Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 29)
Цезар із неприємним відчуттям зітхнув і знову взявся до манускрипту урочистої п’єси. Незадоволено став викреслювати. «Хто повертає сонце». Найкращий рядок доводиться викидати. Тепер він не може допустити, щоб виконувати закінчення доручили акторові, він мусить сам грати бога. Ні, він не може дати цьому Муціанові занадто багато влади, а нікого іншого не можна знайти. Це було пізно вночі. Він не міг зосередитися, щоб заповнити ті провали у заключному вірші, які утворилися через викреслювання. Він відсунув манускрипт набік. В нічному убранні прийшов у кімнату своєї подруги Кальвії. Сердитий, із краплями поту на одутлому обличчі, зітхаючи, присів він на її ліжку. Зважував знову всі за і проти. Те й те говорить за Муціана. «То пошли його, — сказала Кальвія. Те й те говорить проти нього. — То не посилай його. Можливо, знайдеться ще хтось інший». Цезар не хотів довше клопотатися тим. Він уже досить обмірковував усі аргументи. Тепер залишається надіятися на осяяння, на щастя, його щастя. Він тепер має клопотатися тільки врочистою виставою. Завтра, після вистави, він зважиться на певне рішення.
В Римі напружено ждали цього рішення.
Воно вистигло раніше, ніж скінчилася урочиста вистава. Коли Цезар, у важкій масці та високих черевиках бога, сидів у туалетній, ждучи свого виходу, його осяяло. Так, він призначить Муціана, але призначить не самого, а пошле ще одного чоловіка, щоб контролював його. Він уже знає й кого. Серед тих, хто оточують його, крутиться увесь час один старий генерал, який завжди тільки нюхав високі посади і, щойно вибившись угору, знову падав униз. Через його постійні злигодні від нього злегка повіває запахом чогось комічного. Він зветься Веспасіан. Він скидається більше на провінціального ділка, ніж на генерала; але під час англійського походу він показав себе видатним воїном. Зазвичай, цей чоловічина викликав гнів цезаря.
Раз по раз він тільки насилу міг приховати, як важко йому слухати декламацію цезаря, а недавно, три дні тому, просто заснув. Так, був той час, коли цезар проказував чудесний вірш Данаї про листя, яке хитає вітром, він недвозначно хропів. Цезар тоді спершу думав був покарати його, але він, власне, має співчуття до нікчеми, якому боги відмовили в органі, що сприймає високе. І він досі не вжив проти нього ніяких заходів. Тільки чоловічину більше не допускають до нього. Сьогодні й учора цезар бачив, проходячи, як стояв цей чоловік на його шляху — далекий, пригноблений, догідливий. Так, це підходящий чоловік. Цьому навряд чи спадуть у голову дерзновенні думки. Його пошле він до Юдеї. По-перше, він довгий час не матиме перед очима пику цього чолов’яги, а по-друге — цей хитрий кремезний чоловік якраз придатний для того, щоб пильно наглядати за елегантним Муціаном. Він поділить повноту влади: призначить Муціана генерал-губернатором Сирії, а Веспасіана — головним командувачем у Юдеї. Перший не матиме ніяких військових прав, а другий — ніяких політичних, і вони обидва будуть шпигувати один за одним.
Цезар, дарма що був у важкій, жаркій масці бога, сміявся. Справді, це надзвичайно вдало виходить. Його таки осяяло. Він ступив на сцену, говорив звучним віршем слова бога. Роль ця стала коротка, але, здається йому, ніколи він не промовляв так досконало, як сьогодні. Він заслужив цілком свій успіх.
Генерал Т. Фл. Веспасіан повернувся після урочистої вистави до будиночка в передмісті, який він найняв у купця Лахеса на час свого перебування в Коринфі. Він скинув плащ і парадне убрання, лайнувся, що слуга не так обережно складав одяг, який сам він пильно беріг, одягнув чистий, трохи приношений домашній костюм, а під нього товсту білизну; бо був досить холодний передвесняний день, а він же мав все-таки п’ятдесят вісім років і раз по раз відчував свій ревматизм.
У поганому настрої, від якого зморшки на широкому лобі поглибшали, й усе його обличчя стало похмурим, він ходив важкими кроками туди й сюди, голосно та сердито дихаючи, хоч довгий рот був міцно стулений. Святкова вистава пройшла для нього дуже не по-святковому. Всюди, куди він заходив, запановувала крижана мовчанка, на його привітання ледве відповідали, а камергер Гортин, цей прилизаний нехлюй, на запитання, чи може він сподіватися найближчими днями особисто висловити свою пошану його величності, зухвало відповів своєю провінційною грецькою мовою: «Жеріть свій власний кал».
Коли поміркувати як слід, йому справді нічого іншого й не залишається. Мала ж ото статися та дурна історія три дні тому! Тепер уся дорога подорож по Греції зійшла нанівець. При тому вся ця історія під час цезаревого декламування була тільки наполовину так погана, як її виставили. Заснути він справді заснув, але щоб хропів, то ні, це наклеп цього свинячого сина, камергера. Він тільки від природи має таке гучне дихання.
