Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 9)

Але помітив, що той сидить, утупившись у землю, і щось бурмоче собі під ніс. Рюн ще раз покликав:

— Князю Беміоне!

Беміон Ґульдохар затремтів усім тілом.

Він зненацька вдарив чолом у землю й заголосив. Рюн підбіг і схопив його за плече. Але Беміон навдивовижу сильно відштовхнув руку Рюна та заходився бити лобом землю знову й знову.

— Вежі тонуть! Вежі тонуть!

Рюн потягнув Беміона за руку й задихаючись від натуги підняв його, притягнув до себе. Обоє ледь не впали, але зрештою втрималися на ногах. Беміон гірко плакав і волав у Рюна в обіймах.

Колись Беміон Ґульдохар був головним очільником Давніх верхніх земель і князем Фансая. А тепер він обливався слізьми та завивав, наче звір. У Рюна, який втішав його, плескаючи по спині, виступили срібні сльози.

Раптом почувся по-молодецьки бадьорий вигук:

— Спали його, Рюне Фею.

Луска в Рюна настовбурчилася. Він обернувся й побачив, що до намету в світлі вечірньої заграви суне Жар. Асхваріталь підняв голову й пронизливо подивився на Жара з карколомної висоти власної шиї. Той зупинився на безпечній відстані від дракона, наґа й божевільного чоловіка, згорнув руки на грудях і витріщився на Рюна.

— Спали. Зроби це для нього.

Луска Рюна шалено шурхотіла.

— Він одужає.

— Ти дбаєш лише про нього, а про себе — ні.

— Що?

Уже запала темрява, але очі Жара палали, неможливо було не бачити цього. Він палив Рюна поглядом.

— Чому Беміон ходить за тобою? Невже ти гадаєш, що йому потрібна твоя турботлива чуйність доброї матусі? Тобі здається, що ти піклуєшся про нього? Це не так. Беміон остаточно схиблений, але не втратив останньої ознаки живої істоти — прагнення смерті. З-поміж усіх у північному війську найближчі до смерті — ти і я. Нам з тобою викликати смерть — все одно що дихнути.

Рюн здригнувся. З очей Жара заструменів вогонь.

— Ось тому Беміон і причепився до тебе. Як слониха, вожачка стада, іде назустріч тигру-богатирю, так і він іде до тебе. Зроби його королем, Рюне. Допоможи найжалюгіднішому у світі чоловікові переродитися найвеличнішим у світі.

— Переродитися? Не буває ніякого переродження. Він перетвориться на купу попелу — от і все!

— Ти не бажаєш дослухатися до пропозиції божества?

— Але ти не божество, ти уособлення!

— А в чому різниця? Зможеш сказати?

Рюн замовк, тільки ще міцніше притиснув до себе Беміона Ґульдохара. Жар усміхнувся.

Уособлення Бога, який себе вбиває, пішло геть, не попрощавшись.

Рюн розслабив обійми тільки тоді, коли Жар віддалився. Зазирнув у чорне від бруду обличчя колишнього князя, рясно змочене слізьми, і, поки той не встиг усвідомити, що обличчя мокре, змусив вологу випаруватися.

— Беміоне, ти хочеш жити?

Беміон прогугнявив:

— Вежі тонуть!

— Так. Ти одужаєш.

— Вежі тонуть.

— Я сьогодні спалив шість тисяч наґів.

— Вежі тонуть.

— Одним рухом руки. Навіть жоден доккебі не має такої чутливості як я, драконодухий! Я відчуваю, як котиться по травинці краплина роси на іншому боці долини! Невже ніхто не розуміє, що значить бути драконодухим? Чи всі розуміють, але вдають, що нічого не відають? Трясця! Якби я міг, я не вагаючись вирізав би зі свого тіла цю кляту чутливість, виколупав би ножем з кісток! Але я мушу носити в собі знання: їх було шість тисяч двісті сімнадцять!

Тим часом ніч після переможної битви дедалі темнішала.

Перемога і поразка — нерозлучні сестри-двійнята, які щиро люблять одна одну. Ніч після перемоги була, звісно, і ніччю після поразки. Наґи, яким пощастило вижити, відійшли доволі далеко від Енґерської долини, — хоча їм здавалося, що недостатньо далеко, — скреготіли зубами від люті й розпачу, охоплені водночас мукою невдачі та страхом.

