Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 26)
Усі дивилися на нього.
— Ноги, ноги. Подивіться на свої ноги.
Усі обличчя пірнули під стіл, окрім Бовуара. Арман Ґамаш нахилився і подивився на свої черевики. Верх був нейлоновий, а всередині були шари тінсулейту та повсті.
— Подивіться на підошви, — досадував Бовуар.
Усі знову нахилилися.
— Ну?
— Вони гумові, — сказала агентка Ізабель Лакост. Судячи з її кмітливого обличчя, Бовуар зрозумів, що вона второпала. — Гума лита й рифлена, щоб не ковзати по льоду чи снігу. Б’юся об заклад, у нас у всіх гумові підошви.
Усі погодилися.
— У тому й річ! — вигукнув Бовуар, ледве стримуючись. — Нам доведеться обдзвонити всіх, щоб підтвердити, але б’юся об заклад, що в Квебеку не продається жодного черевика без гумової підошви. Це був останній пункт і, можливо, найнеймовірніший у низці неймовірних обставин. Якби Сісі де Пуатьє носила черевики з гумовими чи навіть шкіряними підошвами, вона б не загинула. Вона вхопилася за щось металеве. Метал проводить електрику. Земля проводить електрику. Наші тіла проводять електрику. За словами докторки Гарріс, електричний струм подібний до живої істоти. Він відчайдушно намагається вижити. Він переходить з однієї форми в іншу, крізь метал, крізь тіло в землю. І дорогою він проходить крізь серце. А серце генерує власні електричні імпульси. Дивовижно, чи не так? Докторка Гарріс пояснила мені. Якщо електричний струм проходить безпосередньо через тіло, йому потрібно лише кілька секунд, щоб вплинути на серце. Він порушує нормальний ритм і викликає… — Він звірився зі своїми записами, — фібриляцію.
— Ось чому використовують електрифіковані електроди, щоб запустити серце, — сказала Лакост.
— І для чого імплантують кардіостимулятори. Насправді це просто батарейки, які передають серцю електричний імпульс, — погодився Бовуар, захоплений темою й тим, що має справу з фактами. — Коли Сісі торкнулася металу, її серце було вражене за лічені секунди.
— Але, — заговорив Арман Ґамаш, і всі погляди звернулися до нього, — мадам де Пуатьє мала бути заземленою.
У кімнаті запанувала тиша. На цей час вже потеплішало, та Ґамаша все одно проймав озноб. Він подивився на Бовуара і зрозумів, що це ще не все.
Бовуар засунув руку до сумки, що висіла в нього на боці, витягнув і поставив на стіл пару черевиків.
Перед ними стояло взуття Сісі де Пуатьє, виготовлене з найбілішої, найтоншої шкіри дитинчат тюленів. А на підошві, там, де у всіх інших була б гума, слідчі побачили крихітні кігтики.
Бовуар перевернув один із черевиків на бік, щоб було видно підошву. Скручені, обвуглені, кігті мали карикатурний вигляд і виявилися металевими шипами, що стирчали зі шкіряної підметки.
Арман Ґамаш відчув, як у нього стиснулася щелепа. Хто міг би носити такі чоботи? Інуїти, можливо. В Арктиці. Але навіть вони не стали б убивати тюленят. Інуїти були шанобливими і розважливими мисливцями, яким ніколи і на думку не спадало вбивати малечу. Вони не мали потреби.
Ні. Тільки нелюди вбивали дитинчат. І тільки нелюди підтримували цей промисел. Перед ними лежали два маленькі трупики. Звісно, це були тварини, утім безглузде вбивство жахало Ґамаша. Що це за жінка, яка взула тіла мертвих тюленят, яких перетворили на чоботи й устромили в них металеві кігті?
Арман Ґамаш подумав, а чи не намагається Сісі де Пуатьє в цей самий момент пояснити свій вчинок спантеличеному Богові та парі вкрай розлючених тюленів.
Розділ п'ятнадцятий
Бовуар підійшов до ще одного аркуша паперу, прикріпленого до стіни. Черевики Сісі стояли посеред столу, наче скульптура, і нагадували про те, якими дивними були і вбивця, і вбита.
— Отже, якщо підсумувати, мали зійтися разом чотири фактори, щоб убивця досяг успіху. — Бовуар говорив і записував одночасно. — А. Жертва повинна була стояти у воді. Б. Вона мала зняти рукавички. В. Вона мала доторкнутися до предмета, що був під напругою. І Г. На підошві її черевиків мав бути метал.
— У мене є звіт із місця злочину, — сказала Ізабель Лакост, яка напередодні очолила групу огляду місця злочину. — Він, звісно, попередній, але ми можемо відповісти на одне запитання. Про воду. Якщо ви подивитеся на фотографії ще раз, то побачите ледь помітний блакитний відтінок снігу навколо перекинутого стільця.
Ґамаш придивився уважніше. Він сприйняв цю пляму за тінь. На снігу, під певним кутом і за певного освітлення, тінь здавалася синьою. Але, можливо, трохи іншого відтінку. Тепер, пильно пригледівшись, він упізнав цей колір і мало не застогнав. Він повинен був здогадатися одразу! Вони всі повинні були.
