Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 23)

— Ви говорите про Сісі. — Він зажурено подивився на порожні стільці біля каміна. Але його ресторан був повний відвідувачів, і сісти зараз — означало не скористатися нагодою.　

— Пітер думає, що це зробила ти, Рут, — зізналася Клара.　

— А може, так і є. І, можливо, ти наступний. — Рут маніакально всміхнулася Пітеру, який волів би, щоб Клара тримала язика за зубами.　

Рут потягнулася до найближчого келиха на столі.　

— Що ти сказав поліції? — запитав Олів’є Пітера.　

— Я просто описав те, що сталося.　

— Старший інспектор забронював номер у готелі.　

Олів’є підняв порожній келих Пітера і красномовно глянув на чоловіка. Пітер, здивований, похитав головою. Два келихи були його нормою.　

— Ти думаєш, що вона померла не від удару струмом? — запитала Клара у Рут.　

— Авжеж, я знаю, що від струму. Одразу зрозуміла. Я просто здивована, що той бовдур Ґамаш так швидко все збагнув.　

— Як ти могла одразу зрозуміти? — засумнівалася скептично налаштована Мирна.　

Рут проговорила:　

В повітрі переляканому гаром потягло, Сісі де Пуатьє більше не було.[73]　

Мирна не стрималася й засміялася. Відомий жартівливий віршик-страшилка, дещо змінений Рут, прозвучав дуже влучно. Запах гару справді наповнив перелякане повітря.　

— Узагалі-то, — сказала Клара, — мені спав на думку інший вірш:　

Так довго він обтяжував цей світ,　 Так довго його свічка тліла, Що декому здалось, ніби єдиний слід, Який він залишив, — жахливий сморід.　

Після вірша Клари біля каміну запала тиша. Позаду лунали розмови, вибухи сміху, дзвеніли келихи. Ніхто не оплакував Сісі де Пуатьє. Три Сосни не збідніли через її смерть. Сісі залишила по собі сморід, але навіть　він піднімав настрій. З її смертю у Трьох Соснах посвітлішало, посвіжішало і стало легше дихати.　

Ґамаш відчув запах тушкованого м’яса ще до того, як увійшов у двері. Boeuf bourguignon[74] із філе та грибів, крихітних перламутрових цибулинок і бургундського вина. Він зателефонував Рейн-Марі з офісу й повідомив, що повернувся, і на її прохання прихопив свіжий багет із місцевої пекарні за рогом їхнього будинку. Тепер він насилу протиснувся у двері, тримаючи в руках коробку з речовими доказами, сумку і дорогоцінний багет. Він не хотів надламувати хліб, не встигнувши навіть зайти до будинку, хоча це було б не вперше.　

— Це хлопець із басейну?　

— Non, Madame Gamache, désolé.[75] Це лише пекар.　

— Сподіваюся, із багетом.　

Рейн-Марі вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Ледве вона побачила чоловіка, як її обличчя розпливлося в теплій усмішці. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Ґамаш стояв у коридорі, обома руками тримаючи коробку, його шкіряна сумка з’їхала з плеча і тягнула за собою його гігантське карамельного кольору пальто, а скоринка багету, який він затиснув під пахвою, терлася об його щоку.　

— Боюся, він уже не такий добрий, як був, — він криво всміхнувся.　

— Як на мене, він просто ідеальний, мсьє.　

Вона обережно висмикнула багет з-під його руки, даючи йому змогу нахилитися й поставити коробку на підлогу.　

— Voilà.[76] Як добре вдома!　

Він обійняв її й поцілував, відчуваючи через пальто її м’яке тіло. Вони обоє погладшали відтоді, як уперше зустрілися. Жоден із них не вліз би у весільне вбрання. Але вони виросли і в інших напрямах, і Ґамаш вирішив, що це того варте. Якщо життя означало всебічний розвиток, він був не проти.　

Рейн-Марі обійняла його у відповідь і відчула, як її светр стає вологим, торкаючись намоклого під снігом пальта чоловіка. Але вона вирішила, що це того варте. В обмін на незначний дискомфорт вона отримала величезне заспокоєння.　

Після того як Ґамаш прийняв душ і переодягнувся в чисту водолазку й твідовий піджак, він приєднався до Рейн-Марі, щоб випити по келиху вина перед каміном. Це був перший за кілька тижнів тихий вечір, після метушні в родинному колі та виру різдвяних вечірок.　

