Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 67)

Лучники робили собі іноді забаву з того, що поціляли зголоднілих юдеїв, які корчилися на кладовищі. Інші римські солдати підходили поодинці або групами до стін, на таку віддаль, що в них не могли стріляти, але могли їх бачити, і показували тим на стінах, який багатий у них раціон, жерли, кричали: «Геп, геп, Hierosolyma est perdita».

Минуло сім тижнів від початку облоги. Юдеї відсвяткували своє свято п’ятидесятниці, нужденне це було свято, і ніщо не змінилося. Минув увесь місяць липень, ніщо не змінилося. Юдеї робили вилазки проти нових валів, але невдало. Проте цей похід шарпав нерви римських леґіонерів гірше, ніж найнебезпечніші та найжорстокіші походи. Обложників, що бачили це тихе та смердюче місто, поступово діймала безсила лють. Якщо юдеям вдасться знищити ці чотири вали, тоді немає більше ніякої змоги збудувати інші облогові споруди; бо дерево закінчилося. Тоді не залишиться нічого іншого, як чекати, доки ті там, за мурами, передохнуть із голоду. Гнівно дивилися солдати на храм, що незачеплений, білий і золотий, височів там на своєму горбі. Вони не називали його храмом, сповнені страху, люті й огиди, називали його: «те, що там» або: «відоме». Чи вони вічно мають стояти перед цією білою моторошною фортецею? Римський табір сповнений був похмурим розпачливим напруженням. Ніяке інше місто не могло б так довго витримувати міжусобицю, голод, війну. Чи вони ніколи не зможуть привести до розуму цих безумців, цих зголоднілих негідників? Справа з поверненням у Рим до свята жовтневих перегонів скисла. Від генералів леґіонів і до останнього обозного солдата союзницьких контингентів кожен повен був гніву на цього Бога Ягве, який заважає, щоб римське військове мистецтво перемогло фанатизм юдейських варварів.

В один із останніх днів липня Тит запропонував Йосифові піти з ним у обхід. Обидва чоловіки, полководець без знаків своєї гідності, Йосиф без зброї, мовчки йшли крізь велику тишу. Рівномірно гукали їх вартові, рівномірно говорили вони пароль: Рим попереду. Околиці Єрусалима лежали тепер на двадцять кілометрів навкруги пустельні й голі, і сповнилося слово Письма: «Гнів і лють Ягве спаде на це місце, на людей і худобу, і дерева полів, і плоди країни».

Вони підійшли до яру, у який із міста скидали трупи. З нього підіймався різкий сморід, що отруював, забивав дух; високо нагромаджені тіла лежали в огидній гнилій сукровиці. Тит спинився. Йосиф теж спинився слухняно. Тит дивився на свого супутника збоку, як він терпляче стояв серед гидотних випарів. Принц тільки сьогодні дістав знову секретне повідомлення, що Йосиф провадить шпіонаж, що він у таємній згоді з обложеними. Тит не повірив жодному слову. Він добре знав, яке важке було становище Йосифа, що його і юдеї вважали за зрадника, і римські солдати. Він із прихильністю ставився до цього чоловіка, вважав його за чесного друга. Але бували години, коли Йосиф був йому такий же чужий і моторошний, як і його солдатам. Перед цим яром із трупами він шукав на його лиці знаку огиди та туги.

Але Йосиф тримав своє лице замкнутим, і на принца повіяло холодом і відчуженістю: як може юдей це витримувати?

Було так, що якесь болюче поривання гнало Йосифа в такі місця, де жахлива мерзенність облоги була видна найдужче. Він був посланий сюди, щоб бути оком, яке бачить увесь цей жах. Рухатися — це було легко. Стояти тихо і мусити дивитися — це було багато важче. Часто огортав його гострий щемучий біль, що він стоїть поза мурами, безглузде палке бажання вмішатися в місто. Тим там добре. Мати змогу битися, мати змогу страждати разом із мільйоном інших, це було добре.

Він дістав із міста лист, що потрапив до нього темним способом і не був підписаний: «Ви заважаєте. Ви мусите зникнути». Він знав, що лист цей написав Юст. Знову цей Юст правий проти нього. Його спроби примирення були безнадійні, його особа заважала будь-якому примиренню.

Це було дуже гірке літо для чоловіка Йосифа, це літо перед мурами Єрусалима. Зарубцьована рана на правій руці не була важка, але вона боліла, і через те він не міг писати. Іноді Тит питав жартома, чи не хоче він йому диктувати; він же найкращий стенограф у таборі. Але, можливо, це добре, що Йосиф не міг тепер писати. Він не хотів мистецтва, красномовства, почуття. Усе його тіло повинно бути оком, більше нічим.

І от стояв він із Титом серед спустошеного ландшафту, що раніше був однією з найкращих частин землі та його батьківщиною. Тепер був він пустельний і голий, як перед світотворенням. На останньому мурі міста, вже захитаному, розпізнавав він своїх земляків, занедбаних, здичавілих, переконаних, що вони мають загинути, і вони ненавиділи його більше, ніж будь-кого з людей. Вони призначили ціну за його голову, ціну нечувану, найвищу, яку вони знали — цілий шефель пшениці. Він стояв тут мовчазний, дивлячись прямо перед собою. За ним, перед ним, рядом з ним були хрести, на яких висіли люди його племені, біля його ніг був яр, у якому гнили люди його племені, повітря, увесь пустельний край повен був звірами, які чекали на їжу.

