Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 14)
Слова, сказані щойно Деоні про Жара, викликали в Ківейна сумніви. А от проникливість Рюна Фея була йому відома з власного досвіду. «Хай навіть я вимовлю тільки одне-єдине слово, він зможе визначити, якої статі мишу я проковтнув на сніданок у свій шістнадцятий день народження». Ківейн напружився.
— Проте цього разу він нікого не допитуватиме, пане воєводо-хранителю. Якщо ніхто з вас не бажає служити в північному війську, завтра ви всі підете звідси.
— Завтра?
— Так, пане воєводо-хранителю. Мене послали, щоб з’ясувати, чи спроможні ви витримати довгу мандрівку.
— А якщо хтось із нас занадто кволий для цього?
— Це вирішувати не мені, пане воєводо-хранителю. Мені лише доручили дізнатися, як ви всі почуваєтеся.
— Нас поведуть до замку Тисячі всесвітів?
— Це теж вирішувати не мені, пане воєводо-хранителю. Але досі всіх бранців відсилали туди. Тож припускаю, що вас теж туди доправлять.
Ківейн швидко обмінявся з хранителями мисле-висловами й сказав:
— Ми зможемо іти пішки.
— Зрозуміло, пане воєводо-хранителю! Що ж, добраніч, пани воєводи-хранителі!
І Деоні знову побігла.
Ківейн провів її поглядом, а коли останні сліди тепла зникли в складках вбрання Ночі, обернувся до товаришів.
— Отже, нас доправлять до замку Тисячі всесвітів.
— Ох, ну й нехай. Там хоч не буде Жара й Рюна Фея, — похмуро мислемовив один із хранителів, а відтак підозріливо зазирнув до шолома з вогнем і зашурхотів лускою. — І це полум’я створив «лагідний і турботливий» Жар? Дівчисько з нас глузувало?
— Ні, не схоже. Вона говорила щиро.
— Чи може вогонь бути «турботливим»?
— Бог, якого ніде немає, той, що опікується людьми, — це вітер. Ми володіємо силою води, тож для нас вогонь — грізний ворог. Але вітрові вогонь може здаватися лагідним і турботливим.
Доккебінський вогонь у двох шоломах повернув до життя ослаблених наґів із пробитими наскрізь животами. Вони навіть могли тепер правити мислетеревені. Ішлося про сьогоднішню поразку, про скорий прихід рятівників. Хранителі намагалися вгадати, який полк прийде їх визволяти — Бамбуковий чи Чорнодеревний. Ківейн деякий час брав участь у розмові, але зрештою поринув у роздуми.
Загадкова нічна темрява текла навколо, а хранителі сиділи біля яскравого вогню. Ківейн не міг викинути з голови того, що добродійник, який передав їм цей вогонь, того самого дня знищив таким вогнем тисячі наґів. Одні наґи вмить перетворилися із живої рухливої плоті на жменьки легкого попелу, а інші грілися біля затишних вогників.
Усе-таки живим бути краще. Тим, хто сьогодні загинув, дуже не пощастило. Вони не потраплять до Богині. Адже вона ув’язнена в Хатенґраджі.
Ківейну захотілося звернутися до поневоленої Богині, та він раптом виявив, що не пам’ятає храмового імені, адже воно зав’язане.
Це здалося йому смішним.
Головний воєвода Ґвальхайд Ґ’юріхар підкинув дров у багаття.
Полетіли іскри, і на зморшкувате обличчя лягли чудернацькі тіні. Старий воїн почув кроки, відвернув погляд від вогню й пильно придивився. До нього прямував Ласу. Вигляд він мав виснажений. Дійшов до багаття й важко, безсило опустився на землю біля Ґвальхайда.
Ґвальхайд глянув на змореного двоюрідного брата.
Той уже четвертий рік ходив на межі життя й смерті, але зберіг гостроту язика та прозірливий зверхній погляд. А ще в ньому вгадувалися глибока втома, розпач і непозбувна журба. Ґвальхайд добре знав свого родича. Він уявляв його радше старим ученим-книжником, ніж старим воїном.
Ґвальхайд тихо заговорив:
— Є така сміховинна вигадка, що кожен має свою зірку...
Ласу підняв обличчя до брата.
— Жоден воїн, який провів достатньо часу в боях, не повірить у таке. Сьогодні в Енґерській долині згоріли живцем двадцять тисяч наґів. Глянь-но на небо, Ласу! Чи зникли через це з неба двадцять тисяч зірок? Якщо в тебе все гаразд із зором, побачиш, що в небесах нічогісінько не змінилося. Тож тут можливі два висновки. Або в наґів не буває зірок, або зірки не мають стосунку до мешканців землі. Мені до вподоби другий висновок. Тому що я постійно думаю про десятки тисяч загиблих з нашого боку.
