Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 24)
— Лайон нагадує мені Сонні. Він прагне догодити, і йому дуже бракує компанії. І я думаю, що в нього добре серце.
— Добрим серцям буває боляче. Добрі серця розбиваються, Армане. І тоді вони раптово вибухають. Будь обережним. Даруй, я не повинна була цього говорити. Ти знаєш свою справу краще за мене. Вибач мені.
— Завжди корисно, коли нагадують, особливо про его. Хто був той персонаж у «Юлії Цезарі», робота якого полягала в тому, щоб стояти за спиною імператора і шепотіти: «Ти всього лише людина»?[78]
— То ти тепер імператор? Боюсь, це не обіцяє нічого доброго.
— Обережно, — сказав він, витираючи рештки підливи зі своєї тарілки хрустким шматочком багета, — інакше ти остаточно розчавиш моє его. Тоді я зникну.
— Тут я спокійна.
Вона поцілувала його, зібрала тарілки й попрямувала на кухню.
— Чому Сісі не сиділа зі своєю сім’єю? — запитала Рейн-Марі за кілька хвилин, коли Ґамаш вимив посуд, а вона все повитирала. — Тобі це не здається дивним?
— Мені все здається дивним. Я не впевнений, чи в мене коли-небудь була справа, у якій було так мало сенсу із самого початку.
Рукава Ґамаша були засукані, а руки в милі — він енергійно відчищав каструлю.
— Чому жінка залишила свою сім’ю на холодних трибунах, а сама сіла на зручний стілець під обігрівачем? — Рейн-Марі, здавалося, була геть спантеличена.
— Гадаю, у цьому й річ, — засміявся Ґамаш, передаючи їй каструлю. — Бо там їй було зручно й тепло.
— Отже, вона була егоїсткою, а він мерзенним типом. На місці Крі я б теж зникла.
Коли з посудом було покінчено, вони віднесли тацю з кавою до вітальні, і Ґамаш приніс коробку з доказами вбивства Елль. Настав час переключитися, принаймні на деякий час. Попиваючи каву і час від часу відриваючись від звіту, щоб подивитися на вогонь, він переглянув вміст коробки ретельніше, ніж міг це зробити вранці.
Ґамаш узяв маленьку дерев’яну скриньку з гравіюванням, відкрив її і втупився в дивний набір літер. Безпритульні не славилися здоровим глуздом, але навіть так, навіщо їй було вирізати всі ці літери? С, В, К, L і М. Перевернувши скриньку, він знову побачив літери, приклеєні до дна. В КLМ.
Може, С відпала. Може, вона була в проміжку між В і К.
Він взяв звіт про розтин. Елль задушили. У її крові знайшли алкоголь; були також ознаки хронічного алкоголізму. Ніяких наркотиків. І були синці на шиї, звісно.
Навіщо вбивати торбешницю?
Убивцею майже напевно був інший безхатько. Як і будь-яка субкультура, ця взаємодіяла переважно сама із собою. Звичайний перехожий навряд чи настільки переймався б Елль, щоб убити її.
Ґамаш відкрив конверт із цупкого коричневого паперу, у якому були фотографії з місця злочину. Обличчя вбитої було брудним і здивованим, ноги розкинуті й загорнуті в шари одягу й газет. Він опустив фотографію і зазирнув у коробку. Там вони й лежали. Кілька пожовклих газет, кілька свіжих, скручених у формі ніг, рук і тулуба Елль, наче розчленований привид.
Там були фотографії брудних рук Елль, її потворних нігтів. Довгих, покручених, пожовклих, із бозна-чим під ними. Власне, коронер знав, що саме під ними було. Ґамаш ознайомився зі звітом. Бруд. їжа. Екскременти.
На одній руці була кров, її власна кров, згідно зі звітом, і кілька свіжих порізів у центрі долоні, наче клейма. Той, хто її вбив, міг забруднитися кров’ю. Навіть якщо одяг випрали, на ньому все одно залишиться ДНК. Звідки порізи, було незрозуміло.
Ґамаш зробив собі нотатку й повернувся до останньої фотографії. На ній була гола Елль на холодній каталці коронера. На якусь мить старший інспектор утупився в знімок, гадаючи, коли ж він звикне бачити мертві тіла. Убивство досі шокувало його.
Потім він узяв лупу й повільно оглянув тіло. Він шукав літери. Можливо, вона написала К L С В і М на своєму тілі чи приклеїла? Можливо, ці літери були якимось талісманом, породженим хворою уявою? Деякі божевільні малювали розп’яття по всьому тілу й по всьому будинку, щоб відігнати зло. Можливо, ці літери були розп’яттям Елль.
