Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 10)

— Часом нам удавалося виманити Жара, а часом — ні. Та загалом задум був виграшний. Якщо Жар виходив битися, наше військо вдаряло на іншій ділянці. Якщо не виходив — наґи відступали. Нашим було сутужно, коли значні сили зосереджувалися десь для справжнього наступу й там з’являвся Жар. Але в таких випадках воєводи-хранителі стримували його водою, і назькі вояки могли відступити. А от сьогодні полковник Ґрос не впорався.

— Як ти смієш оббріхувати свого начальника, поки він між життям і смертю?!

— Ні, я його не звинувачую. Я саме пояснюю, чому Жара приховували. Тому що якби ми знали, де він перебуває, то напали б в іншому, вразливому місці.

— До чого ти хилиш?

— Сьогодні безбожники навмисно випустили Жара. І таким чином знищили вісімнадцять тисяч наґів. Безбожники дуже задоволені. А мені от здається, цього замало.

Ґалотек застогнав у свідомості. Здогадався, до чого веде Віас.

— Так. Якщо вже тут з’явився Жар, ми можемо відійти подалі й завтра-післязавтра вбити в іншому краї вісімнадцять тисяч безбожників. Навіщо взагалі вони випустили Жара?

У ставці воєвод, розміщеній у селянському будинку, вирувала радість. Північні воєводи сиділи з суворими обличчями, вимазаними кров’ю і потом, цілком задоволені досягненнями того дня, й очікували, що скаже Ласу Ґ’юріхар. Початок промови Ласу їх потішив.

— Наґи думають, що хитрістю загнали нас у цю долину. Але вони не знають, що так сталося, бо ми дозволили їм це зробити, — спокійно мовив він.

Гвальхайд Ґ’юріхар кивнув. Більшості воєвод задум Ласу був відомий у загальних рисах завдяки чуткам і здогадам. Тепер вони жадібно слухали подробиці. Ласу вказав на мапу на стіні:

— Кілька місяців поспіль ми програвали в боях, щоб схилити назьких начальників до думки, що пана Жара з нами немає. Вони зосередили зусилля на його пошук. А ми змогли дістатися долини без особливих труднощів. Вороги цього й хотіли. Вони прагнули заманити королеву разом з усім військом у пастку й оточити нас трьома своїми полками — Чорнодеревним, Червонодеревним і Бамбуковим. Нам було відомо, чого вони хочуть. Ми знали, що Червонодеревний полк перший вступить у бій. Старійшини доккебі доповіли, що в Червонодеревному полку найбільше хранителів, тому саме його виставлять для протистояння з хатенґразьким князем.

Ласу трохи помовчав і продовжив:

— Але сьогодні ми розгромили Червонодеревний полк.

Молоді воєводи, збуджені п’янким відчуттям перемоги, не змогли стримати пристрасних вигуків. Ласу метнув на них грізний погляд, щоб не галасували, і повів далі:

— Розумію, що ви щасливі, але хочу підкреслити, що перемога — це лише шлях до нової можливої поразки. Саме так. Сьогодні ми розбили Червонодеревний полк, помстилися за загиблих мешканців Шрадоса. І вороги тепер скаженіють від люті. Наґи мислять холодно й розсудливо. Вони обміркують сьогоднішню зустріч із Жаром і дійдуть певних висновків. Тепер вони знають, на що він здатний і де перебуває, і можуть спалити дощенту будь-яке північне місто.

Воєводи сполотніли. Ніхто не сумнівався в правоті найкращого воєначальника Півночі. Наґи не перетворили на бойовище всі північні землі лише через те, що досі сіверяни приховували розташування Жара. Не знаючи точно, де перебуває Жар, хранителі не знали, де потрібно змінити погоду. А просуватися на північ, не змінюючи погоди, наґи не могли. Позаяк вони не просувалися на північ, Жар вільно переміщувався в тилу як завгодно й зненацька вигулькував у різних місцях. Наґи були не здатні розірвати зачароване коло й шаленіли від люті.

Найшвидший засіб зв’язку сіверян — послання доккебінських старійшин — не міг зрівнятися за швидкістю з назькими зміїними глечиками, що давали змогу без затримок обмінюватися повідомленнями. Щоразу, коли десь з’являвся Жар, наґи змінювали погоду в цій місцевості й просувалися на північ. Тому північне військо старалося якомога рідше показувати наґам Жара.

Стривожені воєводи перезирнулися й знову подивилися на наймудрішого полководця Півночі очима, сповненими надії на якесь його готове рішення.

Ласу схилив голову. І несподівано сказав:

— Четвертий рік пішов.

Ніхто не зрозумів, до чого він веде. А Ласу, попри загальну розгубленість, заговорив замислено, ніби насилу пригадував:

— Більшість присутніх, певно, пам’ятає сутичку при Секвірадо. Я довіку не забуду тих подій. Саме тоді до нас приєднався пан Жар. Коли він прибув, наше військо було близьке до поразки. Останній день оборони, яка тривала двадцять чотири доби, вдень і вночі. Ви вірішили відчинити браму фортеці, щоб із честю загинути в бою. З вами були Її Величність Королева-тигриця, хатенґразький князь, Асхваріталь і дуоксіни. А я не бився пліч-о-пліч із вами. Пізніше головний воєвода Ґвальхайд передав мені, що ви мене ні в чому не звинувачуєте. Я вам щиро вдячний. Пробачте, що зізнаюся тільки тепер: того дня я був нагорі, на фортечній стіні. Поливав себе олією.

