Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 30)
— Ми говоримо про одне й те саме, мадам? Про керлінг?
— О, я розумію, — розсміялася Кей. — Бовуар відчув у цьому сміхові доброзичливість, обличчя жінки з підозрілого й ущипливого стало дуже приємним. — Так, вірите чи ні, я кажу про матч. Матінка — це вона. — Вона вказала кострубатим пальцем на свою подругу в каптані. Його це чомусь не здивувало. Він одразу зненавидів «Матінку», хоча б через це ім’я. Матінка. Хто наполягатиме на тому, щоб його називали Матінкою? Хіба що вона була матінкою-настоятелькою, але, дивлячись на неї, Бовуар сумнівався в цьому.
Він знав, що з нею буде морока. Він відчував це, хоча ніколи не сказав би про свої передчуття вголос, надто при Ґамашеві.
— Що це означає, мадам? — Бовуар повернувся до Кей і відкусив шматок кукурудзяного хліба, пильнуючи, щоб масло не потекло по підборіддю.
— «Очистити дім» — це термін із керлінгу, — сказала Кей. — Ем може пояснити краще за мене. Вона була скіпом, капітаном команди.
Бовуар повернувся до мадам Лонґпре. Її блакитні очі дивилися вдумливо, жваво й, можливо, трохи втомлено. Її волосся було пофарбоване у світло-каштановий колір і гарно укладене. Вона здавалася стриманою, доброю і нагадувала йому Рейн-Марі Ґамаша. Він коротко глянув на шефа, який слухав розмову зі звичною для нього спокійною зосередженістю. Цікаво, чи побачив шеф у мадам Лонґпре свою дружину за тридцять років?
— Ви коли-небудь грали в керлінг, інспекторе? — запитала Ем Бовуара.
Запитання здивувало, навіть образило Бовуара. Керлінг? Він був центральним нападником хокейної команди поліції Квебеку. У тридцять шість років він громив хлопців на десять років молодших за себе. Керлінг? Він соромився вимовляти це слово навіть подумки.
— Я так розумію, що ні, — продовжила Ем. — Дуже шкода. Це дивовижний вид спорту.
— Вид спорту, мадам?
— Продемонструєте нам? — Ґамаш заговорив уперше відтоді, як вони сіли. Він тепло подивився на Ем. Вона всміхнулася у відповідь і кивнула.
— Як щодо завтрашнього ранку?
— Чудово, — відповів Ґамаш.
— Можете описати, що відбувалося до того моменту, коли ви зрозуміли, що щось не так, і потім? — Бовуар повернувся до Емілі, яка здалася йому більш- менш притомною.
— Ми грали в керлінг майже годину. Це був товариський матч, тож він був коротшим за звичайний. До того ж ми грали просто неба й не хотіли, щоб хтось змерз.
— Не вийшло. Мені було холодно. Я не пам’ятаю, щоб колись так змерзла, — утрутилася Кей.
— Ми програвали, як завжди, — продовжила Ем. — У якийсь момент я зрозуміла, що в домі повно каменів суперників.
Побачивши вираз обличчя Бовуара, вона пояснила:
— Дім — це яблучко, ті червоні кільця, намальовані на льоду. Це місце, куди ви маєте доправити свої гранітні бити. Команда суперників грала чудово, тож дім був повний їхніх каменів. І я попросила Матінку зробити те, що називається «очистити дім».
— Я закручую та шпурляю свій камінь. — Матінка встала й виставила праву руку перед собою, потім занесла її за спину, далі одним швидким рухом опустила її вниз і знову виставила перед собою, зображуючи маятник, що гойдається. — Камінь летить ковзанкою й вибиває якнайбільше каменів із дому.
— Схоже на розбиття піраміди в більярді, — сказав Бовуар і по обличчях жінок зрозумів, що для них це мало такий самий сенс, як для нього «очищення дому».
— Я обожнюю цей момент, — зауважила Матінка.
— Насправді, — додала Ем, — це так захопливо, що стало традицією на товариських матчах, які проводяться на День подарунків. Я переконана, що більшість людей приходять на озеро лише для того, щоб подивитися, як Матінка «очищає дім».
— Дуже ефектно, коли стукотить камінь, — сказала Матінка.
— І дуже гучно! — додала Кей.
— Зазвичай це означає кінець гри. Після цього ми здаємося, — сказала Ем. — А потім всі повертаємося до Легіон-Холу, щоб випити гарячого рому з вершковим маслом і спеціями.
— Але не вчора, — зауважив Бовуар. — Що сталося вчора?
— Я ні про що не підозрювала, поки всі не почали бігти до Кей і Сісі де Пуатьє, — відповіла Матінка.
— Я теж нічого не знала, — сказала Ем. — Я стежила за каменем Матінки. Всі дивилися на нього. Потім залунали гучні оплески, вітання, але раптово гул емоцій затих. Я подумала…
— Що ви подумали, мадам? — запитав Ґамаш, побачивши її вражене обличчя.
