Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 12)

— Годі! Не хочу слухати твоїх теревенів. Віас Макероу відтепер полковниця Червонодеревного полку. Їй доручаю оборону Хатенґраджа. Якщо ти із чимось не згоден, я з тобою розпрощаюся, зажену на дно свідомості та й по всьому!

Ґалотек більше не поривався говорити. Знав, що Джукведо ніколи не вимагає зайвого, тож давно вже вирішив безумовно виконувати його вимоги. Джукведо всміхнувся, відчувши, що губи тепер слухаються лише його. З виразу обличчя Віас здогадався: вона хоче щось сказати.

— Щось додаси?

Віас кивнула.

— Так. До Червонодеревного полку приписаний воєвода-хранитель Ківейн.

Ґалотек різко зблід. І знову сам заворушив губами:

— Так! Щоб я луснув! Ківейн був тут! Що з ним сталося?

— Мені невідомо.

Ґалотек голосно зашарудів лускою й у збудженні підняв був руки, щоб схопитися за голову. Проте Джукведо перехопив управління свідомістю й натомість згорнув йому руки на грудях.

— Ну був тут цей Ківейн, — розслаблено мовив Джукведо. — То що тепер? Або Жар його спопелив, або безбожники забрали до замку Тисячі всесвітів. Вони все одно не знають, хто він. От і добре. Я візьмуся до його порятунку.

— Ти візьмешся?

— А що тут такого? Тут неподалік розташовані Чорнодеревний і Бамбуковий полки. Я не помиляюся?

— Так і є.

— Ну от і чудово.

Спостерігаючи, як Ґалотек сам у себе запитує і сам собі відповідає, Віас трохи збентежилася.

— Полковнице Макероу, — звернувся до неї Джукведо. — Приведи когось зі своїх вояків, хто зможе супроводити мене до Чорнодеревного чи Бамбукового полку.

— Так!

Віас розвернулася й пішла. Джукведо всміхнувся, і Ґалотек не міг цього не помітити. Той надав обличчю стривоженого виразу й запитав:

— Що вас так потішило?

— Це ж ти наполіг, щоб Ківейн служив у Червонодеревному полку, бо саме в цьому полку було зосереджено найбільше воєвод-хранителів? А я заперечував. Пам’ятаєш?

Ґалотек роздратовано випалив:

— Не знав, що ти полюбляєш принижувати, хизуватися, мовляв, я ж говорив! Що ж, я помилився. Хіба міг знати, що безбожники оберуть для свого задуму саме той полк, з яким найскладніше битися?

— Ґвальхайд розумний. Тепер ми не в змозі розраховувати на воєвод-хранителів. Їх нема де взяти. Червонодеревний полк, де їх було найбільше, розбитий. Це для нас відчутний удар!

Ґалотек похнюпився. Від тоді, як Богиня опинилася в ув’язненні, нові хранителі просто не могли з’явитися. Адже Богиня не могла нікому подарувати своє ім’я. Джукведо кинув погляд на мляву ущелину й сказав:

— Ґалотеку, чи не ліпше вважати Ківейна померлим? Він сам захотів стати до лав війська. Але що скажуть у Дзідоґраджі, коли дізнаються, що він загинув?

— Спокуслива пропозиція, але — ні. Якщо Ківейн живий, його серце, яке зберігається в дзідоґразькій Вежі сердець, повинне битися.

— О, як я сам не допетрав! Так!

Джукведо постукав Ґалотека по голові його ж рукою. Наґу не сподобався ця витівка, не гідна шляхетної особи. Він силоміць прибрав руку від голови й сказав:

— Навіть якщо Ківейн живий, у Дзідоґраджі не заспокояться, поки він не повернеться з полону. Ми повинні його визволити.

Джукведо з усмішкою погодився. Він був упевнений, що врятувати верховного хранителя Кіборену зовсім не важко.

Верховний хранитель Ківейн лежав, вільно розкинувши руки й ноги.

Це не личило його високому званню, але наґів, які були поряд, його вигляд не дратував. У його животі зяяла діра, тож йому пробачили б, якби він і розридався, вражений дикою жорстокістю, що захлиснула світ. Проте верховний хранитель Кіборену не плакав. Отже, тримався він усе-таки, як належить. Ківейна, так само, як і решту чотирьох наґів поряд з ним, звісно, турбувала рана в животі, а не власна велич.

Верховний хранитель узагалі-то не особливо піклувався про велич. Перш ніж стати верховним хра-нителем, він пережив безліч заплутаних службових переміщень. Його перекидали з місця на місце, мов розбурханий бджолиний вулик, який ніхто не хотів тримати в руках. Високе звання звалилося на Ківейна цілком несподівано, і він не відчував особливої прив’язаності до нього. Рюн Фей, тобто Князь-блискавка, завдяки видатній чутливості драконодухого зазирнув углиб душі Ківейна й побачив, що той майже не боїться втратити звання верховного хранителя Кіборену після того, як таємне храмове ім’я буде зав’язане.

Чудернацьке звання верховного хранителя з’явилося через те, що хатенґразьких хранителів п’янила їхня безмежна могутність.

Вони довго готувалися, доклали чимало зусиль і зрештою полонили Богиню. І подумали, що стали володарями всесвіту. Можливо, хранителі й справді не розуміли, що хибно сприймають дійсність. Вони здійснили неймовірний задум. І будь-хто без вагань був ладний прославляти їх і виказувати їм пошану.

