Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 27)

Повернувшись із Вавилонського полону, збудували юдеї новий храм. Але він був убогий, якщо рівняти з першим. Таким залишався він, доки повстав великий цар на ім’я Ірод, що на вісімнадцятий рік свого правління почав оновлювати храм. Працею тисяч робітників він поширив пагорб, на якому стояла будівля, підмурував його трійчастою терасою, вклав стільки мистецтва й роботи в будівництво, що його храм беззаперечно вважали за найпрекраснішу споруду Азії, а багато хто — і цілого світу. «Світ є очне яблуко, — казали вони в Єрусалимі, — біла частина в ньому є море, земля є радужна оболонка, Єрусалим — зіниця, а образ, що з’являється в зіниці, є храм».

Не пензель живописця, не різець скульптора надав йому краси. Він вражав тільки гармонією своєї грандіозної маси, добірністю матеріалу. Великі подвійні галереї та палати оточували його з усіх боків, вони давали охорону від дощу і тінь від сонця, в них прогулювався народ. Найпрекрасніша поміж цих палат була Кам’яна, де засідала Велика рада. Була тут також синагога, багато крамниць, місця для продажу жертовних тварин, священних і несвященних парфумів, великі ризниці, далі столи міняйл.

Кам’яні грати відокремлювали ці мирські приміщення від священних. Грецькі та римські написи під страхом смерті забороняли неюдеям іти далі. Чимраз вужчим ставало коло тих, що мали право проходити. Хворим були заборонені священні двори, а також калікам і тим, хто перебували біля трупів. Жінкам було дозволено тільки один єдиний, великий двір, але й у нього вони не сміли вступати в час менструації. Внутрішні двори призначалися тільки для тих, хто не мали ніяких вад на тілі.

Білий і золотий височів храм на своїх терасах над містом; здалеку виступав наче вкритий снігом пагорб. Його дахи були густо втикані гострими, золотими вістрями, щоб його не могли забруднити птахи. Двори, галереї та палати були майстерно викладені мозаїкою. Всюди тераси, брами, колони, здебільшого мармурові, багато з них оздоблені золотом і сріблом, або благородним металом, коринфською бронзою, разовим стопом, що утворився з коштовних металів під час пожежі в Коринфі. Над ворітьми, що вели до священної частини храму, Ірод звелів примістити емблему Ізраїлю — виноградну лозу. Пишно красувалася вона, вся з золота, її грона були завбільшки з чоловіка.

Мистецькі твори світової слави прикрашали внутрішність храму. Там був свічник, сім ламп якого означали сім планет: Сонце, Місяць, Меркурій, Венеру, Марс, Юпітер і Сатурн. Там був стіл із дванадцятьма священними хлібами, вони означали зодіак і рік. Там був посудина з тринадцятьма типами фіміаму, з моря, незаселеної пустелі, населеної землі, який показував, що все — від Бога і для Бога.

Глибоко всередині, в захищеному просторі, під землею, містилися сховища храму, де зберігалися державні скарби, чимала частина золота та коштовностей світу. Й убір первосвященика зберігався тут, священна нагрудна бинда, храмові самоцвіти, золотий обруч, що носив ім’я Ягве. За цей убір довго сперечалися Рим та Єрусалим, доки він остаточно не був схований серед храмових скарбів, і багато крові пролито було в цьому змаганні.

В серці храму, знову закритому пурпуровою завісою, була святиня святинь. Вона була порожня та темна, тільки необроблений камінь підіймався над голою підлогою, уламок скелі Шетія. Тут, запевняли юдеї, жив Бог. Ніхто не міг вступати в цей простір. Тільки раз на рік, у день, коли Ягве примирявся зі своїм народом, входив первосвященик у цю святиню святинь. Усі юдеї на всій землі постили в цей день, галереї та двори храму ущерть повні були людей. Вони ждали того, що первосвященик назве Ягве на ім’я. Бо ім’я Ягве не можна було називати, навіть така спроба гідна була смерті. Тільки цього єдиного дня кликав первосвященик Бога його ім’ям. Не багато могли чути ім’я, коли воно виходило з уст священика, але всі вірили, що чули його, і сто тисяч колін вдарялося в плити храму.

Це була таємниця, про яку багато чуток ходило в світі — чому ж поклоняються юдеї за завісою святині святинь? Юдеї пояснювали, що Бог невидимий, отже там немає ніякого його образу. Але світ не хотів вірити, що приміщення просто порожнє. Коли Богові приносять жертви, то він тут, видимий у своєму образі. Безумовно, і цей Бог Ягве був там, і себелюбні юдеї тільки утаюють його, щоб його не зманили, і не дістався він іншим. Вороги юдеїв, найперше глузливі, освічені греки, запевняли, що справді це ослина голова, яку шанують у святині святинь. Але насмішка не впливала. Ясні, розумні римляни, як і похмурі, темні варвари, всі ставали тихими та задумливими, коли говорилося про Бога юдеїв, це була таємниця і страх світу — моторошний невидимий у святині святинь.

