Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 68)

Первосвященик Фанія прийшов, його повідомили. Коли спрямована Йоанном із Гісхали доля покликала його на найвищу посаду в місті і в храмі, цей тупий, кремезний чоловік прийняв цю Божу волю з важким страхом. Він був свідомий своєї обмеженості, він нічого не вчився, ні таємного вчення, ні навіть простих коментарів до Святого Письма, він вчився тільки готувати цемент, носити каміння та класти його один на один. Тепер Ягве одяг його в святий убір, вісім частин якого очищали від восьми найважчих гріхів. Хоч який бідний був він на розум та освіту, але була святість у ньому. Та цю святість так важко було носити. От велять ці солдати припинити храмову службу. Це негаразд. Але що він повинен робити? Всі дивилися на нього, чекаючи, що він повинен щось сказати. О, якби він мав на собі свій святий убір, тоді Ягве безумовно дав би йому правдиві слова. Тепер він почував себе голим, стирчав тут безпорадно. Нарешті він розкрив рот.

— Ви не можете, — сказав він до Йоанна з Гісхали, — дев’ятьма ягнятами прогодувати свою армію. А ми цим можемо далі провадити Святу службу чотири дні.

Священики вважали, що сказане первосвящеником Фанією є побожний, справедливий розум народу, і зразу шеф храмової служби поспішив йому на допомогу:

— Коли ці люди ще живуть, — сказав він, показуючи на священиків навкруг себе, — то тільки ради того, щоб провадити, як велить Письмо, службу Ягве.

Але Симон бар-Гіора тільки й сказав:

— Храмові ворота досить довго дивилися, як ви напихали свої черева жертвами Ягве.

А його озброєні солдати вдерлися в приміщення для ягнят. Вони забрали ягнят. Вдерлися у винну комору, забрали вино й олію. Вони вдерлися у святилище. Ніколи, від того часу як стоїть храм, нога несвященика не ступала туди. Тепер солдати, вайлувато та ніяково, брели через прохолодну, строгу, напівтемну палату. Там стояв семисвічник, жертовний вівтар, стіл із дванадцятьма золотими хлібами та хлібами з борошна. Ніхто не клопотався золотом, а на пахучі пшеничні хліби Симон вказав і звелів: «Візьміть!» Він говорив особливо грубо, щоб приховати свою непевність. Солдати підійшли до столів із священними хлібами, обережно, боязкими підошвами. Потім швидкими рухами вони схопили хліби, вони несли їх невправно, так немов хліби були маленькими дітьми, з якими треба поводитися дуже обережно.

Первосвященик Фанія незграбно ступав за солдатами, нещасний, хворий від сумніву, не знаючи, що робити. З великим страхом дивився він на завісу святині святинь, житло Ягве, куди тільки він смів вступати в день всепрощення. Але Симон та Йоанн не доторкнулися до завіси, вони повернули назад. Страшний тягар упав із первосвященика Фанії.

Солдати зітхнули, коли залишили заборонений простір. Вони були цілі, вогонь із неба не вдарив. Вони несли хліби. Це були добірно білі хліби, але тільки хліби, нікому нічого не сталося, коли до них доторкнулися.

Симон та Йоанн запросили на цей вечір панів свого штабу на вечерю, а крім того секретаря Амрама. Всі вони вже кілька тижнів не їли м’яса, і тепер жадібно нюхали запах смаженини. Було також багато вина, вина благородного, вина з Єшкола, і на столах лежав хліб, досить хліба, не тільки для їжі, а також, чоловіки усміхалися, і для того, щоб брати ним м’ясо з тарілок. Вони викупалися, намазалися миром з храму, підстригли та вирівняли волосся та бороди. Здивовано дивилися вони один на одного: в яких ставних, елегантних панів перетворилися здичавілі.

— Розміщайтеся собі вигідно й їжте, — запропонував Йоанн із Гісхали. — Певно, востаннє можемо це зробити, і ми це заслужили.