— Може, поїмо тут? — запропонував він.　

— Чудова ідея.　

Він поставив розкладні столики перед кріслами, а вона подала Boeuf bourguignon на яєчній локшині й поставила кошик із нарізаним багетом.　

— Яка дивна пара, — зауважила Рейн-Марі, коли він закінчив розповідати їй про події дня. — Цікаво, чому Сісі та Річард залишалися разом. Цікаво, чому вони взагалі одружилися.　

— Мені теж. Річард Лайон був таким інертним, таким розгубленим, і все ж хотів би я знати, скільки в ньому було удаваного. Хай там як, щоб жити з ним, треба мати міцні нерви або ж бути теж такою пасивною чи　дуже терплячою. Однак не схоже, що Сісі де Пуатьє вирізнялася цими рисами. Ти чула про неї?　

— Ніколи. Але вона може бути відомою в англійській громаді.　

— Гадаю, вона була добре відомою лише своєму відображенню в дзеркалі. Ось що дав мені Лайон.　

Він простягнув руку до сумки, що лежала біля його крісла, й витяг звідти примірник «Віднайдіть спокій».　

— Самвидав, — прокоментувала Рейн-Марі, оглянувши обкладинку. — Лайон і його дочка все бачили?　

Ґамаш кивнув, підхоплюючи виделкою ніжне рагу.　

— Вони були на трибунах. Лайон зрозумів, що щось негаразд, лише коли помітив, як усі дивляться в той бік, де сиділа Сісі. Потім люди почали вставати зі своїх місць. Ґабрі підійшов до нього і сказав, що стався нещасний випадок.　

Він зрозумів, що говорив про Ґабрі так, ніби Рейн-Марі знайома з ним. І вона, здається, відчувала те саме.　

— А дочка? Ти казав, її звати Крі? Навіщо називати дитину Крі? Це ж треба так жахливо поводитися з дитиною! Бідолашна.　

— Гірше, ніж ти думаєш. З нею не все добре, Рейн-Марі. Вона замкнута, наче в якомусь ступорі. І вона здоровенна. Мабуть, фунтів п’ятдесят-шістдесят зайвої ваги[77], а їй лише дванадцять чи тринадцять — Лайон не міг пригадати.　

— Бути товстим — не означає бути нещасним, Армане. Принаймні я на це сподіваюся.　

— Не означає. Але справа не тільки в цьому. Вона ніби відірвана од світу. І є ще дещо. Коли сталося вбивство, Лайон описав, що бачив, як Сісі лежала, як рятувальники　нахилилися над нею й намагалися повернути її до життя, але він не зміг відповісти, де була в той час Крі.　

— Ти хочеш сказати, що він не шукав її? — запитала Рейн-Марі. Вона так здивувалася, що її рука з виделкою застигла на півдорозі до рота.　

Ґамаш похитав головою.　

— Яка огидна людина! — промовила Рейн-Марі.　

Важко було з цим не погодитися, і Ґамаш сам собі дивувався, чому він так старанно утримується від цього.　

«Можливо, — прийшла відповідь, — можливо, це занадто просто. Можливо, ти не хочеш, щоб убивство виявилося таким прозаїчним: зневажений, принижений рогоносець-чоловік убиває свою егоїстичну дружину. Можливо, це було занадто просто для великого Армана Ґамаша».　

— Це лише твоє его, — сказала Рейн-Марі, читаючи його думки.　

— Що саме?　

— Причина, через яку ти не погоджуєшся зі мною щодо Лайона. Ти ж розумієш, що він міг це зробити. Ти знаєш, що у них, напевне, були ненормальні стосунки. Чому б інакше вона так із ним поводилася, а він приймав це? І чому їхня донька віддалилася від нього так, що взагалі зникла? Я маю на увазі, що, за твоїми словами, ніхто навіть не помітив, була вона там чи ні.　

— Вона була там. Вона їхала з ними у вантажівці. Але ти маєш рацію.　

— Щодо чого?　

— Я не хочу, щоб Річард Лайон був винним.　

— Чому? — Вона нахилилася вперед.　

— Він мені подобається, — зізнався Ґамаш. — Він нагадує мені Сонні.　

— Нашого собаку?　

— Пам’ятаєш, як він блукав від двору до двору, шукаючи пікніків?　

— Пам’ятаю, як одного разу він сів на 34-й автобус і опинився у Вестмаунті.