Учасники битви при Секвірадо протяжно застогнали. Ласу всміхнувся.

— Від мене не було жодної користі. Я розумів, що в бою відразу загину, не встигнувши вбити жодного ворога. Я журився через це. Усвідомлював, що все одно загину, бо становище було безвихідне. І мене просто до сказу доводила думка, що я помру, не забравши із собою бодай одного наґа. Так, я теж звичайний Ґ’юріхар! Отже, я взяв барильце олії і піднявся на мур. Хотів дочекатися, коли наґи вдеруться в місто, визначити, хто в них головний, і, запаливши на собі олію, кинутися на нього згори, щоб стиснути в гарячих обіймах.

Старший воєвода Джікома, запинаючись, спитав:

— Тоді... як же... Ви хіба не казали, що ховалися в колодязі?

Ласу незворушно відповів:

— Мені потрібно було змити з себе олію, перш ніж іти на зустріч із паном Жаром. Я згорів би, опинившись біля нього, вимащений олією. Тож я трохи обмився й пішов до нього.

— От-от! Я й мав сумніви: ви ж не такий чоловік, що побіжить ховатися в колодязі, хай навіть і охоплений відчаєм. А навіщо ж ви потім говорили, що ховалися в колодязі?

— Сам не знаю. Соромився розповідати, що збирався здійснити подвиг — сам себе спалити разом з ворогом. Якби тоді це розповів, усі подумали б, що я все вигадав для виправдання. І я не сказав усієї правди.

Давнє непорозуміння з’ясувалося, усі воєводи полегшено зітхнули й усміхнулися. Ласу глянув у стелю й сказав:

— І нині, через три роки після того випадку, я зізнався вам не для того, щоб виправдатися. Я згадав про той день, щоб поділитися з вами думками, які навідали мене, поки я стояв на високому мурі, не звертаючи уваги на жахливий сморід від свого тіла. Не знаю, що подумали ви, коли до міста підбігав пан Жар, уособлення божества, щоб нас урятувати. Я не думав, що врятувався. Навпаки, я вирішив, що помер, хоча й бачу все. Як душі доккебі.

Ласу обвів присутніх пекучим поглядом.

— Пан Жар з нами вже понад три роки. Весь цей час ми дурили наґів, щоб сповільнювати їхнє просування на північ. Після тієї жахливої сутички ми ледве зібрали по жменьці військо для нашої королеви. Аж ось здобули велику перемогу в Енґерській долині.

Воєводи вже були готові знову сповнитися натхнення й радості, як Ласу швидко додав:

— Я вас обманув.

Усі були безмежно спантеличені. Воєвода Семіквор зірвався на крик:

— Обманули?! Що це означає, старший воєводо Ласу?

— Мені боляче про це вам казати сьогодні, коли ви так тішитеся перемогою. Ця перемога поставила нас на шлях без вороття.

Воєвода Мупінто наморщив чоло й спитав:

— Як це? Чому без вороття? Хіба ми взагалі збиралися кудись повернутися? Якщо ви про замок Тисячі всесвітів, то...

— Ні. Я не про це кажу. Сьогодні пан Жар показався наґам. Як я вже говорив, я сам обрав для цієї події Енґерську долину. Що лежить безпосередньо на південь від неї? Найближче — Фероґрадж, потім — Актаґрадж, Сімоґрадж. Так, назви незвичні, незнайомі. Але що між ними спільного? Отож-бо й воно! Це назькі міста! А що розташоване за ними, далі?

Ласу рвучко обернувся й тицьнув пальцем у мапу. Воєвод, які збагнули, на що він показує в південній частині мапи, пробрав дрож.

— Ха-тен-ґрадж, — співуче прочитав напис Ласу. — Або Місто мовчання. Туди ми повинні пробитися.

— Вони підуть на Хатенґрадж?! — мислескрикнув Ґалотек.

— Іншої причини я не бачу, — Віас кивнула. — Навряд чи Ґвальхайд Ґ’юріхар не розуміє, що після зіткнення із Жаром наґи випалять ущент якесь північне місто. Отже, він наказав Жару показатися саме в Енґерській долині, щоб натякнути на свій намір рушити на південь від Кордону. Поміркуйте самі. Що далі, за долиною? Місяці за три безбожники можуть досягти Хатенґраджа.

Ґалотек волів не вірити в припущення Віас. Йому було важко прийняти, що Місто безсердечних може опинитися під ударом. На Хатенґрадж споконвіку ніхто не нападав. Деякі міста, розташовані біля Кордону, потерпали від набігів араджитських воїнів та кітальджоських мисливців під час Великого завоювання, проте Хатенґрадж досі стояв недоторканий.

Ґалотек хотів був заперечити. Та Віас урівноважено мислемовила:

— Вони підуть на південь. А щоб їм завадити, маємо два способи на вибір. Можна впустити їх у Кіборен, а самим тим часом кинути всі сили на північні землі й усе там нещадно знищити. Або зосередити всі полки тут, щоб розбити безбожників на шляху до Хатенґраджа.

Ґалотек вирішив, що Джукведо Сармаку варто взяти участь у розмові.