Старий генерал бив себе по боках руками, щоб зігрітися. До цезаря його безумовно ніколи більше не допустять, це він міг побачити сьогодні в театрі і без окулярів. Він мусить радіти, що йому ще не причепили справи про образу величності цим гаданим хропінням. Найкраще буде тихенько повернутися в свій італійський маєток.
Саме по собі це зовсім не так неприємно, що він має закінчити свої дні на спокої. Сам він ніколи не став би трусити свої старі кістки і не поїхав би за цезарем до Греції, щоб спробувати востаннє щастя. Це сталося тільки тому, що дама Ценіс, його подруга, не давала йому спокою. Ніколи не давали вони йому жити мирним мужицьким життям. Знову й знову напосідали вони на нього, доки таки він викараскувався вгору, а потім щасливо знову падав униз.
Почалося це ще за його молодості, і причиною цьому було кляте селянське марновірство його матері. При його народженні старий, священний дуб Марса випустив від кореня новий, неймовірно розкішний паросток, і дебела дама взяла це за певну ознаку щастя: доля судила її синові досягти більшого, ніж досягли відкупник податків, провінціальний банкір і лінійний офіцер, від яких він походить. Сам він із дитинства мав радість від сільського господарства, він найлюбіше залишився б усе життя в маєтку своїх батьків і, маючи практичний мужицький розум та ясно виражений фінансовий хист, перетворював би в капітал продукти цього господарства. Але його рішуча мати не вгамовувалася, доки й йому прищепила непохитну віру в його велике майбутнє та спонукала його проти його волі до політично-військової кар’єри.
Старий генерал, думаючи про всі невдачі, яких зазнавав через цю кар’єру, сильно сопів і міцніше стискав довгі губи. Три рази, один за одним, він провалювався. Нарешті, на превелику силу, став він префектом столиці. Два місяці все йшло знаменито. Його поліція виконувала свої обов’язки, охорона спортивних установ і театрів провадилася прекрасно, доставка продуктів та базарна торгівля добре регулювалися, вулиці Риму були в зразковому порядку. Але несподівано підвів його якраз порядок на вулицях. Цезареві Клавдію, і саме тоді, коли він хотів показати свою столицю іноземним посланцям, заманулося повернути в немощений провулок, і весь урочистий похід загрузнув у грязюці. Не довго думаючи, імператор Клавдій звелів вимазати калом і кінськими кізяками парадне убрання префекта Веспасіана, що був у його почті.
Коли генерал Веспасіан думав про цю справу, його хитре мужицьке обличчя кривилося й усміхалося. Справа тоді ще сприятливо обернулася. Він повинен був, особливо через наповнені калом рукави, справляти жалюгідно кумедне враження, і, либонь, цей нещасний комічний вигляд запав у пам’ять цезаря, як щось утішне. Принаймні він, Веспасіан, не помічав після того ніякої немилості від Клавдія, навіть навпаки. Він ніколи не мав надміру гідності, а відтоді, подаючи свої пропозиції у найвищій установі держави, в сенаті, він свідомо робив це з таким клоунським низькопоклонством, що сама ошелешена висока колегія не знала, чи сміятися повинна вона, чи плакати. Та у всякому разі пропозиції його приймалися.
Коли він сьогодні, через так багато років, перевіряє, що він зробив і що пропустив, він не може закинути собі непослідовність. Він одружився з Домітіллою, відставною подругою римського лицаря Капелли, і з допомогою цього дуже спритного пана завів справи з міністром Нарцисом, фаворитом цезаря Клавдія. То був чоловік, що припав йому до серця. З ним можна було добре говорити по-латинському. Він, правда, вимагав за все плати, але давав змогу діловій людині теж заробити. Це були добрі часи, коли Нарцис послав його як генерала до бунтівної Англії. Ворогами там були не пихаті придворні, що поборюють людину темними інтригами, а дуже реальні дикуни, яких треба було стріляти та рубати, і ці речі були перед очима — країна, береги, ліси, острови, їх можна було завоювати, й їх завоювали. Це був час, коли він найдужче наблизився до здійснення пророцтва святого дуба. Йому погодилися влаштувати, коли він повернувся, офіційний тріумф і на два місяці надали найпочеснішу посаду в державі.
Генерал дмухав на пальці, щоб їх зігріти, тер собі плечі. Потім, певна річ, через ці два місяці, коли він вибрався дуже високо, тим глибше він упав. Так судилося. Новий цезар, новий міністр… він потрапив у неласку. Тим часом померла і його мати, і тоді він, не пришпорюваний більше її енергійною вірою, став сподіватися, що проживе дальше своє життя в діяльній тиші. Він із приємністю взявся до сільського господарства, не заздрячи своєму братові Сабіну, який високо сягнув і залишався весь час на рівній висоті.