Ласу роздратовано відказав:
— Світ не дбає про кожну окрему істоту. Кожен, хто має бодай краплину розуму, мав би про це здогадуватися.
— Так, Ласу. Я багато років провів у битвах. Але так і не бачив, щоб після бою впала зірка. Та де там зірка! Навіть пожовклий листок не впаде з дерева!
— Це зрозуміло. Але до чого ти ведеш?
— Я старий воїн. Коли настане мій час, помру, тримаючи в руці меч.
З багаття піднявся їдкий дим. Ласу потер очі й відсунувся. Але він не міг відсунутися від смороду крові, яким увесь просякнув. Ласу вже й не пригадував, коли востаннє змивав із себе бризки крові. Сіверяни билися з ворогами, які управляли водою, тому всі в північному війську ставилися до води з острахом.
Ґвальхайд простягнув руку в пітьму й вихопив звідти глечик з вином. Ковтнув трохи й передав глечик Ласу зі словами:
— Якщо повести на смерть усе військо — справді найкращий засіб здолати ворога, який ти можеш придумати, наші вояки підуть з тобою. Хай навіть зірки не падатимуть від скорботи.
Ласу не підніс глечика до вуст, а натомість провів рукою по його поверхні.
— Нам більше немає звідки взяти нових вояків. Поповнити лави більше нема ким. Мусимо довести справу до кінця з тими силами, які ще маємо. А з таким нечисленним військом особливо нічого й не зробиш. Не поліземо в Кіборен — наґи нас поступово переб’ють. Тоді ми загинемо даремно.
— Так... Ти правий.
— Ми не можемо допустити, щоб війна точилася десятки років, поки наґи не виловлять і не вб’ють останнього вояка-сіверянина, який дивом виживе.
— Згоден.
— Вони не зрозуміють.
— Зрозуміють, Ласу.
Ласу підняв глечик і почав жадібно й недбало пити, проливаючи вино на одяг. Опустивши глечик, Ласу скривився й утупився в полум’я.
— Не зрозуміють. Я й сам не можу зрозуміти.
— Тоді не слід вживати це слово — «розуміти». Можливо, вони й не зрозуміють головою, але відчують серцем. Завтра вранці вони начистять зазубрені мечі й рушать назустріч смерті, хоч би куди ти їх повів. Навіть якщо не розумітимуть мети. Знаєш, чому так буде?
— І чому ж?
— Бо той ліс — лігво триклятих ворогів!
І «мозок» північного війська, який досі сидів похнюплений, ураз захлинувся реготом. Він довго сміявся, задихаючись, поки нарешті не опанував себе.
— Так, саме так! — погодився зі старшим братом засапаний Ласу.
Потім Ласу Ґ’юріхар описав наґів висловами, якими не користувався в жодній з написаних ним книг. А так само налаштований Ґвальхайд сумлінно йому допомагав. Тривала тепла братня суперечка, пересипана вибухами сміху. Уся її суть стисло вмістилася в останньому вигуку Ласу, викрикнутому зі слізьми на очах:
— Ходімо, не будьмо тюхтіями! Ходімо й порвімо на шмаття цих бридких гадів!
Королева Півночі ще не розплющила очей, коли відчула: щось не так. Вона підвелася з ліжка, охоплена невиразним неприємним настроєм. Не хотіла дізнаватися, яка саме біда трапилася.
Само Фей, Королева-тигриця, перш за все зауважила, що в спальні занадто яскраве світло.
Наґині не забракло мудрості здогадатися, що вона проспала. А роззирнувшись, з’ясувала й причину цього: хутро чорнолева, яким зазвичай укривалася вночі, висіло на стільці. Само хутко накинула на змерзле тіло хутро й замислилася, хто б міг так з нею вчинити. Одяглася, взяла маску й пішла до дверей.
Біля дверей Само виявила ще один привід для подиву: до неї не долинало мислемовлення Рюна.
Брат, здатний бачити крізь стіни й стелі, постійно тримав частину своєї уваги на ній. Тому вона завжди виходила до підданців підготована, вислухавши спершу його поради. Аж ось Само стояла біля виходу з покою, а мислевисловів Рюна не чула. Здивована Само зробила крок назад. Поміркувала хвильку. Надягла маску, поправила шиктоль при поясі. І сторожко відчинила двері.
Само спустилася сходами й натрапила внизу на ще одну дивину: там сиділа пригнічена, тиха Деоні Дальбі. Почувши кроки на сходах, вона рвучко обернулася, смикнулася, ніби вколота кинджалом, і встала.
— Ваша Величносте!
— Сотнице Дальбі, що ти тут робиш? І де всі?
Нещасна Деоні Дальбі сприйняла запитання королеви як докір, мовляв, ти повбивала всіх.
— Зачекайте, Ваша Величносте! — скрикнула Деоні й кинулася до виходу.