Тит розкрив рот. Він говорив тихо, але в пустельному просторі це звучало голосно.

— Ти вважаєш це за жорстокість, мій Йосифе, що я примушую тебе бути тут?

Йосиф ще тихіше, ніж принц, помалу, зважуючи слова, відповів:

— Це була моя воля, принце Тите.

Тит поклав йому руку на плече:

— Ти добре тримаєшся, мій Йосифе. Можу я виконати якесь твоє бажання?

Йосиф, усе ще не дивлячись на нього, рівним, розміреним голосом відповів:

— Залиште стояти храм, принце Тите.

— Це моє бажання не менше, як і твоє, — сказав Тит. — Я б хотів, щоб ти попросив щось для себе.

Йосиф нарешті повернувся до принца. Він бачив, що його обличчя зацікавлене, допитливе, але не без доброти.

— Дайте мені, — сказав він помалу, обережно, — коли впаде місто, зі здобичі… — Він запнувся.

— Що я повинен тобі дати, мій юдею? — спитав Тит.

— Дайте мені, — просив Йосиф, — сім сувоїв тори і сім людей.

Обидва стояли, великі та самотні серед голого ландшафту. Тит усміхнувся:

— Ти повинен мати сімдесят сувоїв, мій Йосифе, і сімдесят людей.

Священики черги, яка мала правити службу, щодня збиралися у Кам’яній палаті, щоб визначити, хто має виконувати окремі функції, коли приноситимуть жертву. Вранці 5 серпня, 17 таммуса юдейського літочислення, до тих, що зібралися таким чином, увійшли вожді армії, Симон бар-Гіора та Йоанн із Гісхали, обидва озброєні, з ними їхній секретар Амрам, а також багато озброєних солдатів. Шеф храмової служби, що провадив жеребкування, спитав, конвульсійно стараючись додержати спокою:

— Чого ви хочете?

— Вам немає потреби сьогодні кидати жереб, мій докторе та пане, — сказав Йоанн із Гісхали, — і в майбутньому вам немає потреби робити це. Ви можете розходитися по домах, панове, усі — священики, левіти, миряни. Храмова служба припиняється.

Злякано стояли священики. Голод зробив їхні обличчя в’ялими, білими, як їхні вбрання, вони дуже ослабли. Багатьох із них, так само, як і доктора Ніттаї, підтримувала тільки честь провадити службу. Вони були занадто слабі, щоб кричати, це був дужче стогін, дивно тонкий стогін, що вирвався в них після слів Йоанна.

— Скільки жертовних ягнят є ще у приміщенні для них? — грубо спитав Симон бар-Гіора.

— Шість, — відповів із насильною твердістю шеф храмової служби.

— Ви помиляєтеся, мій докторе та пане, — м’яко поправив секретар Амрам, і ввічлива, зла усмішка оголила його зуби. — Їх там дев’ять.

— Видайте дев’ять ягнят, — сказав майже добродушно Йоанн із Гісхали. — У цьому місті вже давно Ягве єдиний, що їсть м’ясо. Ягнят не треба далі палити. Ягве мав на своєму жертовному вівтарі досить солодкого запаху. Ті, що б’ються за святиню, повинні від святині жити. Видайте нам дев’ятеро ягнят, мої доктори та панове.

Шеф храмової служби старався проковтнути слину, шукав відповіді. Але раніше, ніж він заговорив, виступив наперед доктор Ніттаї. Він запально спрямував сухі, дикі очі на Йоанна з Гісхали.

— Всюди сіть і пастка, — заклекотів він своїм твердим Вавилонським акцентом, — тільки в храмі безпека. Тепер ви й в храмі хочете поставити свої пастки. Посоромтесь.

— Це видно буде, мій докторе та пане, — відповів спокійно Йоанн із Гісхали. — Ви, можливо, помітили, що форт Антонія впав. Війна підповзла аж до самого храму. Тепер храм уже не є житлом Ягве, він є фортецею Ягве.

Але доктор Ніттаї клекотливо гримів далі:

— Ви хочете пограбувати вівтар Ягве? Хто краде у Ягве Його хліб і Його м’ясо, той краде у всього Ізраїлю його підпору.

— Мовчіть, — похмуро звелів йому Симон. — Храмова служба припиняється.

А секретар Амрам підійшов до доктора Ніттаї, поклав йому руку на плече та сказав, примирливо усміхаючись жовтими зубами:

— Заспокойтеся, пане колего. Як це сказано у Єремії? «Так каже Ягве: Киньте вашу вогненну жертву до вашої їстівної жертви і жеріть її; бо я не вимагав від ваших батьків нічого, коли вивів їх із Єгипту, ні вогненної жертви, ні їстівної жертви».

Йоанн із Гісхали оглянув своїми сірими очима ряди збентежених. Він бачив безумний, твердий череп доктора Ніттаї. Примирливо, чемно він сказав:

— Якщо ви хочете далі провадити службу, панове, співати, грати в свої інструменти, промовляти благословення, це вам не заборонено. Але все, що є з хліба, вина, олії та м’яса, ми реквізуємо.