Він опустив лупу. На тілі літер не було, але воно було вкрите товстим шаром бруду. Бруд накопичувався роками. Навіть рідкісні ванни чи душ у місії «Стара пивоварня» не змогли його змити. Його наче набили на її тілі, як татуювання. І як татуювання, воно розповідало свою історію. Красномовну, як вірш Рут Зардо:
Добре слово. Це нагадало йому ще дещо. Крі. Як Елль, вона жадала доброго слова. Благала про нього так само, як Елль благала про їжу.
Бруд, що в’ївся, говорив про зовнішній бік життя Елль, але мовчав про те, що відбувалося всередині, під шарами смердючого лахміття, нечистот і зморщеної від алкоголю шкіри. Дивлячись на фотографію тіла на візку, Ґамаш розмірковував про те,
Невже й на Крі чекає та сама доля, тільки пізніше?
А потім він звернув увагу на одну річ. Невелику пляму, відмінну від решти. Вона була темною і круглою, із занадто рівними краями, щоб бути випадковим брудом. Вона була на грудях.
Знову взявши лупу, він деякий час розглядав пляму. Він хотів переконатися. І коли вглядався, знову став Арманом Ґамашем.
Він знову розклав усі фотографії і прикипів очима до однієї з них особливо пильно. Потім порився в коробці з доказами, шукаючи яку-небудь маленьку річ. Щось таке, що було б легко не помітити. Але її не було.
Ґамаш акуратно склав усе в коробку і поставив біля дверей. Потім повернувся до свого теплого крісла навпроти каміна і якусь хвилину сидів, спостерігаючи, як читає Рейн-Марі, як її губи час від часу злегка ворушаться, а брови піднімаються і опускаються — це міг помітити тільки він, бо знав її дуже добре.
Потім він взяв у руки «Віднайдіть спокій» й почав читати.
Розділ чотирнадцятий
Жан Ґі Бовуар потягнувся до своєї четвертої кави з Tim Hortons[79] й охопив її долонями, щоб зігріти руки. Величезна чорна дров’яна піч у центрі кімнати старалася як могла, але поки що їй не вдавалося дати багато тепла.
Сніжило. Була десята година ранку, після вбивства минула майже доба, і команда Сюрте зібралася в імпровізованому оперативному штабі в Трьох Соснах. Вони ділили приміщення з великою червоною пожежною машиною. Білі стіни над обшитими темним деревом панелями були обклеєні детальними картами місцевості, схемами стратегії пожежогасіння та величезним плакатом, що вшановував пам’ять минулих лауреатів Літературної премії генерал-губернатора.
Це була домівка добровільної пожежної команди Трьох Сосен під керівництвом Рут Зардо.
Бовуар тицьнув великим пальцем у бік вантажівки, що займала половину приміщення.
— Мадам Зардо озвучила причину? — поцікавився Ґамаш.
— Казала щось про необхідність бути впевненим, що вантажівка не замерзне на випадок пожежі, — відповів Бовуар. — Я запитав, коли була остання пожежа, а вона відповіла, що то конфіденційна інформація. Конфіденційна? Відколи пожежа стала таємницею?
— Починаймо. Доповідайте, будь ласка.
Ґамаш сидів на чолі столу, одягнений у сорочку з краваткою, светр із мериносової вовни і твідовий піджак. У руці він тримав ручку, утім нотатки робив зрідка. Навколо технічні працівники підключали телефони, факси і комп’ютери, встановлювали столи й дошки та розвантажували обладнання. Але Ґамаш не помічав їх. Він зосередився на доповідях.
Агент Робер Лем’є вдягнув свій найкращий недільний костюм і начистив черевики, тож тепер був вдячний за те, що його тоненький голос інстинкту заговорив, а ще більше радів тому, що зміг той голос почути. Поруч із ним молода агентка попивала каву й, нахилившись уперед, уважно слухала. Вона відрекомендувалася агенткою Ізабель Лакост. Лем’є не назвав би її привабливою — вона була не з тих, кого одразу помічаєш у барі. Але вона й не була схожа на жінку, що вештається по барах. Її швидше можна було б зустріти в лижному костюмі на горі Сен-Ремі. Природна і спокійна, без будь-якої фальші. Її одяг був простим та елегантним і добре сидів на фігурі: легкий светр, шарф і слакси. Темні очі дивилися уважно, а широка біла пов’язка не давала світло-каштановому волоссю падати на обличчя. У мочці одного вуха Лем’є помітив низку сережок. Вона одразу ж піднялася й привітала його. Інстинктивно він глянув на її ліву руку і, на свій подив, побачив обручку.
— Двоє дітей, — усміхнулася Ізабель. Вона не зводила очей із його обличчя, та все ж простежила за його поглядом. — Хлопчик Рене і дівчинка Марі.
— Я не одружений. Навіть дівчини немає.
— Це добре. Принаймні поки триває розслідування. Будь уважним. — Вона нахилилася до нього й прошепотіла: — І будь самим собою. Шеф вибирає тільки тих, хто не прикидається.
— І, мабуть, хто добре виконує свою роботу, — сказав він, думаючи, що робить їй комплімент.