Убивця міг створити калюжу лише двома способами: розтопити лід і сніг, які там були, або розлити якусь іншу рідину. Але якби він пролив каву, чай чи інший безалкогольний напій, той би замерз за дуже короткий час.
Що не замерзне?
Рідина, розроблена спеціально, щоб не замерзати.
Антифриз для омивання лобового скла. Усюдисуща світло-блакитна рідина, яку кожен у Канаді заливає галонами у свої автомобілі. Вона була розроблена для розбризкування й очищення лобового скла від сльоти та солі. І вона не замерзала.
Невже це було так просто?
— Це рідина для омивання лобового скла, — промовила Лакост.
«Мабуть, так, — подумав Ґамаш. — Принаймні щось у цій справі було простіше простого».
— Як убивця розлив антифриз так, що його ніхто не помітив? — здивувалася Лакост.
— Але ж ми не знаємо, що вбивцю ніхто не бачив, — відповів Ґамаш. — Ми не ставили цього питання. А дехто сидів поруч із мадам де Пуатьє. Ця людина могла побачити.
— Хто? — запитав Бовуар.
— Кей Томпсон.
Тепер Ґамаш підвівся й підійшов до малюнка, на якому Бовуар зобразив місце злочину. Він переповів свої розмови напередодні, а потім намалював три хрестики, згруповані навколо лампи.
— Розкладні стільці. Вони призначалися для трьох літніх жінок, які їх і принесли, але лише одна з них скористалася стільцем. Кей Томпсон сиділа на цьому. — Ґамаш вказав на одну з позначок. — Дві інші жінки грали в керлінг, а Сісі сиділа на стільці, що стояв найближче до лампи. Тепер цей стілець. — Він обвів стілець, найближчий до ковзанки. — Він лежав на боці. Саме під ним рідина, чи не так? — звернувся він до Лакост. Та кивнула.
— Він у лабораторії на дослідженні, але я підозрюю, що стілець виявиться знаряддям вбивства, — сказала вона.
— А хіба не обігрівач був знаряддям вбивства? — запитав один із агентів, повертаючись до Бовуара. — Наче ви сказали, що жертва торкалася чогось під напругою. А це лампа.
— Але як? — запитала дівчина-технік.
— Це ми й маємо з’ясувати, — відповів Бовуар.
Він був настільки поглинутий таємницею вбивства, що навіть не сказав дівчині, щоб не втручалася. Вона поставила правильне запитання. Як заряд від теплової лампи зробив зі звичайного розкладного стільця електричний?
Електричний стілець.
Жан Ґі Бовуар прокручував цю концепцію у своїх ясних, аналітичного складу мізках. Чи було це важливо? Чи існувала причина, що спонукала вбивцю облаштувати вбивство Сісі де Пуатьє як страту на електричному стільці?
Відплата? А можливо, помста? Покарання за злочин Сісі? Якщо так, то це була перша така страта в Канаді за останніх п’ятдесят років.
— Що ви думаєте? — Ґамаш звернувся до молодої жінки-техніка в комбінезоні та поясі для інструментів, що поставила запитання. — Як вас звати?
— Селін Провост, сер. Я електрикиня з технічної служби Сюрте. Я тут підключаю комп’ютери.
— Bon, Agent Provost.[86] Яка ваша теорія?
Розмірковуючи, вона цілу хвилину розглядала схему.
— Яка була напруга генератора?
Бовуар сказав. Вона кивнула і подумала ще трохи. Потім похитала головою.
— Я думала, що вбивця міг кинути кілька дротів від лампи до стільця, а потім закопати їх під снігом.
— Але?
— Але це означало б, що стілець був під напругою весь час. З того моменту, як тільки вбивця приєднав дроти. Будь-хто, доторкнувшись до нього, отримав би удар струмом. Убивця не міг гарантувати, що мадам де Пуатьє буде першою.
— А чи могла бути якась можливість вмикати і вимикати струм?
— Ніякої, хіба що від генератора вантажівки, а він створює багато шуму. Усі б помітили, що він вимикається. А якби вбивця під’єднав кабелі в останню хвилину, жінка, про яку ви говорили, що вона тут сиділа, точно б це побачила.
Ґамаш замислився. Вона мала рацію.
— Вибачте, сер.
— Є ще звіти? — запитав Ґамаш, повертаючись на місце.
Наступні двадцять хвилин різні агенти доповідали про знахідки на місці злочину, попередні аналізи, першу інформацію про жертву.
— Наразі, — доповідала агентка Лакост, — нам відомо, що Річард Лайон працює звичайним клерком на швейній фабриці. Він виконує паперову роботу і роздає завдання на зміну. Але у вільний час він винайшов ось це. — Вона показала схему.
— Досить таємниць, — сказав Бовуар. — Що це?
— Безшумні липучки. Очевидно, американські військові мають проблему. Тепер, коли вони все частіше й частіше вступають у ближні бої, тиша має вирішальне значення. Вони підкрадаються до ворожих позицій. — Лакост присіла навпочіпки і вдала, ніби кудись крадеться. — Потім готуються відкривати вогонь. Але все своє спорядження вони тримають прикріпленим до уніформи на липучках. Як тільки кишеню відкривають, липучка видає характерний звук і викриває їхню позицію. Це стало величезною проблемою. Той, хто зможе винайти безшумні липучки, заробить статок.