Юдеї всієї землі вважали храм за справжню батьківщину, за невичерпне джерело їхньої сили. На Ебро чи на Інді, біля Британського моря чи на верхів’ях Ніла — завжди, коли вони молилися, то поверталися лицем до Єрусалима, де стояв храм. Всі з радісним серцем платили податок на храм, усі їздили на прощу до нього, чи мали твердий намір колись на Пасху принести своє ягня до храму. Щастило їм у справах, тоді вони дякували за це невидимому в храмі, були вони хворі та в нужді, тоді вони хотіли допомоги від нього. Тільки в районі храму земля була чиста, і сюди посилали ті, хто жили за кордоном, свої трупи, щоб вони принаймні в смерті знайшли дорогу додому. Так розсіяні вони були, а тут мали одну батьківщину.

Коли надійшло до Риму повідомлення про штурм палацу в Тиверії, цезар відбував мистецьку подорож по Греції. На час своєї відсутності він доручив керувати урядовими справами своєму міністрові двору Клавдієві Гелю. Той негайно скликав урядову раду. Й от вони зібралися — тридцять сім панів, які займали керуючі посади при дворі. Звістка, що заколот в Юдеї спалахнув знову, глибоко схвилювала їх. Десять років тому ця депеша була б мало важливим донесенням із мало важливої провінції. Тепер вона влучила уряд у його найчутливіше місце, ставила під загрозу його найважливіший проект, проект нового походу Александра Македонського.

Це вони, ці тридцять сім панів, поставили грандіозний проект на солідну основу. Вони створили опорний пункт у Південній Аравії для морського шляху на Індію, вони вишукали фінансові засоби для походу на Ефіопію і ще сміливішого походу до воріт Каспію. Уже, відповідно до воєнного плану маршалів Корбулона та Тиберія Александра, військо дістало наказ виступати. 22-й леґіон, як і всі загони, без яких можна було обійтися в Германії, Англії, Далмації, був у дорозі на Схід, 15-й леґіон — у дорозі на Єгипет. І от увесь величний план зруйновано цим знову й знову спалахуючим бунтом якраз посередині району, де зосереджуються сили для великого походу. Ах, так охоче вірилося в запевнення місцевої влади, що провінція скоро заспокоїться сама. А тепер виявляється, що не так воно, що треба дуже багато війська і дуже багато часу, щоб приборкати повстання.

Більшість міністрів були не римляни, а палкі греки. Їхнє серце схилялося до того, що їхня Греція, їхній Схід має бути основою держави. Вони кипіли з люті, ці радники й воєначальники нового Александра, що тепер їхній чудовий похід через цю дурну справу має так забаритися або й зовсім розладитися.

Але зовні вони залишалися спокійними та пихатими. Дехто з них, більшість, були сини чи внуки рабів, і саме тому показували вони, бувши при владі, крижану гідність староримських сенаторів.

Клавдій Гель оголосив нещасливе повідомлення з Юдеї, сказав про його значення для великого східного проекту. Сам Клавдій Гель народився як невільник. В нього була пропорційна фігура, вигляд він мав суворий і величний, у симетричному лиці позначалася енергія. Він носив перстень-печатку цезаря. Кожен у його становищі супроводив би цезаря в Грецію, це було небезпечно — залишати його так довго під чужими впливами. Клавдій Гель зважився зостатися в Римі. Майже напевно деякі з заходів, яких він уживав, не сподобаються цезареві. Можливо, Клавдій Гель помре молодим, проковтнувши золоту пластинку або відкривши собі вени. Але це не дорога ціна за те, щоб попанувати над світом.

Він говорить спокійно, стисло, без красномовності. До бунту ставилися занадто легковажно, тим поважніше треба поставитися тепер.

— Ми всі помилялися, — визнав він одверто. — Крім одного-єдиного винятку. Я прошу цього чоловіка, що не помилявся, висловити свою думку.

Панове, хоч вони терпіти не могли сухого, хижоносого Філіпа Таласа, з повагою дивилися на начальника Східного відділу. Він із самого початку застерігав, що не можна покладатися на хитрі миролюбні запевнення Єрусалима, які тільки присипляють увагу. Він був трохи смішний із своїм вічним страхом перед юдеями, з своєю старечою ненавистю до них. Тепер виявилося, що око ненависті бачило краще, ніж толерантний скептицизм інших.

Міністр Філіп Талас не показував свого задоволення. Він сидів, як і завжди, маленький, скорчений, непомітний. Але всередині його розпирало щастям; він почувався так, наче й шрами з часів його рабства стали не такі помітні. Тепер, після цього визначеного милостивими богами руйнування палацу в Тиверії, після цього нового, безмежно зухвалого зламання всіх обіцянок, настав час для великого порахунку. Тепер не можна більше обмежуватися маленьким покаранням, стратою кількох тисяч бунтівників, парою мільйонів грошової кари абощо. Це мусять тепер зрозуміти й інші. Міністр Філіп Талас сказав: