Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 66)

Так переповнював його гнів проти макавеїстів, що він не відчував уже більше голоду; сильне хвилювання проганяє голод. Насамперед проти його сина Ефраїма спрямовувалася його лють. Хоч хлопець Ефраїм із свого пайка чимало віддавав своєму батькові та Алексійовій сім’ї, але глибоко в душі Нахум боявся, що це Ефраїм міг навести солдатів на сліди Алексія. Такі підозра, безсилість і гнів робили склодува Нахума майже божевільним.

Алексій одужував. Але голод ставав дедалі гірший, скупі харчі були завжди однакові, літо було спекотне. Найменший син Алексія помер, дволітній, а через кілька днів і старший, чотирилітній. Дволітнього ще змогли поховати. Але коли помер і чотирилітній, труп був занадто важкий, а сил було занадто мало, і мусили задовольнятися тим, що скинули мертвого в яр, який оточував місто. Нахум, його сини та його невістка понесли маленький труп до південних східних воріт, щоб капітан Маннеус бар-Лазар, що відав похоронами, звелів його скинути в яр. Нахум хотів сказати похоронну промову, але як був він дуже слабий, його слова плуталися, і, замість говорити про малого Яннаї бар-Алексія, він сказав, що капітан Маннеус впорався вже тепер з 47 203 трупами і дістав таким чином 47 203 сестерції, а за це він може купити на біржі приблизно два шефелі пшениці.

Алексій сидів, скорчившись на землі, і сім днів тримав жалобу. Він хитав головою, трусив брудною бородою. Він заплатив дещо за любов до свого батька і до своїх братів.

Коли він вперше знову поплентався до міста, то був здивований. Він гадав, що злидні не можуть побільшати, але вони побільшали. Раніше Єрусалим був славнозвісний своєю чистотою, тепер над усім містом стояв дикий сморід. В окремих кварталах міста мертвих збирали у громадські будівлі, а коли вони ставали повні, тоді ці будівлі замикали. Ще страшніша за сморід була велика тиша у такому живому давніше місті; бо тепер і найрухливіші втратили охоту розмовляти. Мовчазний і смердючий, сповнений густими роями мух та інших комах, лежав білий Єрусалим під літнім сонцем.

На дахах, на вулицях, всюди валялися виснажені, з сухими очима, з розкритими ротами. Багато з них хворобливо порозпухали, інші повисихали до ребер. Кроки солдатів не могли їх змусити зрушитися з місця. Вони лежали, ці зголоднілі, всюди і дивилися на храм, що височів на своєму горбі, білий і золотий, у блакитному повітрі, і чекали смерті. Алексій побачив жінку, яка рилася в покидьках разом із собаками, шукаючи чогось їстівного. Він знав цю жінку. Це була стара Ханна, вдова первосвященика Анана. Колись мусили розстилати перед нею килими, коли вона йшла по вулиці; бо її нога була надто значна, щоб ступати в порох дороги.

А потім надійшов день, коли і Алексій, найрозумніший із людей, сидів нерухомо та безпорадно. Він знайшов свою схованку в підземеллі порожньою, хтось інший забрав решту його запасів.

Коли Нахум із трудом витиснув цю нещасливу звістку зі свого сина, він довго сидів і думав. Це була заслуга — поховати мертвого; це була остання заслуга перед Ягве — поховати себе самого, коли ніхто про це не подбає. Нахум бен-Нахум вирішив здобути собі цю останню заслугу. Коли хтось мав такий вигляд, що жити йому лишилося найбільше один-два дні, то варта випускала його за ворота. Його теж пропустять. Він поклав руку на голову свого сина Алексія, що тупо дивився на свою погаслу дружину, і благословив його. Потім він узяв заступ, рахівничу книгу, ключ від старої склодувні, кілька миртових гілочок і трохи ладану та поплентався до південних воріт.

Перед південними ворітьми була велика печера для костей померлих. Після того, як труп пролежав приблизно рік і згнив до костей, останки збирали звичайно у дуже маленьку труну і цю труну ставили на інші у печері. І через цю печеру біля південних воріт пройшла облога та зруйнувала її, так що вона тепер не виглядала дуже достойно, а була купою розкиданих кам’яних плит і костей. Але все ще вона лишалася юдейським кладовищем.

На жовто-білій обпаленій сонцем землі цього кладовища скорчився Нахум. Біля нього лежали інші зголоднілі, втупивши очі в храм. Іноді вони говорили: «Слухай, Ізраїле, єдиний і вічний наш Бог Ягве». Іноді вони думали про солдатів, що там, у храмі, які мають хліб і рибні консерви, про римський табір, де мають жир і м’ясо, і тоді гнів проганяв на деякий, ах, такий короткий час пекучий голод.