Їхні солдати вимили їм руки, Симон бар-Гіора промовив слова благословення та розламав хліб, це була багата вечеря, і вони дали дещо й солдатам.

Обидва вожді були в доброму лагідному настрої. Вони згадували свою батьківщину Галилею.

— Я згадую ріжкові дерева твого міста Герази, брате Симон, — сказав Йоанн. — Це прекрасне місто.

— Я згадую фіґи й оливки твого міста Гісхали, мій брате Йоанн, — сказав Симон. — Ти прибув із півночі до Єрусалима, я з півдня. Ми повинні були діяти разом, коли ми прийшли.

— Так, — усміхнувся Йоанн, — ми були дурнями. Ми були як півні. Слуга несе їх за ноги у двір, щоб зарізати, а вони, висячи та хитаючись, клюють один одного.

— Дай мені грудинку, що на твоїй тарілці, мій брате Йоанн, — сказав Симон, — і дозволь, я тобі дам ніжку. Вона жирніша та ніжніша. Я люблю тебе й дивуюся тобі дуже, мій брате Йоанн.

— Дякую тобі, мій брате Симон, — сказав Йоанн. — Я ніколи не знав, який ти прекрасний і видатний чоловік. Я бачу це тільки тепер, коли ми йдемо до смерті.

Вони обмінялися м’ясом і вони обмінялися вином, Йоанн завів пісню, уславляючи нею Симона, як він спалив машини й артилерію римлян, а Симон завів пісню, що славила Йоанна, як він за першим муром форту Антонії спорудив другий.

— Якби ми мали стільки щастя, скільки мужності, — усміхнувся Йоанн, — римлян давно б уже не було тут.

Вони співали колискових і сороміцьких пісень і пісень про красу країни Галилеї. Вони згадували міста Сепфоріс та Тиверію і місто Магдалу, що мало вісімдесят ткацьких майстерень, які римляни зруйнували.

— «Далеко зачервонілося від крові озеро біля Магдали, — співали вони, — далеко вкрився трупом берег біля Магдали».

Вони написали свої імена на пов’язках із ініціалами Макавеїв і вони обмінялися пов’язками.

Зовні, через рівномірні інтервали, долинали тупі удари в мури міста. Це був «Тугий Юлій», знаменитий таран десятого леґіону.

Хай б'ють, — сміялися офіцери, — вранці ми його спалимо.

Вони лежали, вони їли, вони жартували, вони пили. Це була добра вечеря, і вона була остання.

Ніч минула. Вони стали задумливіші, буйна незатінена ясність лягла над великим залом. Вони поминали мертвих.

— Ми не маємо ні сочевиці, ні яєць, — сказав Йоанн із Гісхали. — Але десять келихів жалоби ми хочемо випити та хочемо перевернути подушки.

— Є дуже багато мертвих, — сказав Симон бар-Гіора, — і вони достойні, щоб їх вшанувати кращою вечерею. Я поминаю мертвих офіцерів.

Було вісімдесят сім офіцерів, які вивчили римське воєнне мистецтво, із них сімдесят два загинуло.

— Благословенна будь їхня пам’ять, — і вони випили.

— Я поминаю первосвященика Анана, — сказав Йоанн із Гісхали. — Те, що він зробив для мурів, було добре.

— Він був мерзотник, — сказав зі запалом Симон бар-Гіора, — ми повинні були його вбити.

— Ми повинні були його вбити, — додав примирливо Йоанн, — але він був добрий чоловік. Його пам’ять хай буде благословенна.

Вони випили.

— Я поминаю іншого мертвого, — сказав розлютовано секретар Амрам. — Він був другом моєї юності, і він собака. Він вчився зі мною в одному приміщенні таємниць закону. Його ім’я Йосиф бен-Маттіас. Його не можна пом’янути добрим словом.