Та хатенґразькі хранителі забажали більшого. Тоді й прийшло до них усвідомлення, що вони припустилися великої помилки. Поглинуті жадобою до сили Богині, вони випустили з уваги те, що цю силу отримали не лише вони. Найяскравішим прикладом став Князь-блискавка — Рюн Фей. Вийшло так, що хатенґразькі хранителі наділили ворога такими самими здібностями, які здобули самі. До того ж, з’ївши драконів корінь, Князь-блискавка розвинув свою силу до досконалого рівня, про який хранителі не сміли й мріяти. Це було воістину страшне лихо.

А хранителі в інших містах своєю чергою збагнули, що можуть брати приклад з Рюна Фея.

Між містами наґів могла початися війна. Від самої думки про це в хатенґразьких хранителів ставала сторч луска. Вони втішали себе туманною надією, що наґи об’єднаються проти спільного ворога — безбожників. Але хранителям була дуже добре відома вдача одноплемінників, тож вони не цілком покладалися на сподівання, які могли виявитися марними. Наґам притаманна холодна розсудливість. Вони не відчули б докорів сумління, якби дійшло до рішення: які землі простіше захопити — північні чи південні.

Проте хоч би якими холоднокровними були наґи, вони ніколи не вподібнюються до людей, здатних будь-коли наставити один на одного меча. Наґи чудово розуміли, що націлені один на одного сайкери зрештою призведуть до загибелі обох суперників. І тоді виникла думка, що південним землям потрібен єдиний правитель. Спершу це здавалося безглуздям, але поступово серед всіх хранителів запанувала згода.

— А чому б і нам, наґам, не мати короля? У нас його споконвіку не було, і ми не знаємо, як це — жити під владою короля. Але що заважає нам спробувати? Принаймні зараз, напередодні походу проти безбожників, нам потрібна особа, навколо котрої всі згуртуються.

Непогана була мислепромова.

І тоді хатенґразькі хранителі схибили вдруге. Вони висунули в королі Серізму. Дуже нерозумне рішення. Хатенґразькі хранителі все почали, на їхньому боці й була перевага. Певна річ, слід було висунути когось із іншого міста. Адже інші міста не бажали допускати, щоб уся влада дісталася саме Хатенґраджу.

Велике й багате місто Дзідоґрадж виказало невдоволення. Дзідоґразькі хранителі передали хатенґразьким суворе попередження, від якого ті заціпеніли:

«Ми шануємо священне місто Хатенґрадж, духовну батьківщину всіх наґів. Але ця шана не поширюється на хатенґразьких хранителів, які скоїли злочин проти нашої Богині. Якщо ці хранителі не перепросять своїх братів за скоєне, ба більше, якщо замахнуться на щось іще, ми не потерпимо такої пихи!».

«Злочинці, які скривдили Богиню», — пішло відлуння.

Хатенґразькі хранителі мали достатньо холодний розум, щоб збагнути всю непевність власного становища. І пропозиція щодо висунення в правителі Серізми випарувалася швидше, ніж ранкова роса на сонці. Розгорнулися довгі й нудні обговорення, а ще довше хатенґразьких хранителів поливали брудом.

Ось тоді й з’явився Ківейн — верховний хранитель, якого підтримав весь Кіборен. Ківейн з гіркою посмішкою змирився з тим, що його визнали аж таким нікчемним, що призначили верховним хранителем.

Ківейн підвівся із землі й сів. Хранитель, який лежав поряд, мислезапитав:

— Що з вами, превелебний?

Ківейн підтягнув ланцюги ближче до колін і вмостився зручніше.

— Усе гаразд. Набридло лежати.

Ківейн не вирізнявся бездоганною доброчесністю, умінням віддавати накази чи винятковою святістю. Хтозна, мабуть, частина наґів і вірила, що його обрали завдяки цим рисам, але сам Ківейн не належав до таких. Він добре знав, чому отримав таке високе звання. «Тому, що в мені не вбачають небезпеки». Ківейну не забракло здогадливості, щоб виснувати: його призначили верховним хранителем, щоб проторувати шлях його наступникові. Той, хто правитиме наґами після нього, матиме підданих, уже призвичаєних до існування верховного правителя — звання, якого ніколи в назькому суспільстві не існувало, яке наразі здавалося дивним, на появу якого наґи не давали згоди. Поки було невідомо, хто стане наступником Ківейна. Проте це точно мав бути хтось із Хатенґраджа чи Дзідоґраджа.

Ківейна не засмучувало те, що з нього зробили іграшку, вважаючи недоумком. Він тільки думав, що недоумок теж має право отримувати насолоду від гри. Тож верховний хранитель Кіборену заявив, що приєднається до війська. Здійнявся страшенний переполох. Дзідоґразькі хранителі, які «для годиться» його підтримували, були спантеличені. Адже всі воєводи походили з Хатенґраджа, і вступивши на службу, Ківейн мусив би стати їхнім підлеглим. З іншого боку, хатенґразькі хранителі теж неабияк розгубилися. Адже якщо Ківейн на бойовищі втрапив би в халепу, дзідоґразці відразу накинулися б на них зі звинуваченнями.