Нахум був дуже знеможений, але це була не неприємна знемога. Він радувався гарячому сонцю. Спочатку, коли він був тільки учнем, то дуже страждав, коли обпікався об гарячу масу. Тепер його шкіра звикла до того. Його син Алексій зробив неправильно, замінивши ручну роботу роботою з склодувними трубками. Взагалі його син Алексій був занадто гордовитим. Через те, що його син Алексій був такий самовпевнений, і померли його діти та дружина і запаси його були вкрадені. Як це сказано у книзі Йова? «Добра, які він проковтнув, мусить він знову виплюнути. Зерно з його дому має бути вивезене». Хто ж власне Йов, він чи його син Алексій? Це дуже важко сказати. Хоч він і має зі собою заступ, але чи шкрябає він свої струпи? Він не шкрябає їх, отже його син Алексій — Йов.

Хто вшановує мертвого, здобуває заслугу, особливо коли він сам мертвий. Але раніше він мусить подивитися в свою рахівничу книгу, чи правильно зроблені останні записи; він хоче мати акуратну рахівничу книгу в могилі. Він чув недавно історію про таку собі Марію бет-Ісав. Солдати макавеїстів, приваблені запахом смаженого м’яса, вдерлися в її дім і стали шукати смаженину. Виявилося, що це м’ясо дитини цієї Марії, і вона хотіла укласти з солдатами договір: як вона породила дитину, то половина м’яса має належати їй, а половину вона хотіла віддати солдатам. Це була акуратна жінка. Правда, такий договір треба було зробити на письмі та зареєструвати у ратуші. Але це тепер трудно. Службовців там ніколи немає. Вони кажуть, що голодні, а це негаразд, коли хтось не приходить на службу тільки через те, що голодує. Деякі, правда, померли з голоду, день смерті кращий, ніж день народження, й їх певною мірою можна виправдати.

Там сидить його син Алексій, семимудрий, найрозсудливіший із людей, і при всій своїй розсудливості не має чого їсти. Він відчув раптом величезний жаль до свого сина Алексія. Звісно, що він Йов. Борода в Алексія набагато сивіша, ніж його власна, хоча Алексій молодший за нього. Правда, його, Нахумова, борода тепер теж не чотирикутна, і коли його побачить вагітна жінка, то її дитина не стане від того краща.

Проте це прикро, що йому, Нахумові бен-Нахумові, склодувові, великому купцеві, не віддають належної пошани. Що він сам тільки проводжає себе до могили. Це великий спиток від Ягве, і він розумів Йова, і тепер для нього цілком ясно: не його син Алексій Йов, а він сам. «Бо розпад я називаю своїм батьком, і хробаків своєю матір’ю та своїми сестрами». А тепер до діла, мій заступ, копай, мій заступ.

З великим трудом він випростався, трохи крекчучи. Це дуже важко — дивитися в могилу. Це гидотні мухи, що обсіли його лице, затемнюють йому все. Дуже помалу переводить він свій погляд над сіро-жовтою землею, над кістками, над рештками кам’яних трун. І от зовсім близько бачить він щось сяюче опалового кольору, дивно, що він досі його не побачив, це уламок муринового скла. Чи воно справжнє? Коли воно не справжнє, то треба було мати надзвичайний мистецький досвід, щоб виробити таке скло. Де є такий мистецький досвід? Де вони роблять таке скло? В Тирі, в Карманії? Він мусить знати, де роблять таке мистецьке скло й як його роблять, його син Алексій повинен це знати, бо чого ж він найрозумніший із людей? Він спитає свого сина Алексія.

Він підповзає туди, підіймає уламок скла, пильно ховає його в кишеню на поясі. Це може бути уламок пляшечки для парфум, яку поклали мертвому у кам’яну труну. Він має скло. Воно не справжнє, а підробка, та тільки фахівець може розпізнати фальшування. Він не думає більше про те, щоб лягати в могилу, в нього немає іншого бажання, як тільки спитати свого сина Алексія про це дивне скло. Він підводиться, справді він встає, підіймає праву ногу, потім ліву, точиться, трохи спотикається через кістки та каміння, але він іде. Він іде назад до воріт, це може бути хвилин вісім ходи, і, дивись, йому потрібно на це зовсім небагато часу, не більше, ніж годину, й от він уже біля воріт. Юдейська варта якраз у доброму настрої, вони відкривають йому маленьку хвіртку, що для вилазок, вони питають: «Ти що, знайшов щось кусати, ти, мрець? Тоді ти мусиш із нами поділитися». Він гордо показує свій уламок скла. Вони сміються, вони дозволяють йому пройти, він знову йде у Провулок мироробів, у дім свого сина Алексія.

Римляни споруджували чотири нові вали навпроти міста. Солдати, не зайняті цим, виконували приписану таборову службу, вправлялися, вешталися кругом без діла, дивилися на тихе, біле смердюче місто, чекали.

Офіцери, щоб прогнати знесилюючу нудьгу, влаштовували полювання на звірів, багато яких, приваблених запахом стерва, збиралося біля міста. Показалися цікаві звірі, яких не бачили в цій області вже багато поколінь. З Лівану спустилися вовки, від Йордана прийшли леви, із Гілеада та Базана пантери. Лисиці стали гладкі, і для того їм не треба було мати багато хитрості. І гієнам, і ревучим зграям шакалів ішлося добре. На хрестах, що обрамовували всі дороги, густо сиділо гайвороння, на вершинах гір сиділи підстерігаючи шуліки.