш.
І ось тепер суперінтендант Франкур знову доправив до нього агентку Ніколь. Звісно, це могло нічого не означати. Можливо, Ніколь їх так допекла, що Франкур просто вирішив помститися, тому й зробив йому такий «подарунок». Так, це найімовірніше пояснення. Дрібний злий жарт, ото й тільки.
Розділ сімнадцятий
— З’їздив не дарма! — сказав Бовуар, входячи до теплого приміщення їхнього оперативного штабу і скидаючи важку куртку. Він кинув на стіл свою шапку, а за нею і рукавички. — Ви мали рацію. У фотографа є знімки.
— Чудово! — Ґамаш поплескав його по плечу. — Погляньмо.
— Але він не має їх при собі, — промовив Бовуар таким тоном, ніби старший інспектор очікував від цієї поїздки надто багато.
— Де ж вони? — запитав Ґамаш уже менш схвильованим голосом.
— Він надіслав плівку поштою в Сен-Ламбер до лабораторії, послугами якої зазвичай користується. Оплатив термінову доставку, тож плівка завтра має бути там.
— У лабораторії.
Бовуар озирнувся. Ізабель Лакост була заглиблена у свою роботу на комп’ютері, а агентка Іветт Ніколь сиділа з іншого кінця столу, наче на острові, спостерігаючи за материком на ім’я Ґамаш.
— Він щось бачив? — поцікавився старший інспектор.
— Я запитав. Він стверджує, що як фотограф він був настільки зосереджений на зйомці, що не звертав уваги на те, що відбувається. Він був здивований, як ніхто інший, коли Сісі несподівано впала. Але головне, він сказав, що мав фотографувати Сісі й тільки її, тож його камера весь час була націлена на неї.
— Тоді він, напевне, щось бачив, — сказав Ґамаш.
— Напевне, — визнав Бовуар, — але, можливо, він не зрозумів, що бачив. Якби її зарізали, забили або задушили, він, мабуть, відреагував би, але там усе було не так очевидно. Сісі лише підвелася й торкнулася стільця, що стояв попереду. У тому нічого дивного і вже точно нічого загрозливого.
Це факт.
— Чому вона так зробила? — не розумів Ґамаш. — Твоя правда. Звісно, це не привернуло б ніякої уваги, але вчинок все одно дивний. І те, що Петров фотографував свою клієнтку, а не вбив її струмом, лише його слова.
— Я згоден, — сказав Бовуар, гріючи руки біля дров’яної печі і тягнучись до кавника. — Склалося враження, що він дуже хотів допомогти. Можливо, навіть занадто.
У світі Бовуара будь-яка послужливість одразу викликала підозру.
Емілі Лонґпре накривала стіл на трьох, складаючи та розгладжуючи полотняні серветки старанніше, ніж вони того потребували. У цих одноманітних рухах було щось заспокійливе. Матінка ще не приїхала, але вона незабаром буде. Судячи з годинника на стіні кухні, полуденне заняття з медитації, яке вона проводила, незабаром закінчувалося.
Кей дрімала, але Ем ніяк не вдавалося розслабитися. Замість того щоб, як зазвичай, спокійно сидіти із чашкою чаю і читати свіжий номер «Ля Прес»[92], вона витирала пил із кулінарних книжок і поливала кімнатні квіти, у яких уже було й так забагато вологи, — робила що завгодно, аби лише відволіктися від думок, що вирували в її голові.
Вона помішала гороховий суп, що варився у великій каструлі, щоб м’ясна кістка швидше віддала свій смак. Анрі терпляче сидів біля її ніг, не відриваючи від Ем своїх темно-карих очей, наче сподіваючись однією силою волі змусити кістку вилетіти з каструлі й потрапити прямо до його нетерплячої пащі. Поки Ем метушилася в кухні, він крутив хвостом і всіляко намагався потрапляти їй під ноги.
Кукурудзяний хліб підійшов, можна поставити в духовку. На той час, як він спечеться, Матінка повернеться.
І, звісно, за пів години машина Беатріс Меєр під’їхала до будинку Ем. Матінка вилізла з автівки й без жодних вагань попрямувала до дверей слизькою доріжкою. Її центр тяжіння був так низько, що, як часто казала Кей, вона не могла впасти, навіть якби захотіла. Так само, за словами Кей, Матінка не могла потонути. З якоїсь незрозумілої Ем причини Кей ніколи не втомлювалася обговорювати способи, якими Бі могла зустріти свого Творця. Матінка Бі віддячувала їй, не втомлюючись пояснювати, що вона принаймні має перспективу зустрітися з Ним.