Йому спала в голову думка, від якої можна було сподіватися особливої розваги. Моргаючи, він порозумівся з Симоном та Йоанном, і вони звеліли привести з каземату форту Фазаїла доктора та пана Маттіаса.

Старий, висхлий пан висидів огидні та страшні дні в смороді темного підземелля, він був страшно виснажений, але напружив усі свої сили. Його жахали ці дикі солдати. Вони стількох убили, це було чудо, що вони не відібрали йому досі життя, і до них треба було говорити. Він приклав тремтячу руку до лоба, привітався,

— Що ви хочете, мої панове, — мимрив він, — від старого, занедбаного чоловіка?

І він моргав на світлі і проти своєї волі принюхувався до їжі.

— Справи йдуть недобре, мій докторе й пане Маттіас, — сказав Йоанн. — Де ми тепер сидимо, скоро будуть римляни. Що ми маємо з вами зробити, старий пане, ми ще цього не вирішили. Чи залишити вас римлянам, чи раніше вбити.

Старий стояв зігнутий, німий, тремтячий.

— Слухайте, — сказав секретар Амрам, — харчів дуже мало в цьому місті, як вам, може, відомо. Ми не маємо більше м’яса, нам дуже туго доводиться. Те, що ви тут бачите, це кістки з останніх дев’яти ягнят для вогненної жертви Ягве. Ми їх поїли. Не дивіться так остовпіло. Вони були нам дуже смачні. Ви бачите менетекел на стіні? Я не бачу. На початку нашої справи пан ваш син стояв на нашому боці. Потім він перемкнувся на інший. Годиться, щоб наприкінці ви стояли на нашому боці. Ми люди доброзвичайні. Ми запросили вас взяти участь у нашій останній вечері. Тут ще досить багато кісток, як ви бачите. А також хліб, яким ми брали м’ясо з тарілок, і ви можете все це їсти.

— Пан ваш син став гряззю, — сказав Йоанн із Гісхали, і його хитрі сірі очі були гнівні, — став покиддю. Ви пустили в світ шматок калу, мій докторе та пане Маттіас, священик першої черги. Кістки й хліб належать скоріше нашим солдатам, ніж вам. Але ми пристали на слово нашого доктора Амрама, ми запросили вас.

Симон бар-Гіора був менш чемний. Він загрозливо глянув на старого і звелів:

— Їжте!

Старий сильно тремтів. Він нестримно гордився, коли його син ішов вгору. Він сам ніколи не сягав далеко. Він зрозумів, ах, він добре зрозумів, коли Йосиф пізніше перейшов до римлян. Але ці люди не розуміли цього, вони смертельно ненавиділи його сина. Й от тепер він повинен їсти. Можливо, це мала бути спроба, і коли він тепер їстиме, вони тріумфуватимуть і глузуватимуть і вб’ють його, бо він намагався врятувати решту свого життя таким святотатством. Він після гнилі та смороду темного каземату був майже божевільний від голоду й виснаження. Він бачив кістки, це були ніжні кістки, повні мозку, кістки однорічних добірних тварин, певно, можна було кожну кістку жувати й їсти. А до того хліб, що чудово пахнув, та ще й був просякнутий соком і підливою з м’яса. Старий велів собі не йти, але його ноги не слухалися. Вони тягли його вперед, він ішов мимовільними кроками. Він схопив жадібно кості своїми брудними руками. Кусав, звивався, сік потрапляв на його білу занехаяну бороду. Він не сказав ніякого благословення, це було б подвійне богохульство. Він знав, це було м’ясо з вівтаря Ягве і хліб із його стола, і те, що він робив, був десятикратний смертний гріх. Він навіки позбавляв цим себе і своїх нащадків змоги спастися. Але він скорчився на підлозі з кістками в обох руках, його старі, погані вже зуби вгризалися в кістки, прокушували їх наскрізь, він жував, був щасливий. Інші дивилися на нього.