Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 25)

— Ми в Тиверії, звісно, не робимо цього? — спитав Юст.

— Ні, відповів Йосиф, — ви в Тиверії не робите цього.

— Я слухаю, — сказав чемно Юст.

— Ви в Тиверії, — пояснював Йосиф, — маєте, наприклад, цей царський палац із фігурами людей і тварин, що постійно дратує всю провінцію, постійно спонукає до війни.

Юст подивився на нього, потім почав широко усміхатися.

— Ви прибули, щоб повідомити мені про це? — спитав він.

Йосиф сповнений був усією своєю злобою проти зухвалої скульптури.

— Так, — сказав він.

Тоді Юст попросив його піти з ним. Він повів його через палац. А цей палац по праву був славнозвісний, як найпрекрасніша будівля Галилеї. Юст вів його через зали, двори, галереї, сади. Так, усюди були витвори скульптури, вони зрослися з будівлею. Цар Агріппа, його попередник і попередник попередника старанно і з смаком, не шкодуючи грошей, збирали сюди прекрасні речі з усього світу, частково дуже старі та славнозвісні речі мистецтва. В одному з дворів, що викладений був рудуватим бутом, Юст спинився перед маленькою скульптурою єгипетської роботи, що була стара, вивітрена та зображувала гілку, а на цій гілці птаха. Це був дуже строгий, навіть манірний витвір, але хоч птах був ще нерухомий, та видно було спокійну легкість льоту, для якого він підняв крила. Юст постояв недовгий час перед скульптурою, віддавшись спогляданню. Потім, наче прокинувшись, він сказав ніжно:

— Я повинен це усунути? — і, показуючи кругом: — І це? І це? Тоді ж уся будівля стане безглуздою.

— То зруйнуйте будівлю, — сказав Йосиф, і була в його голосі така безмежна ненависть, що Юст нічого не сказав більше.

Уже другого дня Йосиф покликав ватажка Сапіту. Той спитав, чи не досяг він чого у владущих у Тиверії. «Ні, — відповів Йосиф, — їхнє серце зашкарубіло. Але його влада, на жаль, кінчається на границях міста». Сапіта жорстоко шарпав частину своєї бороди. Цього разу він вимовив те речення, яке промовчав останнього разу: «Тому треба самарійського тельця стерти на порох». «Якщо люди Тиверії, — відповів Йосиф, — схочуть прибрати з перед своїх очей те, що гнівить їх, то він матиме вибачення для цих людей».

— І притулок теж? — спитав Сапіта.

— Можливо, що й притулок, — сказав Йосиф.

Роздвоєно стояв Йосиф, коли Сапіта пішов. Цей Сапіта, дарма що має високе плече, а дужий чолов’яга, він не стане надто ніжно поводитися з речами. Коли він і його люди вдеруться в палац, тоді не тільки статуї будуть усунуті. Це прекрасна будівля, її стеля з кедрового дерева й золота, в ній повно коштовностей. Вона безперечно належить цареві Агріппі і стоїть безперечно під охороною римлян. Деякий час тихо було в країні, і в Єрусалимі надіялися, що можна дійти порозуміння з Римом. Сандальник Акавія в продимленому капернаумському шинку бачив месію: і він не мав при собі меча. Певні люди в Римі того тільки й чекають, щоб єрусалимський уряд вчинив щось, що можна прийняти за напад. Те, що він тепер сказав, може покотити важкий камінь, який досі з великою силою утримувало багато рук.

Наступної ночі палац царя Агріппи був узятий штурмом. Це була простора будівля, дуже міцно споруджена, і нелегко було зрівняти її зі землею. Це й не вдалося цілком. Все відбувалося при несильному місячному світлі, і дивним чином без ніякого крику. Багато людей зайнято було руйнуванням, вони розлючено били в міцне каміння, розривали його потім руками, трощили його. З особливою злістю плюндрували вони фонтани. Діловито вешталися всюди, забираючи коштовні килими та тканини, золоті оздоби стель, добірні тарелі, все це без крику.

Юст скоро усвідомив, що його військо занадто малосиле для успішної боротьби з нападаючими, і заборонив будь-який опір. Але «Месники Ізраїлю» вже вбили понад сотню солдатів і грецьких жителів міста, що, коли почався штурм, хотіли не допустити плюндрування. Сама будівля горіла після того ще майже цілий день.

Штурм палацу в Тиверії вразив усю Галилею. В Магдалі представники низової влади злякано юрбилися до Йосифа, щоб дістати директиви, розпорядження. Йосиф мовчав розлютовано. Потім раптом, із великою поквапністю, ще вдень після пожежі, кинувся до Тиверії, щоб висловити Юстові співчуття єрусалимського уряду з приводу великого нещастя та запропонувати йому свою допомогу. Він знайшов його між руїнами, де той вештався мовчки й безпорадно. Юст не вимагав від свого царя війська, не вживав ніяких заходів проти Сапіти та його людей. Такий діяльний раніше чоловік тепер безсило й розпачливо опустив руки. І коли побачив тепер Йосифа, не мав для нього жодного ущипливого зауваження. Він сказав, і голос його від хвилювання та туги звучав хрипко:

— Ви навіть не знаєте, що ви накоїли. Не відсилання храмової жертви було найгіршим, і не напад на Цестія, і не едикт про Цезарію. Це, це, це тут визначає остаточно війну.

По його дуже блідому обличчю котилися від люті й суму сльози.

— Вас засліпило честолюбство, — сказав він Йосифові.