— Вона подумала, що то я перекинулася, — відповіла Кей. — Так?
Ем кивнула.
— Не пощастило. Вона переживе нас усіх, — не втрималася від глузування Матінка. — їй уже сто сорок п’ять років.
— Це мій IQ, — відказала Кей. — Насправді мені дев’яносто два. А Матінці сімдесят вісім. Нечасто зустрінеш людей, чий вік перевищує їхній IQ.
— Коли ви зрозуміли, що щось сталося? — недбало запитав Бовуар у Кей, намагаючись не показати, що саме це питання було ключовим. Перед ними сидів єдиний свідок злочину.
Кей на мить замислилася. Її маленьке зморшкувате обличчя було схоже на місіс Картопляну голову[97], яка задовго пролежала на сонці.
— Та жінка, яка померла, Сісі, здається? Вона сиділа на стільці Ем. Ми завжди приносили власні складні стільці і ставили їх під обігрівачем. Усі були дуже люб’язні та дозволяли нам займати найтепліші місця. Окрім тієї жахливої Сісі…
— Кей! — дорікнула подрузі Емілі.
— Вона насправді була жахливою, ми всі це знаємо. Завжди командувала людьми, переставляла речі, усе рівняла. Я розставляла сіль і перець на столи для сніданку в Легіон-Холі, а вона ходила і пересувала їх. І скаржилася на чай.
— То був мій чай, — сказала Матінка. — Вона ніколи не пила натурального, органічного, трав’яного чаю, хоча вдавала, що була в Індії.
— Будь ласка, не треба, — промовила Емілі, — бідолашна жінка померла.
— Ми із Сісі сиділи поруч, приблизно за п’ять футів одна від одної. Як я вже казала, було досить холодно, а на мені було багато одягу. Я, мабуть, задрімала. А потім така картина: Сісі стоїть біля стільця Матінки й береться за спинку, ніби хоче підняти його й кинути. Але вона якось тремтить. Усі навколо щось радісно вигукують, плескають, і тут до мене дійшло, що Сісі зовсім не аплодує, вона кричить. Потім вона відпускає стілець і падає.
— Що ви зробили?
— Звісно, я підвелася, щоб подивитися, що сталося. Вона лежала на спині, і відчувався дивний запах. Гадаю, я, напевно, закричала, бо наступне, що я пам’ятаю — усі ці люди навколо. Потім за справу взялася Рут Зардо. Владна жінка. Пише жахливі вірші. Нічого не римується. Мені завжди подобався Вордсворт[98].
— Чому вона підвелася зі стільця? — поквапився запитати Бовуар, перш ніж Кей або Ґамаш, або обоє разом не почали щось цитувати.
— Звідки мені знати?
— Ви бачили ще когось біля стільців? Когось, хто нахилявся над ними, скажімо? Чи, може, розлив напій?
— Нікого, — твердо відповіла Кей.
— Мадам де Пуатьє взагалі з вами розмовляла? — запитав Ґамаш.
Кей завагалася.
— Здається, її непокоїв стілець Матінки. Щось у ньому засмучувало її, гадаю.
— Що? — запитала Матінка. — Ти не розповідала мені про це. Що могло засмутити її в моєму стільці, окрім того, що він був мій? Ця жінка хотіла мене дістати. І померла, тримаючись за мій стілець.
Обличчя Матінки набуло кольору її балахону, її різкий голос наповнив тиху та спокійну кімнату. Здавалося, вона усвідомила, яке справляє враження, і опанувала себе.
— Що ви маєте на увазі, мадам? — запитав Ґамаш.
— Ви про що?
— Ви сказали, що мадам де Пуатьє хотіла вам насолити. Що ви мали на увазі?
Матінка раптом наче розгубилася, злякалася й одразу подивилася на Емілі та Кей.
— Вона мала на увазі, — сказала Кей, рятуючи подругу, — Що Сісі де Пуатьє була дурною, пустопорожньою, мстивою жінкою. І вона отримала те, на що заслуговувала.
Агент Робер Лем’є блукав поверхами штаб-квартири управління поліції в Монреалі — будівлі, яку він бачив на агітаційних плакатах, але ніколи не відвідував. На агітаційних плакатах офіцера у формі поліції Квебеку шанобливо оточувала юрба щасливих мешканців провінції. Такого він теж у реальному житті ніколи не бачив.
Двері, де на матовому склі був трафаретний напис з іменем, яке дав йому старший інспектор Ґамаш, виявилися зачиненими.
Лем’є постукав і поправив шкіряний ремінь сумки, що висіла в нього на плечі.
Худий лисий чоловік підняв голову з-за похилого столу. Єдиним джерелом світла в кабінеті була яскрава пляма, яку відкидала маленька настільна лампа. Лем’є не бачив, крихітна ця кімната чи простора, хоча здогадувався. Він відчув напад клаустрофобії.
— Ви Лем’є?