Наґи зазвичай не плачуть. Тому навіть зажурившись через поразку, вони не проливали би сліз. Та страх — це геть інше. Щоб убити істоту без серця, потрібні надзвичайні засоби. А того дня наґи зіткнулися аж із двома істотами, здатними запросто це робити. Безсердечні, безжальні наґи вважали себе мало не безсмертними, тому остання битва їх приголомшила. Вони почувалися надзвичайно розгубленими, як той подорожній, що зробив крок, думаючи, що перед ним тверда земля, і несподівано провалився ногою в купу гною. Особливо їх приголомшило відкриття: насправді вони вразливі. Їх поглинув жах, який стер на порох їхню велич, розбив на друзки пиху, позбавив упевненості й осліпив.

Дорогою ціною наґи отримали можливість пережити почуття страху перед невблаганною смертю — досі невідоме їм, як і доккебі, хоча цілком буденне для решти живих істот.

Серед наґів-утікачів, які зібралися в невеликій безіменній ущелині, були тільки двоє, що не піддалися цьому страхові. Один з них — головний воєвода Ґалотек — шурхотів лускою, не знаючи, куди вилити свій гнів.

— Вісімнадцять тисяч?! — перепитав він.

— Так. І більшість знищили Жар з Рюном Феєм.

— А що з воєводами-хранителями, сотнице Макероу?

— Жоден з них не повернувся. Загинули або опинилися в полоні.

Ґалотек вивергнув мислелайку й роззирнувся.

В ущелині було не більше двох тисяч наґів. Виснажені, вони лежали просто на землі. Вояки Червонодеревного полку, які вижили в Енґерській долині, не зберегли й крихти величі. У багатьох стирчали з тіл один чи два зазубрених мечі, на деяких згоріла луска, і вони нагадували нікчемних жаб. Але це ще були щасливці. Ті, у кого руки й ноги були на місці, билися в жахливих судомах. Адже втікаючи, вжили забагато содраку, якого не встигли ковтнути перед боєм. Усі наґи чудово знали, що содраком зловживати не можна, бо наслідки бувають більш ніж неприємні. Але полум’я Жара та дракона Рюна Фея спалило їхню розсудливість.

Хай там як, але ці наґи врятувалися від безжальних чудовиськ. А тепер стогнали, бо стали жертвами іншого чудовиська — болю. Ущелина була переповнена нечутним нікому, крім самих наґів, гамором мислемовлення, у якому змішалися страждання, лють і скорбота. Ґалотек стиснув кулаки.

Віас запитала:

— А як це ви так швидко сюди дісталися?

— Що?

— Я спитала, як вам удалося так швидко сюди дістатися? Думала, ви прибудете лише за три дні.

— Я дізнався, що Жар перебуває в Енґерській долині. Сів на коня й примчав сам.

— Ви приїхали на коні? А, мабуть, носите душу вправного вершника. Шкода. Краще б ви трохи затрималися.

Ґалотек не міг збагнути, про що йдеться.

— Стривай. Ти мислемовила, що тобі шкода? Агов, сотнице Макероу?

— Так, мені шкода.

— Як ти можеш таке мислемовити? Вбито вісімнадцять тисяч наших вояків, а тобі чогось там «шкода»!

Замість відповіді Віас Макероу послала довгий потік безладного мислемовлення, у якому ще не визріли чіткі думки. Ґалотеку нескладно було збагнути, що вона хотіла мислемовити. Він розлютився.

— Може, нарешті поясниш, що я пропустив?

— Ви дозволяєте?

— Мислемов уже, ну ж бо!

— До сьогодні військо противника оборонялося, приховуючи точне місцеперебування Жара, а ми його уникали, водночас намагаючись перегнати в потрібну для нас точку. Деякий час тривало нудне протистояння: хто кого перехитрує. Коли ми прицільно наступали на певній ділянці, вони не могли визначити, чи це справжній наступ, чи ми просто хочемо виманити Жара.

Вражений Ґалотек мислемовив:

— Бачу, це задум видатного воєначальника!

— Даруйте, але прошу дозволити мені закінчити.

— Продовжуй.