Велику частину взятої в палаці здобичі Сапіта прислав Йосифові. Золото, благородне дерево, уламки статуй. Йосиф несамохіть шукав, чи немає між ними гілочки з птахом із рудуватого каменю, але не знайшов; скульптура була з некоштовного матеріалу, й її легко було розламати.

Вісті з Тиверії вразили панів в Єрусалимі, як удар у мозок. Вже з допомогою миролюбного полковника Пауліна домоглися напівобіцянки цезарського уряду. Рим пояснив, що коли Юдея триматиметься спокійно, то він задовольниться видачею небагатьох ватажків — Симона бар-Гіори, доктора Єлеазара. В Єрусалимі радо позбулися б підбурювачів. Тепер, через безглуздий вчинок у Тиверії, все розладналося.

«Месники Ізраїлю», вже притиснуті до стіни, зітхнули вільно. Місце їхніх зборів, Блакитний зал, стало центральним пунктом Юдеї. Вони домагалися, щоб їхнього доктора Єлеазара закликали до уряду. Гордовито, втішаючись приниженням інших, елегантний пан змусив себе довго просити, поки згодився на обрання. Непокірного ж правителя Галилеї, що так очевидно знехтував вказівки свого уряду, не міг, звісно, обстояти навіть Блакитний зал. Доктор Яннаї прислав Великій раді особисту доповідь, гірко вимагаючи від становити та покарати цього злочинця Йосифа бен-Маттіаса. «Месники Ізраїлю» не наважувалися його захищати; вони утримувалися від висловлювання. Між панами в уряді був один-єдиний, хто знайшов слово на користь Йосифа, старий, лагідний великий доктор Йоханан бен-Заккаї. Він сказав:

— Не засуджуйте нікого, доки він не дійшов до свого кінця.

Старий Йосифів батько, сухий, сангвінічний Маттіас, тепер настільки ж вдавався у розпач, наскільки почувався щасливим, коли його сина призначили комісаром. Він заклинав його, доки не надійшов ще до Галилеї едикт про відкликання, прибути до Єрусалима, виправдатися. Якщо він залишиться в Галилеї, то це означатиме загибель усього. Його серце засмучене до смерті. Він не хоче відійти в могилу, не побачивши ще раз свого сина Йосифа.

Йосиф, діставши цього листа, усміхався. Його батько був старий пан, якого він дуже любив, але він усе сприймав занадто боязко, у темному світлі. Його власне серце сповнене було певністю. Знову речі мали інший вигляд у Галилеї, ніж в Єрусалимі. Галилея, від часу руйнування статуй у Тиверії, радувалася йому; в усьому краї знали, що без його згоди ніколи б цього не сталося. Він повалив стіну, що була між ним і народом Галилеї, він тепер справді для краю наче другий Юда Макавей, як глузливо називав його цей Юст. Озброєні загони слухалися його. Не він залежить від Єрусалима, а Єрусалим від нього. Єрусалимський декрет про відставку він може просто розірвати.

Цієї ночі снився йому важкий сон. Всіма дорогами йшли леґіони римлян, він бачив, як вони сунули, неквапно, неминуче, в строгому порядку, рядами по шість людей, багато тисяч, але як одна-єдина істота. Це була сама війна, що йшла на нього, це була «техніка», страховинно важка машина, що сунула зі сліпою певністю; це було безглуздо — захищатися проти неї. Він бачив розмірену ходу леґіонів, він бачив їх цілком виразно, але, і це було найстрашніше, він не чув її. Він стогнав. Це була одна-єдина велетенська стопа в страховинному солдатському чоботі, вона підіймалася, ступала, її не можна було уникнути, за п’ять хвилин, за три хвилини вона розтоптувала людину. Йосиф сидів на своєму коні Стрілі, Сапіта, Йоанн із Гісхали, всі дивилися на нього, похмуро й вимогливо, і чекали, щоб він вихопив меч із піхов. Він схопився за меч, але меч не виймався, він був заклепаний у піхвах. Йосиф стогнав, Юст із Тиверії глузливо скалив зуби, Сапіта дико й люто шарпав одне пасмо своєї бороди, столяр Халафта підіймав свій могутній кулак. Йосиф рвав меч, це тривало вічність, він рвав і рвав, і не міг його вийняти. Сандальник Акавія ревів: «Їжте, чоловіче, ви повинні їсти», і нога у велетенському солдатському чоботі підіймалася, ступала, підходила дедалі ближче.

Але коли Йосиф прокинувся, був ясний сонячний зимовий ранок, і відворотна вічність чекання перед солдатським чоботом стерлася. Все було добре, те, що сталося. Не Єрусалим, а сам Бог поставив його на це місце. Бог хоче війни.

Зі шаленою ревністю взявся він до того, щоб підготувати цю священну війну. Як це могло бути, що він у Римі їв за одним столом із чужинцями, спав із ними в одній постелі? Тепер, як і іншим, йому огидні були випари їхньої шкіри, вони зачумили країну. Можливо, що адміністрація римлян була добра, теж і їхні дороги, водогони; але ця свята країна Юдея буде прокаженою, коли хтось інший у ній житиме, як юдеї. Одержимість наповняла його, одержимість, з якою він писав тоді свою книгу про Макавеїв. Своє власне майбутнє, передчуваючи, записав він. День і ніч невтомно працював він. Зміцнював адміністрацію, нагромаджував запаси, дисциплінував збройні сили, дужчими робив укріплення.