Три давні подруги сиділи за зручним кухонним столом. Перед ними стояли тарілки із супом і лежали скибки свіжого, ще теплого хліба, на якому тануло масло. Анрі наказали вийти з кімнати, однак він згорнувся калачиком під столом і уповав на крихти.
Десять хвилин по тому, коли приїхав Ґамаш, усі тарілки все ще були повні — суп захолов, його ніхто так і не торкнувся. Якби Ґамашу спало на думку підкрастися до бокового вікна і зазирнути всередину, він побачив би трьох подруг, які молилися, обступивши стіл і взявшись за руки. І їхній молитві, здавалося, не буде кінця.
— Не турбуйтеся через сніг, старший інспекторе, — сказала Ем, коли Ґамаш озирнувся на сліди, що залишилися від черевиків на кам’яній підлозі її передпокою. — Ми з Анрі постійно розносимо його по всьому будинку.
Вона кивнула в бік цуценяти німецької вівчарки місяців шести, яке, схоже, було готове ось-ось вибухнути від радості. Натомість його хвіст несамовито вихляв, а зад, начебто залишаючись на підлозі, рухався так завзято, що міг би викресати вогонь, подумав Ґамаш.
Гості відрекомендувалися, зняли черевики й вибачилися за те, що перервали обід. На кухні пахло франко-канадським домашнім гороховим супом і свіжоспеченим хлібом.
— Намасте! — сказала Матінка, склавши долоні та злегка вклонившись чоловікам.
— О боже! — промовила Кей. — Тільки не знову.
— Намасте? — перепитав Ґамаш.
Бовуар промовчав, бо то була літня жінка,
Шеф церемоніально вклонився у відповідь. Бовуар вдав, що не помітив.
— Це давнє, освячене віками вітання, — пояснила Беатріс Меєр, пригладжуючи своє неслухняне руде волосся й кидаючи стурбований погляд на Кей, яка просто не звертала на неї уваги.
— Дозвольте? — Шеф вказав на Анрі.
— На ваш страх і ризик, мсьє. Він може зализати вас до смерті, — попередила Ем.
— Швидше захлинеться слиною, — сказала Кей, розвернулася й покрокувала вглиб будинку.
Ґамаш опустився на коліна й почухав Анрі за вухами, які стирчали на голові, як два вітрила. Пес одразу ж ліг на спину й підставив животик. Ґамаш почухав і животик.
Ем провела гостей через кухню до вітальні.
Будинок був затишним і комфортним і нагадував бабусину хату, де не могло статися нічого поганого.
Навіть Бовуар розслабився й почувався як удома. Ґамаш подумав, що тут усі почувалися як удома. Надто поруч із цією жінкою.
Емілі Лонґпре перепросила й за мить повернулася з двома тарілками супу.
— Схоже, ви голодні, — просто сказала вона й знову зникла на кухні.
Чоловіки не встигли запротестувати, як опинилися на стільцях біля каміна, а перед ними на підносах стояли дві миски супу, що парував, і кошик кукурудзяного хліба. Ґамаш розумів, що поводиться не зовсім щиро. Він, звісно, міг би почати розмову раніше, щоб не змушувати трьох літніх жінок чекати, але Емілі Лонґпре мала рацію. Вони були голодні.
Тож слідчі відділу вбивств поліції Квебеку їли й слухали літню трійцю, яка відповідала на їхні запитання.
— Ви можете розповісти нам, що сталося вчора? — звернувся Бовуар до Кей. — Я так розумію, проходив матч із керлінгу.
— Матінка якраз очистила дім, — почала Кей, і Бовуар одразу ж пошкодував, що вирішив почати з неї. Ні одне слово в її реченні не мало жодного сенсу.
Матінка якраз очистила будинок.
Вона була схожа на маріонетку на нитках.
— Матінка. Якраз. Очистила. Дім.
Стара жінка говорила дуже виразно, напрочуд сильним голосом.
Ґамаш, який уважно спостерігав за тим, що відбувалося, помітив, що Емілі та Беатріс обмінюються усмішками. Не зловтішно, а так, ніби почули давно й добре відомий їм жарт.